Більшість із них, як довідався згодом, працює на будівництві. М'яч зупинився точно о 23-й. Хлопці йдуть до роздягальні. По дорозі розпитую, звідки вони, як живуть. Андрій Круглик з Києва, Микола Попович з Херсонщини, Ігор Костишин із Стрия, Ян Сокаль із Сваляви, Мар'ян Лесик із Самбора... Чи потомились? Не те слово. Спочатку "напахалися" на будові, потім на тренуванні. А завтра на шосту ранку знову на роботу. Важко, але як без футболу?
Тренер Едуард Данілаш розповів, що команду було сформовано 2002 року. Подали заявку до Празького чемпіонату. Місцева федерація виділила їм місце в найнижчій тріді (дивізіоні). Але за результатами кожного сезону "Форум" ставав чемпіоном або посідав друге місце, що давало змогу переходити щоразу на вищий рівень. Нині команда грає у першій тріді ("А"). А одного разу вийшли навіть у фінал Кубка Праги, подолавши на шляху до нього знамениту "Дуклу".
— Футбол — це один із способів довести, що ми, українці, чогось варті. Чехи, розуміючи наше прагнення, зі шкіри вилузуються під час гри. Та чим важче даються перемоги, тим вони солодші, — стверджує тренер "Форуму".
Він вважає, що команда досягла своєї "стелі". Щоб піднятися вище або втриматися на тому ж рівні, потрібна солідна фінансова підтримка. Півроку тому написали листа президенту Федерації футболу України Г. Суркісу, але ні відповіді, ні допомоги. Тоді як "Форум" заслуговує на увагу, бо є унікальною командою — єдиною у Чехії, яка сформована за національним принципом...
Зустрічі на чеській землі ще раз підтвердили прикру думку про те, що рух українців на Захід в умовах глобального світу та політики, яку проводить наша держава, на жаль, не зупинити. Риба шукає, де глибше, а людина — де ліпше. Тож принаймні треба захистити права заробітчан, допомогти їм відчути себе українцями далеко від Батьківщини. Втішає одне: рано чи пізно більшість із них повернеться в Україну, інвестує зароблені гроші в українську економіку, допоможе стати на ноги своїм дітям, привезе на Батьківщину сучасний технологічний досвід і, може, дочекається тих часів, коли не треба буде їхати на чужину.
Квітень 2007року.
Прийшов Кобзар у Будапешт
Будапешт. 11 липня 2007року. У затишному скверику, що неподалік Головної вулиці другого кварталу угорської столиці, — велелюддя. На багатьох людях — національне вбрання. Легкий вітерець з Дунаю шанобливо торкається державних прапорів України й Угорської Республіки. Під прапорами — Президенти двох країн Віктор Ющенко та Ласло Шойом. Тут відбувається урочиста церемонія відкриття пам'ятника Тарасу Шевченку. Її веде голова Державного самоврядування українців Угорщини Ярослава Хортяні.
— Цей пам'ятник — місток між двома народами, по якому вони йтимуть назустріч один одному, це велика перемога українства, — говорить вона.
Знали б ви, скільки зусиль доклала українська громада в Угорщині, аби Кобзар прийшов у Будапешт. Була не боротьба, а битва з антиукраїнськими силами, які прагнули принизити і нашого генія, і все українство.
Пам'ятник Тарасу Шевченку — давня мрія українців Угорщини. Збирали кошти, вели переговори з мерією про місце його встановлення, ретельно шукали кандидатуру скульптора. І тут, як грім серед ясного неба, звістка з українського посольства про те, що пам'ятник вже виготовлено і відкриватиме його 1 червня 2004 року один із зверхників нашої держави. Здавалося б, треба радіти, але українська громада стривожилася. Чому роботи з виготовлення пам'ятника, вибір місця його встановлення проводилися нишком? Чому такий поспіх? В якому образі постане Тарас перед жителями Будапешта? Коли дізналися, що й до чого, жахнулися.
"У майстерні ми побачили бронзовий бюст якогось чоловіка, котрий і близько не схожий на Тараса Шевченка", — розповіла мені пані Ярослава напередодні, показуючи фотографії того "Шевченка". І справді, ні крихти схожості. Місце, де мав стояти Тарас, теж видалося непристойним: під бункером часів Другої світової війни в одному з віддалених районів Будапешта.
Від цієї акції так званого вшанування Кобзаря тхнуло казенщиною і прагненням будь-що догодити тодішньому керівництву держави, яке напередодні президентських виборів, вочевидь, хотіло постати в образі великого українського патріота. Відкриття пам'ятника Тарасу саме в такому вигляді і в тому місці ображало й Угорську державу, яка, до речі, завжди зі щирою доброзичливістю і повагою ставилася до України і всього, що з нею пов'язано. Адже Угорщина однією з перших визнала незалежність нашої держави, а 2003 року її парламент рекордною більшістю голосів ухвалив резолюцію про визнання Голодомору 32—33 років геноцидом українського народу.
Тож як розцінювати дії українського чиновництва, яке зі шкіри вилузувалося, аби реалізувати свій проект? Як провокацію чи звичайнісіньке безголів'я?
