Вона все: і друзів, і батьків, і великий спорт – все покинула в Херсоні..."
– Ідіот! Мені каже! "Навчи її англійської мови!" Це мені, мені, мені? Я її навчу, я їй таку англійську мову придумаю... Ідіот. Таку мову вигадаю їй, нехай її в інститут здасть!
Ніна набирає води в фужер, п'є її маленькими зажуреними ковтками.
– А ти... не пробувала з нею поговорити? – тисне Люся.
– Я? Про що‑о? Та я – просто боюся, боюся її. Вона ж – спортсменка. – Перекривляє. – КаМееС!
– Та бреше вона. Яка з неї спортсменка?
– Типова.
– Хто? Брехуха чи спортсменка?
Люся мавпує Соню:
– "Я КаМееС! Я – ДеСеСа"!
Обидві сміються.
– Ти повіриш, оце поговорила, як із рідною людиною, аж мені легше, легше стало, ти частіше приходь.
– Та мені якось незручно, – вірить Люся. – Тут нова сім'я.
– А ти приходь до мене. До старої сім'ї.
– Ви ж – розмінюєтеся, – огинається Люся.
– Ми?! Та – нізащо! Що я виміняю з дитиною на цю халупу? Таку ж саму халупу? Халупу, халупу. Тільки в іншому місці. Таку, таку саму, саму.
– Твоя правда. А... він? – завмирає Люся.
– Не чекав. "Як? Що ти собі думаєш?" А я йому: "А де мої гроші на кооператив? Де? Де? Де?"
– Молодець, – каже Люся чи про Ніну, чи про Вову.
– Я йому: були б гроші цілі – я б стояла на черзі й не заважала вашому особистому життю. А так – нікуди я з дитиною звідси не піду.
– Молодець.
– Я йому по‑о‑о‑опулярно пояснила, що дитині потрібен, потрібен, потрібен батько. I добре, що він витратив гроші. Куди тепер він піде?
– Звісно. Як це син ростиме без батька? Що з нього тоді виросте?
Христина Свиридівна заносить авоськи, стукає в Сонині двері:
– Соню!
Музика тихішає.
– Сцьо, бабусю? – співає синхронно дівчина.
– Допоможи мені овочі почистить.
Соня думає завдовжки з паузу:
– іду.
Коли вони з'являються на кухні, Ніна і Люся демонстративно виносять фужери протирати на балкон, там вони виймають по цигарці.
Їх наздоганяє голос Юри:
– Мамо! Мамо! Кинь цигарку!
Відповідає ж Соня:
– Так зіпсувати дитину цю!
Стара жінка Христина Свиридівна одсовує ножа.
– Чому? Я не вважаю Юру зіпсованим хлопчиком.
– Ну, сцьо це за ім'я – Юра? Як йому зити з таким ім'ям? Далі йому?
– Чим же воно погане? – Христина Свиридівна.
– Тепер зе люди називають не так вони. Люди називають: Максим, Єгор, Денис, так називають.
Христина Свиридівна перестає різати:
– Це не просто "Юра". Ти ж не знаєш, на чию честь ми його так назвали? Розказати?
Соня починає сікти густіше.
– На цию? Розказіть.
Христина Свиридівна урочисто повертається до настінного портрета Юрія Сенкевича:
– На честь Юрія Сенкевича.
– А! А я думаю: знайоме лице таке воно... Ви з ним – знайомі?
– Ні, ми з ним тоді ще не були знайомі, коли народився Юра. Це сталося пізніше, – ладнала морквину бабуся.
– Ой, розказіть!
Бабуся відповіла:
– Ну хто так кришить буряки. Рівніше ріж. Коли в нас народився хлопчик, саме тоді до Києва приїхав Юрій Сенкевич. Виступав по телевізору. Бо він сам – родом із Києва.
– Ой! Сцьо ви казете? Ніколи б не подумала я.
– Ясно, що не з Херсона, – пошепки Ніна.
– От ми теж вирішили назвати хлопчика Юрою на його честь. Щоб, коли він виріс, то теж став знаменитим. I написали про це Сенкевичу листа в Москву. I що ти думаєш?
– Сцьо?
– Він нам відповів!
– Прислав портрет? – не стримується Люся.
Бабуся на це урочисто йде до портрета Юрія Сенкевича, виймає з‑за нього конверт, видобуває звідти листа:
– Читати?
