Вушками світить. Тоді Звіробоя наче хтось пальцем у спину штовхнув:
та хто тут взагалі їздить, якщо навколо бої, і хто отак одпустить без діла дівчину? На важкому чоловічому велику?
...Звісно, брикалася, одбивалася мовчки, тобто лише шипіла і коли нагнув, придавив, знов засичала, це їй додавало сили, і йому теж, бо пройшов у зоні деяку школу битися, зціпивши зуби, щоб на вахті не засікли.
Власне, саме зона пригодилася зробити важливий крок у житті. Ще там подав заяву на АТО: а що, думав, там не страшніше, аніж у камері, – тут і вночі тихцем тебе в карти програють блатні, та навіть будь‑який пєтух не промине подлянку кинути; уткі‑насєдкі різні, тихарі, не кажучи вже про мокрушечників, чи ще гірше – опустять, там, бувало, очей вночі не стулиш, бо чуйка підказує: щось затівається і треба не вскочити в лажу.
А там на АТО – свіже повітря, за яким він сумував найдужче, бо в душі лишався браконьєром.
Бо що таке браконьєрство?
Це, по суті, полювання, це така праця – треба і вистежити, і вислідити, а головне, щоб тебе самого кабани не вистежили, бо вони ой як порохового запаху не люблять, а нюх мають дужчий, аніж собаки.
Після одсидки одразу подався записуватися добровольцем, і не через якісь патріотичні міркування чи безробіття, а тому, що в зоні дуже надивився на кацапню, як вона себе там ставила, хоча серед них була більшість наших‑таки земляків, однак це найдужче й лютило.
На призовній комісії кожен шепотівся на военкома: злий, блін, контужений під Дебальцевим, його спеціально сюди поставили; тобто публіка не дуже рвалася в бій, на відміну від Звіробоя, він просто хотів і все, а можливо, це діяв мисливський дух, якого зона не вивітрила, а навпаки.
Комісія деякий час дивилася на нього, і він вже хотів був похвалитися, що має диплом педінституту, коли майорчик підсунувся до воєнкома і шепнув так, щоб і Звіробій почув:
– Цей дружочок після одсидки.
Після цього призовник побачив, як змінилися очі воєнкома, зрозумів цей погляд, однак той гортнув папери, взяв анкету, запитав, за якою статтею сидів, призовник назвав номер.
– Ти по‑людському скажи.
– За браконьєрство сидів.
Він би їм розповів, що сів, власне, за язик, бо сусіди винюхали, що живе "не на зарплату", й почали докоряти, а він їм, сукам: яке, в сраку, браконьєрство – оно навколо всю країну вигубили, ліси вирубали, ріки потруїли, то вам, сукам, завидно, що хтось веприка завалить?
Ото мовчав би, то, може, й не стукнули б, а то вистежили в ресторані "Звіробій" і на кухні пов'язали з мішком кабанятини...
Несподівано воєнком ожив, можна сказати, зрадів:
– Дак це ж клас! Хоч один спеціаліст попався!
– Не поняв, – шепнув майорчик.
– Браконьєр – це ж звіробій, – незрозуміло відповів полковник.
– Не поняв, – нахилився майор.
– А те, що Звіробій – це значить "мисливець", от, хоч один салага щось тямить буде, – радів далі воєнком. – Ну, що, – звернувся до мене, – хочеш іскупить?
– Дак я ж уже одсидів, – бовкнув він.
Але так чи інак, а комісію пройшов.
...вона несподівано й люто крутнулася, і вони удвох покотилися в кювет; тренована сучка молотила п'ятами, тож він, щоб не накостиляла, підставляв берці, і вже бачив:
притягне її голу‑голісіньку на пост і покаже здобич, і її срану карту, і телефончик її сраний покаже, і куди вона дзвонила, нехай по джіпіес на того "орла" наведуться, виявлять,
однак вона шипіла, як могла, а не здавалась, її голе тіло гадючилося на всі боки, крутила, чим могла, це ж хто видержить, щоб отак спокійно це терпіти, блін, після одсидки, зараза, це ж тобі не кабанів стрілять.
