Біля них дрібними ногами тупцяли діти... Погоничі затинали їх канчуками, щоб не приставали. Серед гамору доходив до Миколи плач малих невольників. Кров ударила йому до голови, груди почали підніматися швидше. Чув, як щось давить йому коло серця; хотілося крикнути зі страшного болю.
Та раптом штовхнув його хтось з усієї сили. Він повернувся й побачив лице турчина. "Ага! Це він привів мене на продаж",— отямився нещасний і поволікся за турчином. Крик і гамір ставав щораз голоснішим.
Продираючись крізь юрбу, турчин нарешті спинився на краю майдану й крикнув щось малому татарчукові. За хвилину з'явився другий турчин. Приступив до Миколи й почав його оглядати, обмацувати, заглядати на зуби, наче купував коня. Микола глянув на нього грізними очима. Він забув на хвилину, що не шаблюка в його руках, а важкі ланцюги в'їлися аж до кости. Йому так і хотілося кинутися на турчина, вирвати шаблюку, що блищала при боці дорогими самоцвітами, й розчерепити йому голову. Та турчин одійшов од Миколи й почав розмовляти з його господарем. Мабуть, торгувалися за Миколу. А Микола забув уже про свого господаря й про турчина, що його купував. Перед ним стояв гурт дівчат.
На деяких красувалися білі сорочки. Мережані рукави й намиста так і звертали увагу цікавих глядачів. Бліді лиця відтіняли карі очі й чорні смужки брів. Стрункі як тополі, стояли вони сумні-сумні.
"Пишні квіти України! — думав Микола, дивлячись на них. — Зірвали вас із лугів, зелених садів і тут продають до турецьких гаремів! Пов'янете, пов'янете незабаром. Зчорніє біле личко, змарніє краса. Очі виплачете у пишних палацах!"
Тої хвилини підійшов до них турчин у пишній одежі. Татарин, що вивів їх на продаж, прихвалював дівчат. А вони, наче сполохана зграя птиць, збилися докупи, витираючи сльози. Турчин оглянув усіх і пішов далі. Переляканими очима дивилися вони вслід за турчином. Він підійшов до другого гурту дівчат.
Ці не були вже в білих сорочках. Пишні шовкові шати прикривали їм гнучкий стан. Бліді лиця були нафарбовані. Дорогі сап'янці красувалися на ногах. Та не тішила їх ця пишна одежа, бо лиця змивали рясними сльозами.
Турчин підійшов до крайньої. На її молоденькому личкові відбивався безмежний сум. Мов краплинки роси, мерехтіли в оченятах сльози. Вона притулилася до своєї подруги й переляканими очима дивилася на турчина, що обхопив її в одну мить жадібним оком. Микола бачив, як загорілися бусурманові очі. Йому здавалося, що бачить гострі кігті турчина, які хоче той уп'ясти в дівчину. Турчин сказав кілька слів татаринові, взяв його руку й прибив своєю.
"Пропала ти, нещасна дитино!" — зітхнув Микола. Турчин узяв дівчину за руку, щоб повести з собою. І здається, молоде дівча вчуло ці невидимі кігті, відчуло цей кровожадний зір, бо вирвалося йому з рук, мов пташка з пазурів хижого яструба. Розлютований турчин прискочив до неї, мов тигр, вирвав із рук татарина канчука й почав ним шмагати нещасну. Дівча кинулося до гурту подруг. Та не втекти їй! Ударом канчука повалив її турчин на землю, зашморгнув шнура на шиї й повів за собою.
Микола ледве міг устояти. Він тремтів цілим тілом. Потім огорнула душу якась байдужість. Хай роблять із ним, що хочуть, хай б'ють, на шматки посічуть — аби не бачити йому цих знущань над нещасними братами, над безборонним українським людом.
Раптом недалеко пролунав розпачливий жіночий крик. Микола прокинувся з задуми. Він не хотів, він боявся глянути в той бік. Та юрба штовхнула Миколу й повернула туди.
Два татарини однімали в якоїсь жінки хлопчика. Вони продали його, мабуть, на яничара турчинові, за яким вели вже кілька десятків таких дітей. З надлюдською силою боронила мати дитину. Нарешті татари відірвали її од сина. З божевільним криком упала вона, мов нежива, на землю. Ох, той зойк! Він застиг, здається, в ушах Миколи навіки! І не раз у страшних примарах переслідував він його відтоді аж до самої смерті...
Микола навіть не чув, як підійшов потім до нього новий купець і як купив його в турчина. Він прокинувся тоді тільки, як новий господар штовхнув його в бік і звелів іти за собою. Микола ледве кинув оком на нього. Його могли тепер вести, куди хотіли; могли робити з ним, що кому було до вподоби. Похилив голову й пішов, мов не своїми ногами, за турчином. Куди й чого — він не знав і не намагався навіть одгадати.
Знав тільки одне: що ніколи вже не побачить рідної землі, що радощі зосталися позаду, що з цього часу для нього самого починаються муки невольництва, на боротьбу з яким підняв він батьківську зброю.
І Микола йшов покірно тим хресним шляхом, який не раз стелився перед сотнями тисяч українських невольників, єдиною визволителькою з якого була мученицька смерть.
Глава третя. На турецькій галері
Прикутий до опачини. Примари. Смерть
невольника. Невольницький плач. Плавба повз
африканське побережжя. Боротьба з
доглядачами. Морський бій. Допомога
невольників ворожому судну. Кари за бунт.