– Ой, ну сцьо ви!..
– "Дорогі мої кияни! Мені дуже приємно, що в мене так багато друзів у всьому світі. Але те, що в Києві, місті, де пройшли мої дитинство і юність, мене й досі пам'ятають і люблять, мене хвилює й радує найбільше. Спасибі ж вам за це, мої дорогі!"
Соня бере лист:
– "...за це, мої дорогі". Українською мовою це. Це не підробка?
– Тепер ти знаєш, який у нас Юра. Коли він виросте, ми пошлемо його до Москви, на телебачення... Ну хто так крише моркву? А картоплю? Ти б так її свиням різала?
– Нормально порізала її, – оглядає порізане дівчина.
– Ні, не нормально. Так людям не ріжуть. Тобі треба потроху звикати, що чоловік у тебе еМНееС.
– Хто?
– Молодший науковий співробітник.
Соня зціплює зуби.
Кришить кріп.
Христина Свиридівна лагідно бере її за плечі:
– Хто так кришить кріп?
Соня кришить цибулю.
– Хто так кришить цибулю?
Соня ріже петрушку.
– Хто так ріже петрушку? Кому це ти так крупно ріжеш? Свиням?
Соня все, що порізала, струшує в каструлю. Тоді бере в праву руку дошку, підходить упритул до Христини Свиридівни:
– Ви коли‑небудь бацили це, сцьоб свиням різали петруску їм?
Христина Свиридівна одсахнувшись од дошки, хитає головою, що ні...
Час "Б"
Там же, так само, лише книг значно більше, вони тепер скрізь. На стіні висить портрет не Сенкевича, а Христини Свиридівни. Балкон заґратований, штаби просвічуються крізь суцільно запнуту фіранку.
Заходить Вова з в'язкою книжок, дивиться, де б їх притулити, наштовхується на таблицю альфа‑ритмів, занурюється.
Але Соня не дає:
– Де це ти був?
Володя виринає з таблиці.
– А це вже не твоя справа, де.
– Ми з домовилися, сцьо ти посидиш з доцкою.
– Тобі тез... тьху! теж! корисно посидіти з дочкою.
– У мене – справи!
Але Володя вже ховається до туалету, через горішнє скло Соня бацить, тьху, бачить, як його рука там бере з верхньої полички книжку.
З'являється хутко Анатолій, бо захеканий:
– Квитки – пропали!
– Треба було їх продати їх, – радить Соня.
– Я – не зміг. Я думав, що ти прийдеш. Ждав, ждав, а потім уже було пізно їх продавати. Соню...
Цілує її. Цілує її ще раз.
Шумить вода, з туалету з'являється Володя, він дивиться на них.
Соня до Володі:
– Не мий рук! Візьми винеси відро.
Вова несе відро. Знову поцілунок.
Потім Соня в'яже.
Анатолій читає "Науковий вісник".
Володя на "Зінґері" шиє брюки, коли вони кінчаються, він нарешті не витримує:
– Ч‑ч‑хи!!
– На здоров'я, – відказує Толя.
– Я давно хотів поговорити з тобою. Може, це не моя справа, але.
– Я слухаю тебе, – виразно читає "Вісник" Толя.
– Ти або одружуйся з Сонею, або... Зручно влаштувалися! – налягає на приголосні Володимир.
Нарешті Соня з любов'ю чи то подякою зиркає на нього.
– Ні, мені ж спочатку треба розлучитися зі своєю дружиною.
Володя обурюється, наче він був Сонею:
– То чого ж ти тягнеш?
– Ну, в вас же – дитинка.
Вова забирає у нього часопис:
– У нас теж була... є дитинка. Але ж я – бачиш? Розлучився.
– Але ж я люблю дитинку ...
Володя ображається:
– А я – теж люблю дитинку!!
– Мозе, ти сце сказес, сцьо ти й свою друзину любис тут? – рвучко вставляє Соня чи до Вови, чи до Толі.
Анатолій мнеться, відповідає ж Володимир:
– Ну, а якби він і любив? Я – теж люблю дружину, але ж – розлучився.
Анатолій встає:
– Це зрештою непорядно. Ви, обоє! Ти ж знаєш, що я, як твій друг та родич, одружився із почуття обов'язку перед Ніною. Яку ти, до речі, несправедливо покинув. I ти тепер мені цим докоряєш? Як же я можу з нею розлучитися? З Ніною, якщо в нас маленька?