Особливо коли голою спиною одпихається, і всім іншим, що було, то тут не треба довго пхатися, трястись, крутячись навколо подвійного нельсона біля важкого перекинутого велосипеда, що дивився на все це своїм нікелем...
...тут він несподівано відчув, що шия її від зусилля хруснула, і все в ній враз ослабло, тобто все там стало неживе; він підвівся, не вірячи ні їй, ні собі, тим паче, що поряд колихалася спокійно "зєльонка", розкинулось шосе, все таке неймовірне, навколо настала найніміша тиша, лише пищав телефон, так, що він повільно підняв, сунув під клапан, застібнувся увесь, закинув у кущі велик, затяг її туди, і насилу посунув геть, думаючи лиш одне: як таке пояснити?
– З льогким паром просравшись, – кивнув виразно на лопату лейтенант, бо салаги вже знехотя обкопували дернини.
– Да, аж бздо пішло, – погодилися бійці.
– Та не, – одказав він, – то з канави.
Поплював на долоні, взяв лопату – від дотику держака Звіробоя аж затрясло, і він кинувся з нею назад у кущі.
– Ти куди? – здивувався лейтенант, бо нічого не втямив.
– Гівно закопать! – крикнув хтось із хлопців, і всі радісно реготнули.
6
– Дєд, одійди.
– Погріться, синочки, – майже шепотів він здалеку.
Його постать самотіла біля потрощеної автобусної зупинки, кумедна, бо начепив на себе всю одежу, яка була, з‑під закутаних хусток жалібно сльозилися очі.
– Дєд, низзя. Не мона, бо низзя, – мляво огризався з висоти свого зросту лейтенант, щоб довго не пояснювати: блокпост окопався добряче, слава Богу, ґрунт – спресована глина, вдалося вирити додаткові бліндажі.
Звісна річ, маючи дві "буржуйки", тепла стало б і на діда, однак нічого всім сюди носа тикати.
Взагалі лейтенант був суворий, високий і худий, одразу позабирав з усіх мобілок акумулятори й не став навіть пояснювати.
І відверто не любив цивільних.
Влад був не згоден з командиром, бо периметр – надійний, що йому станеться від якогось там нещасного дідуся? Хіба він втямить розташування нір, секреток, гнізд?
– Да хоть хтось, синочки, починітє мнє пєчку. Влєтєла, сука, отак в окно – фур, і пєчку, бля, і своротіла, ну шо тепер делать, – не вгаваючи, шамотів старий, – мнє би разок согрєтся.
Влад намагався не дивитися на діда, хоч той стовбичив просто в його секторі огляду, і вже здавалося, що його постать – єдиний цілий орієнтир на пошматованому ландшафті.
– Атайті б немножко, отогрєцца, синочкі, я ж места у вас нє пєрєсіджу, – нудив своє.
Піднесені йому консерви дідок розтикав по одяганках, чай повільно допив і ретельно поставив кружку на асфальт.
Влад намагався не думати про нього, а мріяв про рідний проспект імені Глушкова – уявляв, що там і де стоїть, пам'ять його була розкидана там повсюди, безліч епізодів колишнього життя.
Однак дід повертав до реальності:
– Я й глінкі понемногу натаскал, – шамотів він, – подсобілі б старіку, бля, пєчку би назад сложілі, а? І самі би патом пріхаділі погрєцца.
"Дійсно, сходити б", – міркував Влад.
– Він не перезимує, – сказав уголос, бо вже наслуханий, які тут, на Донбасі, холодні зими.
– І не думай, – буркнув лейтенант. – Тут треба бути. Хай йому свої помагають.
Хоча які тут свої? В селі лишилося кілька жилих хат, добре, що потрощених, є де палива назбирати.
– Голосував за Януковича? – не вмовкав лейтенант. – За лугандонів голосував? Тепер ходи й скигли, – сплюнув набік.
Дідусь одійшов аж до стовпа, однак жалібно став, хотів розвести руками, але тільки ляснув об поли.
І знову став.
– Ну що ти ждеш? Бо, диви, вертольот прилетить, вріже, – нервово озирнувся на небо Влад.
