Адже вони здорові, тітонька помилилася, а навколо — чудова зима. Тому йшли похнюплені, бо знали, що тітонька дотримає слова — і незабаром провідає їх, аби перевірити, чи лягли до ліжок.
— Візьми свою рукавичку і не кашляй, — сказав Арчик братові і простяг рукавичку, в якій мешкав пан Ніхто.
— Це твоя рукавичка, — відповів Янчик. — Ось тобі друга. Я відмінююся. Твої рукавички замалі.
— Але ми насправді помінялися, — із жалем промовив Арчик. Йому не хотілося повертати збільшувальне скло.
— Ми насправді помінялися, але тільки на вчора. Хіба ти вже забув? — запитав Янчик.
— Забув, — признався Арчик, хоч йому здавалося, що про ніякі "вчора" мова не йшла. Тут Арчикові прийшла до голови дуже мудра і справедлива думка і він сказав:
— Треба запитати пана Ніхта, чий він хоче бути. "А коли він скаже, що хоче бути моїм, — подумав Янчик, — тоді все життя буду мати через нього неприємності. Ні, краще не запитувати". І щоб Арчика відволікти від тої думки, Янчик вирішив звернути увагу на зовсім інші речі. Він став повчати брата, як правильно говорити:
— Арчику, треба казати не "пана Ніхта", а пана "Ніхота".
— А чому? Ліпше казати "пана Ніхта", — не згоджується Арчик. — Ти неправильно говориш.
— Ні, пана Ніхота!
— Ні, пана Ніхта!
І поки вони сперечалися щораз голосніше і завзятіше, відізвався і сам пан Ніхто — він, зачувши гамір, репетував на ціле горло, аби своїм комариним голосом перекричати хлопців. Пан Ніхто співав відому усім пісеньку "Я ніякий і нізвідки".
Арчик пригадав собі свою мудру думку, яка була прийшла до голови, а потім через Янчика вилетіла. І він сам запитав пана Ніхта:
— Ти чий хочеш бути, пане Ніхто?
— Нічий не хочу не бути, — відповів той.
— Мій чи Янчиків? — уточнив запитання Арчик.
— Не твій і не Янчиків, — була відповідь.
— Так не може бути. Або мій, або Янчиків. То чий?
— А нічий, — сказав пан Ніхто.
— Ура! Нічий! — вигукнув Янчик. Йому така відповідь сподобалася. Янчик не хотів мати пана Ніхота. Тому й він зрадів, що аж став жбурляти снігом в Арчика і кричати:
— Викидуй рукавичку з паном Ніхотом! Хай собі живе сам. Аж поки не замерзне.
Та Арчик подумав, що йому може перепасти за загублену рукавичку від мамусі і бабусі. Та й стало жаль пана Ніхта, який буде сам— самісінький на снігу замерзати. Він сховав рукавичку до кишені.
— Ура! — ще радісніше верещав Янчик, вхопивши свої рукавички. І ще більше снігу посипалося в Арчика — заліпило йому геть все лице. Арчик взявся й собі ліпити сніжки і кидати в брата. Обоє були засніжені, ніби їх хтось виліпив зі снігу. Ставало весело.
— От як ви лікуєтеся! — раптом вчули над собою голос тітоньки Оньки.
Хлопці принишкли, стали обмітатися від снігу. Тітонька вхопила обох за коміри і повела додому, охаючи та ахаючи. Арчик пробував оправдатися:
— Тето, це ми шукали в снігу рукавичку, посковзнулися та й попадали...
І він зрозумів, що каже неправду. Бо рукавичка була в кишені.
І от що з того вийшло.
16
Тітонька Онька привела засніжених забіяк, тримаючи їх за коміри. Відразу з порога вона почала скаржитися на них:
— Ваші шибеники перестуджені, з носа тече, напевно мають гарячку. Я їм наказала бігцем іти додому і лягати до ліжка. А вони, збитошники, бач, що виробляють: снігом обсипаються. Ціле щастя, що я надійшла. Он які рум'янці — то від гарячки.
