Правда, цікаво?
— Навіть дуже. Хоч мене тоді ніякий вітер не здув. А бувало... ох— хо! навіть згадувати не хочеться. Які шалені вітри! Які жорстокі бурі! І гнізда скидали, і дерева ламали. Тут навіть не скажеш "погода під псом", бо зам'яко буде, — зі сумом закінчив Крак.
— О Краку, розповіж про себе, про свою родину. Можеш сумне пропускати, — попросила Данка. — Ти так добре знаєш людську історію та й про птахів, певно, знаєш. А я нічого не знаю про ворон. Чи треба казати — про воронів?
— А це різні слова. Ворони — це рід, зграя, коли їх багато. А ворон — це один з них, є така пісня "Летить ворон з чужих сторон". Але українці кажуть ворона, дві ворони. А ворон-він — це "крук". То ж не будемо говорити про ворон, а тільки про круків.
— То ти тільки крук? — уточнила Данка.
— Я крук. Ми тільки в пісні з воронами одне і теж. А наш народ — дуже-дуже великий. Ти здивуєшся, коли я скажу, що горобець — то також наша рідня.
— Не може бути? — подивувалася Данка.
— Так воно є. І маленькі горобці, і найбільші круки — усі належать до горобиного народу. І кого там тільки нема! Такий собі королик, який ще менший від горобця, також з того роду. Хто найкраще з— поміж птахів співає?
— Та соловейко! — відповіла Данка. — Минулого року він навіть співав у нашому саду. Може, і цього року буде? Йому ще не час співати?
— Уже скоро. Але й він з того ж народу. А в кого спів, що людям, а, може, й тобі найменше подобається? — запитав Крак.
— Хіба у сороки, що не співає, а скрегоче? — була відповідь.
— І ще в кого? — допитується птах.
— Мені незручно казати, але, вибач, хіба ще у ворон: це не спів, а каркання.
— Що ж, правда є правдою. Для людей спів ворон (та й наш, круків) зовсім не співучий, не мелодійний. Але це для вас, людей. А ми у кожному "кра, кро" чуємо стільки звуків, стільки значень! Кожне каркання таке багате на різні відтінки, що може замінити навіть пісню соловейка чи людську музику. Отаке просте і негарне для когось "кра". А от людям чомусь подобається журавлине "кру" — навіть пісню співають "кру-кру в чужині помру". Можливо, воно сумніше, аніж "кра". Хоч на могилі одного українського поета написано:
На чужині не заплаче
Ніхто по мені.
Хіба чорний крук закряче,
Чорна хмаронька заплаче
Дощем по мені...
Чи ти ці слова чула?
— А таки чула, — сказала врадувана Данка. — Недавно, як були у нас гості, то співали сумну пісню про чорний колір і там були оті слова. Але я ту пісню за один раз не запам'ятала. Бабуся знає.
— Отож, і чорний крук може пригодитися для людини. І про нього згадано в пісні. О, про нас багато у піснях спогадано, — похвалився Крак, але в тоні його мови не було радості. — Не дуже добре про нас співають. Особливо, колись давно ваші козаки. Ти чула про таких?
— Ну, звичайно. Ти забув? Ми балакали з тобою про них, про Богдана Хмельницького на нашій картині.
— Вибач, я забув, — сказав Крак і продовжував, — отож, співали вони, що налетіли вороги, як ті круки. І чому не злюбилися ми людям? Може, тому, що чорні і що немелодійно каркаємо. Люди ще кажуть, що ми чортячого роду. Ти чула щось таке?
— Про чортів чула. До нас приходив вертеп. Про чортика та й про ангела-хоронителя розповідає бабуся, бо ангел шепче в одно вушко добру пораду, а в друге злу — чортик, — сказала Данка.