Коли він одсунув запинало й ковзнув у бункер, йому аж дух сперло від тепла – розжарено сяяла буржуйка й тепло розходилося низькою стелею, під нею мліло кілька бійців, обійнявшись з автоматами; та ще по стінах відсвічували теплом різні дитячі малюночки з привітаннями.
– Чуєш, Вітько, – тихцем штовхнув він крайнього, – десь у тебе в хазяйстві кельма була?
– Йди на хєр, – не розплющив очей той.
– Да тут сходити кудись нада, – шепнув на вухо Влад, і вже зметикував, що через північний лаз можна просковзнути непоміченим.
– Оп'ять ти про свого діда? – надувся той. – Да хєр з ним.
– От тобі все хєр, скіки там тої мороки?
– Через таких, блін, дідів, ми тут і торчим, ти б його, суку, спитав, за кого він, сука, руку тягнув? Всі вони тепер тут скиглять, самі винуваті.
Знову замружився, набираючись тепла, бо прогрівся вже й бронік, Вітько був завбачливий, навіть у ньому й спав, а на підколи не відповідав,
"бо ви мудаки, як ті посунуть, то не будуть ждати, коли ви в броніки влізете".
Словом, був взірцем завбачливості, як і всі волиняки, туди під металеву пластину підклав товсту книгу, "бо метал холодить", брехав, насправді десь винюхав, що самураї робили панцери з паперу.
Влад хлюпнув у кружку чайку, обхопив рукавичками, й тепло крізь пальці потекло до рук, а зі шлунка гарячий напій сотався назустріч, аж мимоволі подумалося – скільки того щастя треба?
Озирнувся на Вітька – цих волиняків не розбереш: чи спить, чи прикидається, бо й той мав теорію: "спати треба упівока: одним оком поспав, потім – другим, куди квапитись?"
Він мав на увазі "квапитись до смерті" і потайки мріяв, як приїде на якийсь курорт і виспиться вже в два ока.
...Дідок більше розгубився, аніж зрадів, побачивши на порозі солдата, що похапцем вийняв кельму, – справді, півпічки розкурочено, інше все посунулося. Влад, що міг, наквецяв глиною і підсунув, підпер на місце, орудуючи цеглинами швидше, аніж старий вдячно торохтів:
– Ой, синочка, вотак, сука, влетела, – показував на вікно, – окошко‑то раз – і в кускі! Харашо, шо не взорвалась, сука, бо тут, бля, всьо разнесло би.
Вікно було заліплене каламутним поліетиленом, однак світло пробивалось.
Влад навіть не подумав, а за роботою не додивився, що старий, балакаючи про своє воєнне дитинство – "понаєхалі, сукі, на моциках, представ: у каждого, бля, по моцику! Сказано, фашісти, всі такі ситиє, вєсьолиє", – чомусь одсовувався потроху в куток, а очі вже не сльозилися.
Лишилося пару цеглин, і коли Влад потягся по них – врятував поліетилен, – мутна його поверхня заломилася швидкими боковими людськими тінями.
Влад кинувся під вікно, хапнувши "калаша", просунув знизу й дав чергу туди, куди й тіні – і тут же зворотні кулі цьвохнули по розтрощеній фрамузі, Влад перекотився до порога, штовхнув стволом двері – й зустрічні кулі розчахнули одвірок. Хлопець викинув надвір гранату й зготував другу. Рвонуло так, що поліетилен вкинуло всередину, дід сяяв жахом, німо упершись очицями в бійця, що випромінював страх, бо на старого не глянув ні разу.
Несподівано аж із вулиці у двір вдарила довга черга, в цілий ріжок, однак не по хаті, а попід задній паркан, кілька голосів там скрикнуло, але за другим ріжком усе вмовкло.
А надто дід – він жалібно втискався в куток, втупившись у гранату, якою Влад замахнувся, але не кидав, очікуючи знадвору бодай поруху.
– Гей, земляк, – почув він раптом знадвору знайомий голос, і насилу збагнув, що це Вітько, – ти там живий?
Влад не одразу відповів, бо в голосі друга вчувалася чимала іронія.
– Та наче, – буркнув він.
– Гей, гуманіст сраний, а дєд твій цілий? – дратував той знадвору.