Хлопці хотіли заперечити, але тітонька так багато говорила, що не дала їм вставити слівця. Налякана бабуся Рузя стала хлопців роздягати, прикладаючи руку до чола то одному, то другому. А тітонька, знай, своє торочить:
— Прошу напоїти їх липовим чаєм. І порошечки від кашлю. Оце вам свіженькі гірчичники. І в носи їм закапати...
І так далі. Крім гірчичників, тітонька принесла слоїк малинової конфітури. Може, "її мучила совість, що вона не почастувала Арчика і Янчика, а навіть сама полакомилася гостинцями для хлопців. Тітонька Онька і сама не розуміла, чому так сталося. Вона заспокоїлася тільки тоді, як хлопці вже в піжамах лежали в ліжку. Бабуся поміряла температуру, але вона в обох була нормальною.
— Ми не перестудилися, — раділи брати, як тільки тітонька забралася від них. — Ми не кашляємо, нам з носа не тече, нам не треба порошків, нам не треба гірчичників!
— Добре-добре! — заспокоїла їх бабуся, — напийтеся наразі чаю. Але з хати сьогодні не випущу. А якщо будете вночі кашляти, то і завтра будете сидіти вдома. Якраз на Арчикові іменини.
Лежати, звичайно, нудно. Хлопці вже переглянули альбом із марками, які збирав Янчик, розглядали ілюстровані книжечки, а деякі навіть ще раз перечитали. Читав Янчик.
— Давай бавитися в театр, — запропонував Арчик.
— Ліпше в телевізор, — сказав Янчик.
— Добре, в телевізор, — згодився Арчик. Вони приставили до ліжка крісло і вийняли спинку в кріслі — і вийшов гарний екран, в який можна встромляти навіть цілу голову.
— Я покажу "На добраніч, дітки", — сказав Арчик, — і розповім казку про курочку рябу.
— А що ж мені передати? — задумався Янчик. — Я буду професором, що розповідає про тварин. Арчик встромив голову в екран і розповів дуже гарно казку про діда і бабу, що мали курочку рябу. Від початку і до кінця. А Янчик приклеїв борідку з паперу, наклав бабусині окуляри і сказав з телевізора:
— Шановні телеглядачі! Я професор і знаю про всіх тварин у світі. Кожний день я ходжу до зооцирку і дивлюся на них, скільки мені хочеться. Найбільша тварина — це слон. Але слон добрий, бо має хобот і ним підносить, як піднімальним краном, людей на себе, щоб їх повозити. Лев — менший від слона, але він найстрашніший звір. Всі звірі його бояться, тому називають його царем. Він має величезну гриву, щоб усі знали, що то лев, а не левиця.
Потім Янчик розповів і про царя птахів — орла. Але помітив, що слухачі і глядачі (ними був Арчик) стали позіхати і вертітися, сказав:
— Завтра буде продовження передачі, а на сьогодні — кінець, дрчик ніби вимкнув телевізор, і стали обоє гадати, яку б ще передачу показати.
— Давай, цирк із паном Ніхотом, — пригадав Янчик про існування того пана. Арчик приніс рукавичку.
— Пане Ніхто, чи будете виступати у цирку? — запитав Янчик.
— Не буду не виступати, — відповів той. Арчик прив'язав нитку за великий палюх. Янчик знову "включив" телевізор. В екрані з'явилася рукавичка, опущена на нитці зверху. Арчик сіпав, щоб виглядало, ніби пан Ніхто пританцьовує. Арчик оголосив:
— Виступає великий чарівник пан Ніхто. Він живе у рукавичці. Він — невидимець, але вміє розмовляти і співати.
Пан Ніхто і справді заспівав ту пісеньку, що вже не раз співав.
— Чудово! — вигукнув Янчик. — Ану, ще якусь штуку втни, пане Ніхто.
Але чарівник більше штук не хотів утинати — він без кінця повторював свою пісеньку. Хлопцям такий цирк набрид і вони вимкнули свого телевізора.