Протест української громади в Угорщині проти наруги над Шевченком підтримали Світовий та Європейський Конгреси українців, відомі діячі мистецтва, науки, письменники та поети України. Спільними зусиллями вдалося зупинити неподобство.
Українство Угорщини одразу ж взялося за реалізацію свого проекту, який підтримали керівники Угорської Республіки, мерія Будапешта, а згодом і нова українська влада. Львівський скульптор Іван Микитюк подав кілька ескізів пам'ятника на розгляд громади, яка, прискіпливо їх розглянувши, зупинилася на варіанті "Шевченко — мислитель". Знайшлися меценати. І, зрештою, задумане здійснилося. Чотириста міст світу вшанували Кобзаря, встановивши йому пам'ятники. Тепер зробив це і Будапешт.
- Тарас Шевченко — це людина, яка впродовж останніх двох століть кличе до волі, навчає любові до своєї нації, — сказав у своїй промові Президент України Віктор Ющенко. Дуже важливо, зазначив він, щоб прийдешнім поколінням передалася наша шана до Кобзаря. Пам'ятник йому у Будапешті якнайкраще слугуватиме цій місії.
Керівник Української держави подякував Президенту Угорщини, мерії Будапешта, українській громаді в Угорщині, меценатам за велику працю, яка передувала відкриттю пам'ятника.
- Для нас Тарас Шевченко — символ спорідненості українських та угорських душ, схожості наших доль, бо той самий цар, який намагався затулити рота Тарасу і нищив паростки свободи в Україні, 1849 року придушив революцію в Угорщині. Для нас Шандор Петефі — те саме, що Тарас Шевченко для українців, адже обидва поети висловили прагнення своїх народів до волі, — сказав Ласло Шойом.
Ласло Шойом та Віктор Ющенко одночасно торкаються білого запинала, що вкриває пам'ятник. Зібранню відкривається Кобзар, який присів відпочити на березі Дунаю. Замислився. "Думи мої, думи мої, лихо мені з вами..." Про що ті думи? Чи не про те, що "доборолась Україна до самого краю, гірше ляха свої діти її розпинають"?
До підніжжя монумента лягають квіти. Мить висока, хвилююча. Із грудей кожного, хто брав участь у тому святі, мимоволі вирвалося: "Реве та стогне Дніпр широкий..." Співали українці й угорці. Пісня про Дніпро на берегах Дунаю — вражаючий символ духовної єдності двох народів.
Пам'ятник на Балатоні
Велике око озера Балатон бачило і пам'ятає все: війни, біди, мирне життя, справи лихі й добрі. Залежно від того, що мариться йому цієї миті, змінює свій колір із криваво-багряного на золотавий, із похмуро-свинцевого на ніжно-блакитний. І нема ліку цим перемінам.
Була в його житті днина світла й радісна, коли прибула сюди з високою духовною місією королева Угорщини, дочка київського князя Ярослава Мудрого Анастасія. На одному з пагорбів півострова Тихань вона заснувала абатство. Разом із своїм чоловіком угорським королем Андрашем Першим правила країною мудро і справедливо. Лишили по собі добру пам'ять. Нині півострів Тихань — перехрестя паломницьких і туристичних стежок. Щодня будь-якої пори року ними течуть широкі людські ріки, які в найвищій точці півострова утворюють вир. В його центрі, наче лебідь із лебідкою, крилом до крила, — дві білі постаті. Це пам'ятник коханню, вірності, високій духовності. На постаменті напис українською й угорською мовами: "Король Андраш I та королева Анастасія, українська княгиня". Зверніть увагу: не київська, не руська, а українська! У французьких, німецьких, англійських, американських, інших іноземних груп той напис викликає повагу. Не сприймають його чомусь лише туристи з Росії. "Это ошибка, Анастасия — наша княгиня", — чується з вуст російськомовних екскурсоводів, які, вочевидь, ще й досі живуть у полоні імперського міфу про Київську Русь як колиску трьох братніх слов'янських народів. Цієї миті пронизує гостре усвідомлення того, що через цей півострів проходить одна з незримих ліній протистояння між українством та силами, які прагнуть його збороти, увігнати навіки в землю. "Утвердження українського дається нелегко, маємо сприяння від угорців і перешкоди від окремих іноземних громад", — розповідає голова Товариства української культури в Угорщині (ТУКУ) Ярослава Хортяні.
Пам'ятник на Балатоні — велика перемога українців Угорщини, які заповзялися вшанувати все, що пов'язане тут з Україною, її культурою.
У місті Токай кілька років тому товариство відкрило меморіальну дошку українському мандрівному філософу Григорію Сковороді. Тут він перебував у складі консульської місії російської цариці Єлизавети. Токай був для нього своєрідними ворітьми у Європу, через які мандрував до Італії, Австрії, Чехії, Німеччини, Словаччини, де зустрічався з видатними людьми того часу. З цим краєм пов'язана одна з найвідоміших легенд про філософа. Розповідають, що під час одного з бенкетів він захистив від хазяйської розправи денщика генерала Вишневського, керівника місії. А Сковороду від гніву генерала-самодура врятувала його чарівна дружина, яка була закохана в Григорія.
Не всі знають, що саме у Будапешті 170 років тому видано першу ластівку української літератури в Західній Україні — альманах "Русалка Дністровая".