Знову невольничий ринок
Мипуло вже, мабуть, зо два місяці, як Микола опинився на турецькій галері й ніяк не міг отямитися. Бо коли його приковували під корабельним помостом до тяжкої опачини, якось нічого не відчував. Не розумів навіть, що ці удари молотка живцем його забивають у труну, бо вийти, чи то пак винести його звідти, — могли тільки мертвим. Був як уві сні.
І ці горлові крики доглядачів, і удари таволгою по голій до пояса спині, а до того ж безупинне піднімання й опускання важкої опачини якось приголомшували, .задурювали. А коли згадати все пережите Миколою: полон, удар в голову та майдан сліз — не диво, що він утратив вразливість.
На зупинках же виснажені невольники западали в тяжкий сон. Та він їх не відсвіжував: прикуті сидьми, не могли випростувати втомленого тіла; цілоденні муки викликали страшні примари, і невольники, скрикуючи несамовито, поривалися кудись, рвучи на собі ланцюги. 1 не раз траплялося вночі, що кілька хвилин чути було божевільні вигуки та брязкіт кайданів. Тоді приходили з світлом потривожені доглядачі й ударами ремінних бичів приводили до притомности.
А спека ставала все більш нестерпною: пливли, видавалось, на південь. Мучила спрага — й нічим було спраглих уст зросити; гриз голод — бо годували лише раз у день. А тяжка праця виснажувала тіло.
Одного разу трапилося, що хтось із невольників не витримав: із горла й носа бухнула кров. А за кілька днів ні погрози, ні лайки, ні удари не могли примусити слабого підносити важку опачину: він конав у кайданах. І тоді його, ще конаючого, розкували й понесли на поміст. Плюскіт хвиль та слабий крик показали Миколі, де знайшов бідолаха упокоения.
Майже ніякі зовнішні враження не доходили до нещасних. Тільки крізь опачинні отвори пробивалося денне світло та вчувався мірний плюскіт і ритмічний брязкіт кайданів: то пропливала повз них інша галера. І знову тиша: лише скрип опачин, дзюркотіння води та мірний брязкіт кайданів.
І вже втратили лік дням. Давно пропливли проклятий Стамбул. А галера все пливла та пливла, прямуючи на південь.
У ці води ніколи ще не запливали запорожці. Тож жодної надії на визволення! Були живцем поховані в цій пливучій домовині!
***
Одного разу Микола почув із берега неясні звуки, схожі на мелодію. Проте це не була пісня. Мелодія складалась із стогону, ридань та розпачливого брязкоту кайданів.
Вона линула до серця — й те шматувалося від жалю, торкалася очей — і з них капали гарячії сльози.
"Боже, що зі мною? — думав Микола. — Звідки ці звуки, такі рідні й такі болючі?"
А звуки линули, спинялися зненацька розпачливими акордами, спадаючи повільно, немов розприскуючись гарячими сльозами. Де він чув ту мелодію?.. Раптом у Миколиній уяві став січовий кобзар із випеченими очима, і він пригадав цю пісню: то був невольницький плач.
Глянувши зненацька на товаришів, Микола не впізнав учорашніх рабів, що муки, здавалося, вгасили їм духа. Ні, ні! Це були живі трупи, але очі їм променіли дивним огнем: так дивилися на старих іконах мученики, що йдуть на смерть.
"...I ніколи вже не побачимо рідної землі. Кайдани перегризуть нам тіло. Навіки в неволі, навіки!.."— стогнала пісня.
І всі невольники, навіть чужинці, що не вміли по-вкраїнському, притулившись до опачин, ридали як малі діти...
"Ні, не може бути, — думав Микола,— щоб оцей плач не дійшов до неба. Він долітає туди й кривавою росою спадає у підніжжя Господнього престола. Щось станеться!"
І він широко розплющеними очима вдивлявся туди, в несьогосвітні простори, звідки й міг лише чекати порятунку...
...І доглядачам багато треба було тоді бити й лаяти невольників, щоб їх прочумати. Галера рушила нарешті. Усе тихше й тихше лунала пісня, а їй вторив на галері ритмічний брязкіт кайданів...
*
Спека під помостом, де сиділи невольники, ставала нестерпною. Вода й їжа через це були смердючі, огидні. Невольники охляли й од нестатків, темряви та виснаження схожі були на блідожовтаві трупи. Чимало невольників харкало кров'ю, а від постійного налягання на важкі опачини майже всі слабували на груди.
Із розмов доглядачів дізналися вони, що пливуть на захід уздовж африканського побережжя, і ще тяжче стало на серці: отож усе далі й далі від рідного краю! І якесь худоб'яче отупіння опанувало нещасних.
Але іноді хвороблива лють охоплювала Миколу та інших невольників. І вони, задихаючись од ненависти, жаріючим зором пасли кожен рух доглядача. Інколи навіть у якійсь нестямі кидалися на катів; але ланцюги вгризалися в тіло, а бич розлютованого доглядача — в закривавлену спину.
Проте навіть у цих нерівних умовах межи невольниками та доглядачами відбувалася німа, але запекла боротьба. І Микола брав у ній не останню участь.
Це була трагічна війна безсилля з силою, скутого раба з вільним. І кінець її обом сторонам був відомий наперед: ані один невольник не вийде живцем!
Коли, наприклад, доглядачі давали наказ гребти повільно, невольники, напружуючи всіх сил, гребли чимдужче. А коли треба було поспішати, вони ледве ворушили опачинами. І що міг зробити доглядач? Ударити? — Тіло було, мов одна роз'ятрена рана! Смерть заподіяти? — Невольник би молився за нього! І хтозна, на скільки літ вистачило б Миколі сил, коли б не трапилася подія, яка цілком змінила йому все дальше життя.
Одного дня Микола почув якусь незвичайну метушню на помості.