Ображено вмикає телевізор. Житлоплоща тепер освітлена веселковими барвами.
Дзвонить телефон, Володя хапає перший:
– Алло? Люсю? Яку Люсю...
Кладе трубку, з цього виникає пауза.
Скавчить у ванній пес; скавчить удруге, лише тоді Соня паузу порушує:
– Цього сидис? Піди сходи собаку виведи її. Баць, як проситься, – це вона каже до Вови.
– Сама виведи. Свою собаку.
Соня – непохитна.
– Це – собака Лєноцки.
– Оленки, – зауважує він.
– Лєноцки! – не відступається вона.
– От нехай вона й виводить.
– Для неї пізно вигулювати їй. I вона сце уроків не зробила їх. Цілий день на масинці диркати, так міг би давно вивести собацку.
– Я диркаю, як ти кажеш, на машинці, бо мені потрібні гроші.
Анатолій оживає:
– Щось новеньке?
– Сенеку викинули в буку. До завтра має долежати. – До Соні: – Сама й виводь свою сучку.
– У мене – гості.
Володя посміхається:
– От нехай вони й виведуть.
– Як зе тобі тільки не соромно тобі! – каже вона, наче гості прийшли до Володі.
– Мені мусить бути соромно‑о? Перед вами? Ви, які крутили любов ще до розлучення?
– Треба було стерегти, – радить Толя.
– Встережеш! А ти б не хвалився, шановний, що до розлучення, бо в неї тоді, таких, як ти було ого... – каже Володя.
– Мовци! Не смій ти! Аби таких – як не ти!
Анатолій:
– Яке це має значення, Соню? Заспокойся. Адже це, якщо й було, то – до розлучення з ким? Тоді вона – зраджувала, Вово, тебе.
Але той уперто доводив логіку:
– А ти ж – не розлучився? Отже, ти зраджуєш Ніні. Своїй законній дружині! – нарешті заговорив віршами.
– Як би там не було, а це – моя особиста справа, – занурюється у "Вісник".
– Не тільки твоя вона. Я як подумаю, як ти мене зрадзуєс із нею мене... – вплутується Соня.
Проте Анатолій своє:
– Здуріти! Заплутатися можна. Нехай Вова розбереться, хто з ким і кому.
– До чого тут я? Це ви – мене зраджуєте між собою! Голова... – береться за неї.
Соня постановляє:
– Усе вірно все. Треба нам, Толю, одрузитися нам, сцьоб усе, наресті, стало ясно все... .
Володимир стрепехається, береться за свої приголосні:
– Тільки ви не думайте, будь ласка, що якщо вам удасться одружитися між собою – то я одразу побіжу знову одружуватися з Ні‑но‑ю!
– Я такого не казала. Навісцьо з це тобі?
– Ну, щоб усе стало на свої місця... Голова.
Анатолій промовляє лагідним голосом Шерлока Холмса:
– Я все‑таки дуже радий, що виникла ця розмова. Давно вже мав намір з'ясувати, чи був у Соні ще хтось, окрім мене?
– Після розлучення – я не контролював.
– Ну, а все‑таки? Був у неї хтось?
У Володі перестає боліти голова:
– Питай у неї. Ось вона.
– Я не дуже певен, що вона зізнається. Ну?
– Був.
– Хто? – питає Анатолій сумирно.
– Я‑а‑а‑а‑а‑а!! – здригає своїм голосом задуху Вова.
– Він бресе, – утихомирює її Соня.
– А як ти доведеш? – цікавиться Толя.
– Гад! – думає вголос вона.
Володя зітхає:
– Ви повинні обоє сказати мені нарешті правду, Ви. Обоє.
– Ніхто тобі нічого не винен, – кліпає Толя, – так, Соню?
– Зенися споцятку. Ти красце признайся ти, сцьо законно зрадзуєс мене зі своєю Нінкою ти!
– Я – ні. Ти ж сама чудово знаєш, що вона хвора після народження дитинки. Це він тобі з нею зраджував.
– А цьому ти їй професора приводив ходив? – наполягає вона.
– Щоб вона видужала хотів ходив, тьху!
– А для цього?
– Ну вона ж – хвора, – резюмує Толя.
– Сьоб зрадзувати хотів! Негідник! Видузати її – і зрадзувати!
Це справляє дію на Вову:
– Негідник! Ти не бажаєш одружуватися з Сонею.