Крак трішки помовчав, напевно, йому було сумно говорити про неприємні речі, а тоді продовжив розповідь:
— Або кажуть, що ми приносимо людям нещастя, коли покаркаємо над домом. "Ворон кряче, недолю віщує" — є така приказка. Але, ти, Данко, не переживай — я не стану над вашим домом каркати. Ти казки любиш? Скажи мені, хто приносить живу і мертву воду зі самого краю землі, щоб порятувати порубаного царевича?
— Ой, справді, ворон! — вигукнула радісно Данка.
— От бачиш, не такі ми вже погані. А колись жив народ — стародавні греки, то вони нас шанували, мовляв, ми священні птахи, і шляхетні, і мудрі.
— Я також як той стародавній грек, бо вважаю тебе і дуже розумним, і шляхетним.
— Дякую. Можливо, не всі круки такі, як я. Не хочу хвалити себе. Є різні. Правда, я не дуже вирізняюсь з-поміж своїх — я не білий крук. Хоч дуже близько до того!
— Зовсім ні! Та хто б сказав, що ти білий, — заперечила Данка, — ти такий чорний, аж синій.
— Еге. А чи ти чула про вороного коня? Наприклад, такі слова у пісні "Ти, конику вороненький, лети та гуляй"?
— Може, й чула. Напевно, — відповіла Данка. — Здається, колись бабуся мені наспівувала замість колискової. А це коник воронячий?
— Так, той коник такий чорний, як і ми, ворони чи круки, — пояснив Крак.
— Ага-а... А я ще чула про карого коника. Це також вороний?
— Звичайно, що ні, це темно-коричневий.
— У мене карі очі, так усі кажуть, — похвалилася Данка.
— От вороних очей не буває, — сказав Крак. — Бо так не кажуть. А кажуть — чорні.
Тут до кімнати увійшла, підозріло поглядаючи на вікно, Мнявка. У кухні бабуся насварилась на неї — щось мусила кицька накоїти.
— Мушу бігти до бабусі, — сказала Данка, — бо чую, що кличе. А ми так і не дійшли до оповідання про круків: як вони живуть?
— О, ми ще встигнемо про це побалакати. Пррощай!
Вони попрощалися. Дівчинка вже в кухні запитала бабусю:
— А що ти, бабусю, знаєш про круків?
Бабусі чомусь вирвалось:
— То не штука вбити крука! Ти це хотіла почути?
— І це також, бабусю.
7. Суд над Данкою
Данка йшла узліссям. Вгорі кричало вороння — на деревах було повно чорних гнізд. Не росло квіток, які вона любила збирати, навіть травичка рідко де пробивалася. Сухе хмиззя тріщало під ногами. Данка взяла на руки Мнявку, що бігла перелякано за нею. Сердечко кицьки несамовито товклося. Неспокій охоплював і дівчинку. Данка раптом вийшла на зелену галявину, довкола якої тягнулося вориння — така загорода із поперечок, всіяна чорними великими птахами: чи то ворони, чи то круки? Крак так і не встиг навчити її розрізняти. Данка зупинилася посеред галявини — вона не знала, куди йти далі.
— Зупинися отут, — почула вона голос. Це проказав якийсь птах. — Ми тебе будемо судити.
"За що", — лише подумала Данка, бо сказати чомусь не змогла — голос не видовбувався з горла.
— От бачиш, тебе заціпило, бо ти напевно винувата. Але ми тобі дамо найкращого нашого захисника — адвоката, який буде говорити замість тебе.
Налякана Данка трішки заспокоїлася — і змогла спокійніше роздивитися навкруги. Це не було просто вороння чи круки: ті, що в центрі, поверх свойого чорного пір'я мали мовби чорно-білі (білі — зі споду) тоги. По обидва боки — публіка, зодягнена, здається, у чорні фраки.
— Заспокій кицьку, — знову сказав той самий голос. — Ми не збираємося її клювати. А тепер я надаю слово панові прокурору, нехай оголосить звинувачення.
Данка не могла відрізнити ні судді, ні прокурора, зрештою, жодного птаха — всі вони на лице та й на одяг були однакові. Вона хотіла б побачити Крака. Промовив прокурор — справді, голос був інший.