— Увечері покажемо наш телевізор для всіх, — сказав Янчик.
І от що з того вийшло.
17
Увечері зросло число глядачів. Приїхала на уродини двоюрідна сестра — дівчинка Інка. Вона була старшою і вже ходила до ...ого класу. Коли всі нагомонілись, про все довідалися в Інки, хлопці попросили дорослих погасити справжній телевізор, на якого і так ніхто не звертав уваги.
— Ми вам самі покажемо передачі у нашому телевізорі, — заявили Арчик і Янчик.
Поки глядачі зручно вмощувалися, хлопці швиденько спорудили свій екран з крісла, почепили заслону із серветки, а також заслону для себе — артистів. Арчик непомітно приклеїв собі довгі вуса, як у казкаря, а Янчик — борідку й наклав на ніс окуляри, як у професора, що знає всіх тварин. Тут була захована і рукавичка для циркової програми.
— Інко, прошу увімкнути телевізор, — сказав Янчик. Інка ніби щось покрутила. Янчик стягнув серветку з екрана — і всі побачили обличчя діда казкаря з довгими вусами.
— Добрий вечір, дітки, — проказав дід Арчиковим голосом. — Послухайте казку про курочку рябу. Не було ні діда, ні баби, не було у них курочки-ряби, а що не було ні курочки, ні гніздечка, то не було ніякого яєчка.
Всі слухали здивовано, бо такої казки ще не чули. Навіть Арчик. Але слова вискакували з уст — і він їх не міг завернути назад, аби почати справжню казку, в якій були б і дід, і баба, і курочка ряба... Він продовжував:
— Ані золотого, ані простого — ніякісінького. І не було кому Що розбити, і ніяка мишка не пробігала, і ніякого хвостика вона не мала. На добраніч, дітки.
Арчик засоромився, що плів такі небилиці, але всім глядачам казка дуже сподобалася, вони аж заплескали, хоч то був телевізор, а не театр. Арчик став кланятися раз у раз, як справжній артист на сцені.
На екрані появилося обличчя професора. Це був Янчик. Він хотів трохи покахикати, як старі дідусі, але пригадав, що бабуся подумає, ніби він насправді простуджений. Тож не став кашляти, а промовив:
— Шановні телеглядачі! Я мудрий професор, я не мудрий професор, я знаю і я не знаю всіх тварин на світі.
І далі професор став верзти казна-що:
— Наймогутніша і найбільша тварина у світі — це мишка. Вона має величезний хобот, страшну гриву навколо голови. Вона — цариця звірів, і всі її бояться. Слона або лева вона може збити своїм довгим-предовгим хвостом. А царем птахів є горобець. Це дуже страшний і величезний птах. Він має дзьоб, яким може заклювати орла, і довгі гострі кігті, в яких може понести слона до свого гнізда на скелі.
Глядачам сподобалася і ця передача. Вони думали, що Янчик — професор спеціально їх смішить. Інка навіть сказала:
— Дуже веселі передачі.
Янчик знав, що він хотів розповісти про тварин те, що розказував удень. Але чомусь виходили нісенітниці. Врешті, йому сподобалося плести небилиці — і сам став вигадувати їх. Янчикові також плескали. Далі хлопці оголосили, що буде циркова програма. Коли зникла заслона, глядачі побачили, як на нитці гойдається Арчикова рукавичка. Залунав Арчиків голос:
— Зараз виступить чарівник пан Ніхто. Його не видно, бо живе у рукавичці. Але ви почуєте його улюблену пісеньку "Я ніякий і нізвідки".
Рукавичка мовчала. Хлопці пошепки просили, аби чарівник відізвався. Та дарма.
— Може, це не ця рукавичка? — запитала Інка. — Ця права, візьміть ліву.
— Та ні, — впевнено сказали хлопці, — рукавичка ця, Ніхтова. Та щоб не провалилася передача, самі проспівали пісеньку.
Вона сподобалася усім. Були оплески і запитання, де хлопці навчилися такого смішного віршика.