Домовилися?
Попенко звертався до хлопців, але раз у раз позирав і на Вітасикового тата.
Григорій Тарасович зрозумів, що це його теж торкається, і кивнув:
— Домовилися! Правда, хлопці?
— Правда.
— Домовилися.
— Ми — звичайнісінькі туристи, дисципліновано виконуємо всю програму і нічого нас більше не цікавить. Постарайтесь відшукати свого Платошу зараз, поки люди ще не попрокидалися. Те, що ви шнирите по кораблю, нікого, думаю, не здивує. Було б, навпаки, дивно, якби ви не шнирили. Гайда! — І Попенко одчинив двері каюти.
— Тільки обережно, не позвалюйтесь за борт, — гукнув їм услід Вітасиків тато. — І запам'ятайте номер каюти.
Вони чогось думали, що їм доведеться обійти мало по весь теплохід, шукаючи Платошу. Але зустрілися вони в ним майже одразу. Підійшли до трапа, що вів на верхню палубу, і раптом згори з гуркотом з'їхав, тримаючись за лискучі мідні бильця, Платоша.
— О! — глянув на них і… Дивуватися довелося їм, а не йому.
Бо Платоша раптом схопив хлопців за руки і мовчки побіг по коридору, тягнучи їх за собою. Підбіг до трапа, що вів униз, озирнувся, чи нема нікого, наказав:
— Мерщій!
І вони, як груші, покотилися вниз. Женя упав, ударив коліно. Але Платоша підхопив його і знову помчав, тягнучи їх по коридору.
Розчахнув двері якоїсь каюти, впхнув їх одного за одним туди і клацнув замком.
Вони не встигли сказати йому ні слова.
І тільки тепер, замкнені у каюті, вони спромоглися на якісь звуки.
— Тю! — сказав Женя.
— Тьху! — сказав Вітасик.
— Ти щось розумієш?
— Нічого. А ти?
— І я.
Каюта була теж чотиримісна, але дивани тверді, а не м'які. І замість вікна круглий ілюмінатор, за яким плюскотіли дніпровські хвилі.
— А… а може, Платоша заодно з Ципою… і Вороним? — прошепотів Вітасик, хоча в каюті не було нікого і ніхто почути не міг.
— Та ти що?!
— А що? Викрав нас, щоб ми не заважали, щоб не змогли упізнати Ципу. Тільки ж ми бачили його в обличчя.
— Ти підозрюєш Платошу?!
— Я не підозрюю, але… всяке буває. А чого він нас замкнув?
Як швидко змінюється людська доля!
Щойно життя було прекрасне і настрій був — краще не буває.
Мить — і тебе невідомо чого замкнено. І що тебе чекає — невідомо. І життя — як осіння негода. І настрій твій — не буває гірше.
— А такий наче симпатичний здавався, — зітхав Женя. — Черв'яками ділився, гачка навіть подарував.
— Вір після цього людям, — підтакнув Вітасик.
— А тато твій і Анатолій Петрович спокійно собі балакають, думають, що ми по кораблю шниряємо.
— Як би їм сповістити? — Вітасик наблизився до ілюмінатора. Ілюмінатор був одчинений. На стелі і на стінах каюти коливалося й переливалося сонячне од води мереживо. Вода була близько, метрів півтора, не більше.
— А давай втечемо? — обернувся до Жені Вітасик.
— Давай! — рішуче сказав Женя.
Ілюмінатор був високо, майже під стелею каюти. Самому вилізти неможливо. Треба, щоб хтось підсадив.
— Обом втекти не вдасться, — зітхнув Вітасик. — Доведеться комусь одному пробиватися до своїх, а потім уже виручати.
Кидали жеребок. Випало Вітасику.
— Роздягайся, — зітхнув Женя. — Нащо одяг мочити.
Жені дуже хотілося, щоб випало йому. Але що поробиш. Правда, Вітасик краще плаває. В нього навіть розряд юнацький є…
Женя підсадив Вітасика, допоміг йому вилізти. Вітасик ще тримався руками за край ілюмінатора, як двері наготи клацнули, розчинилися, і на порозі з'явився Платоша.