— Скажи, Данко, що ти мала на увазі, кажучи "то не штука вбити крука"?
То не я таке казала, — подумала дівчинка, але говорити вона далі не могла. І тут інший голос проказав у відповідь — це, певно, був адвокат.
— Ваша честь, — він так звернувся до судді, — пан прокурор не сказав, коли і при яких обставинах були сказані слова. А, можливо, то й не Данка говорила. Зрештою, це українське народне прислів'я і воно не конче означає, що мовець хоче вбити крука, якого, мовляв, не так вже й важко вбити. Але штука зробити щось інше. А що інше хотіла зробити ця дівчинка, пане прокуроре?
— Не знаю, про це мені не сказали, — відповів прокурор. — Гаразд, цей пункт звинувачення я знімаю. Ідемо далі. Данка, певно, не один раз казала: крук круку ока не вибере. Що вона мала на увазі?
Данка замотала головою, що такого вона ніколи не говорила, бо й направду не знала такого вислову. Адвокат зрозумів її, бо запитав:
— Ваша честь, чи є хоч один свідок, що може підтвердити це?
Пан суддя сказав, що свідків нема.
— Отож, — продовжував адвокат. — Це, по-перше. По-друге, хіба таке висловлювання зле свідчить про нас, круків: ми собі не завдаємо кривди. Правда, люди дещо інший зміст вкладають у ці слова,, мовляв, негідник негідникові не заподіє зла. Але то вже людські справи, чи не так, ваша честь?
— Маєте рацію, — озвався суддя. — Знімаю і це обвинувачення. Що там ще, пане прокуроре?
— Ця дівчинка, ваша честь, — говорив той, — не раз висловлювалася образливо про круків. Наприклад: "Ворон кряче, недолю віщує". Або "налітали вороги, як ті круки". Хіба цього мало?
— Та це ж не я говорила, — пробувала казати Данка, але не могла, це ж сам Крак таке казав.
— Я знову хочу запитати, ваша честь, чи є свідки? Ага, нема. Данка заперечує також. Перший вислів придумали забобонні неосвічені люди. Але яке до них має відношення дівчинка? Так само другий вислів не придуманий самою дівчинкою. А дуже давно, ще у давні княжі часи або козацькі часи. Бо й справді, де війна, де битва, наш рід злітається на поле бою. Така наша природа, так Бог дав, і тут я не бачу нічого образливого.
— Чи є ще якісь звинувачення, пане прокуроре? — запитав суддя.
— Та є. Але вони також не дуже переконливі. Це, мовляв, підсудна (та, що під судом) порівнює нас птахів із чортячим плем'ям або каже, що нас полюбляють відьми і чарівниці, і всяка нечисть, — сказав прокурор.
Тут знов взяв слово адвокат.
— Пане прокуроре, ви самі кажете, що не маєте переконливих доказів, що саме так говорила дівчинка Данка. Звичайно, вона могла про такі речі чути, але знову ж підкреслюю, що ці думки побутують серед народу вже дуже давно і, зрештою, не всі люди такі думки поділяють. Можливо, Данка належить саме до них, я навіть переконаний в цьому. Навпаки, Данка є дуже прихильна до нас. Мені відомо, що вона спілкується із шановним паном Краком. Ми всі його знаємо, як мудрого і поважного професора, — і він нічому злому не навчав би дівчинку. Я прошу запросити пана професора у свідки. Бо то хтось неправду доніс на Данку.
— Гаразд, — погодився суддя. — Чи є тут присутній професор Крак? Нема? Поки він з'явиться на наше судове засідання, чи пан прокурор або пан адвокат хочуть ще щось додати?
Прокурор тільки подякував і відмовився від слова. Адвокат радо продовжував:
— Мені відомо, що Данка любить народні казки, в яких мовиться про крука, що приносить мертву і живу воду.