— Ви що?!
Та було вже пізно.
Вітасик одпустив руки — шубовсть! — і Платоша тільки й міг, що кинутися до ілюмінатора й визирнути.
— Не бійся! Не потоне! — сказав Женя. — У нього розряд.
— От же урвителі! Ну що мені з вами тепер робити? Капітан як дізнається, спише мене на берег.
— Чого?
— Що я "зайців" покриваю.
— Яких "зайців"? Ми не "зайці". Ми по путівках.
— Як?!
Усю інформацію, яку треба було викласти Платоші за інструкцією капітана Попенка, Женя вже сповіщав на бігу, похапцем, важко дихаючи і ледве встигаючи за Платошею.
Вони збігли по трапу з теплохода і кинулися вздовж берега.
Вітасик уже підплив і виходив з води на пісок.
— Ну, фантастика! А я був певен, що ви "зайцями", — говорив Платоша, поки Вітасик викручувався і одягався. — Мені й на думку не спадало, що ви законні пасажири. Вчора ж удень вас бачив, і ви нічого не сказали… От і вирішив вас поки що замкнути, бо ж біг виконувати терміновий наказ боцмана. А ви, виявляється… Ну, фантастика!.. Добре, що ніхто, здається, не бачив… А то за такі стрибки з ілюмінатора… знаєте…
Коли хлопці, вскочивши у каюту, почали, захлинаючися, розповідати про свою пригоду, капітан Попенко нахмурився:
— Я ж просив!.. Поводитися як звичайні туристи. Не привертати нічиєї уваги. А ви! Через ілюмінатор у воду стрибаєте. Нічого собі "звичайні туристи"! Єдина надія, що дуже рано і, може, ніхто не бачив, не звернув уваги.
— Це все твої штучки! — гримнув на Вітасика Григорій Тарасович. — Твоя вічна погоня за пригодами! Ще щось — і я відправлю тебе додому. Продовжимо подорож без тебе, утрьох.
Женя спробував заступитися за Вітасика, казав, що все вирішило жеребкування, що міг стрибнути й він, намагався навіть пожартувати (мовляв, якби Платоша підсадив, то і стрибнули б удвох), але Григорій Тарасович на жарт не зреагував, не усміхнувся.
Отже, перша їхня пригода на теплоході, якої комусь вистачило б на довічні тріумфальні спогади під захоплені оплески однокласниць (ще б пак — втеча з каюти через ілюмінатор!), схвалення не здобула. Навпаки, викликала негативну реакцію і репресивні наслідки.
— Щоб від мене — ні на крок! — наказав Григорій Тарасович. І автономія хлопців була втрачена на цілий день.
Під невсипущим наглядом вони снідали, потім ходили разом з усім теплоходом на екскурсію. А втім, той невсипущий нагляд їх анітрохи не бентежив. Бо в Каневі вони були вперше. А той, хто хоч раз побував у Каневі, той знає, яке почуття охоплює людину на тій святій землі. І вони про все на світі забули.
Розділ VII
Розмова з Горбатюком. Троє Вороних. Який? Несподівана поява четвертого. У Сокирка різко змінюється настрій.
— Капітан Горбатюк? Добрий день! Дозвольте доповісти?
— А-а, Толю, здоров! Ну що, що у тебе?
— Та поки що нічого особливого. Вивчаємо ситуацію, прощупуємо персонал. Ципи на теплоході поки що не виявили. Хоча серед майже п'ятисот чоловік це й не так просто. З Сокирком познайомився. Це було не дуже важко. Сказав, що прихильник його таланту. Тут за ним ціла вервечка дівчат бігає. Примусили його навіть дати невеличкий концерт у кают-компанії. Я його намагаюся від тих дівчат рятувати. Він живе в одномісній каюті. Хлопець начебто непоганий, хоча й трохи самозакоханий. З капітаном, здається, не знайомий. У всякому разі я бачив, як вони, зустрівшись, не те що не привіталися, а навіть одвернулися один від одного. Хоча капітан вітається з багатьма пасажирами, особливо першого класу. І з відомим артистом міг би привітатися й без знайомства.
— Це теж інформація до роздумів.
— Можливо. Але більше ніяких проявів у взаєминах між ними не помічено. Капітан користується у команди повагою. Суворий, але справедливий. До "Квітки-Основ'яненка" плавав на "Метеорах", "ракетах", фарватер знає добре, аварій не мав. З наступного сезону "Квітку-Основ'яненка" обіцяють перевести на закордонні круїзи. Дніпро — море, СРСР — Румунія. І в цьому заслуга капітана Пилипея. Так вважає команда. Я говорив з кількома матросами… А як у тебе? Відносно Вороного?
— У нашій картотеці зареєстровано три Вороних. Вороний Артем Степанович, 1921 року народження, старий карманник, п'ять років як "зав'язав", хворий на виразку шлунка, зараз лікується в Миргороді. Єременко Василь Олександрович на прізвисько Вороний, 1939 року народження, рецидивіст, вбивця, грабіжник, зараз відбуває покарання у колонії суворого режиму на Воркуті. І Вороний Юхим Веніамінович, 1954 року народження, засуджений торік за рекет і насильство.
— О! Годиться. Ті двоє навряд. Хоча Єременко не виключений. А от цей третій… І рекет, і вік… може бути цілком Ципиним батьком. Тоді зрозуміло стає… Треба б підняти справу. Чи не проходили свідками, потерпілими капітан Пилипей і співак Сокирко.
— Співак?
— А що? Згадай Френка Сіпатру. Його зв'язки з мафією.
— Щоб підняти справу, треба офіційний запит. Не хотілося б поки що нікого підключати.
— А ти спробуй неофіційно. У тебе ж стільки знайомих. Таку коротку довідку — лише два прізвища, — тобі можуть дати дівчата з архіву.
— Ну, я подумаю… А як там наші хлопці?
— В своєму репертуарі! Вже вискакували з ілюмінатора у воду.
— Та ти що?!
— Ну про це потім. Зараз перерветься. Бо у мене вже немає монеток. З Черкас подзвоню знову. Бувай!
— Щасливо.
Коли Анатолій Петрович після телефонної розмови повернувся на теплохід, Григорій Тарасович, Вітасиків тато, зустрів його несподіваною звісткою:
— До речі, серед пасажирів теплохода є Вороний.
— Звідки ви знаєте?
— Директор круїзу сказав.
— Отак сам узяв і доповів? — усміхнувся Понепко.
— Ні, — і собі усміхнувся Григорій Тарасович. — Я його зустрів. Кажу: "Ви мені не допоможете? Мені сказали, що тут у вас на пароплаві їхатиме один дуже цікавий чоловік, екстрасенс. Назвали прізвище, але я забув. Причому прізвище, не повірите, точнісінько як у тому оповіданні Чехова, — коняче…" Є, пам'ятаєте, у Чехова таке оповідання…
— "Коняче прізвище"… Пам'ятаю. А ви молодець!..
— Стривайте… "Дуже, кажу, я хотів би з ним познайомитися, він, кажуть, лікує від віталіго, а в моєї дружини на руках білі плямочки з'явилися, вона так переживає. Якщо вам не важко". — "Зараз. Подивлюсь", — каже. Пішов, переглянув списки. Приходить: "З "конячими" прізвищами лише двоє — Білокінь і Вороний". І назвав каюти. "Ні, кажу, не те… Значить, немає, кажу, дезінформували мене. Жаль…"
— Ну, Григорію Тарасовичу, ви діяли, як справжній оперативник. Комар носа не підточить. Могли б у нас працювати, — капітан Попенко дивився на Вітасикового тата з неприхованим захопленням.
— Досить того, що я дружинник, — почервонів і опустив очі Григорій Тарасович.
Вітасик перезирнувся з Женею і теж почервонів від задоволення: що й казати, приємно, коли твого тата хвалять.
Вороний виявився високим худорлявим дядечком років під п'ятдесят з гачкуватим носом і сивими вусами. Вираз обличчя його був похмурий і непривітний.