І вже ніхто з аенян не почує крамольного шепоту бунтарів.
Магістр поглянув на Олла.
— Нещодавно загін Ітіара пробрався в печери, де жерці пітьми зберігають таємницю Пурпурового Вогню,— глухо промовив Магістр.— Їм вдалося викрасти частину зброї. Охоронці вбили багатьох, а Ітіара тяжко поранили. Охоронці йшли по його сліду, але сліди обриваються там, біля твого летючого палацу, чужинцю.
Колючі зіниці володаря втупилися в обличчя Лідіна.
— Ось чому я запитав, друг ти нам чи ворог. Якщо ти переховуєш Ітіара…
— Це неможливо! — вихопилося в Лідіна.— Замок вхідного люка реагує тільки на моє біополе…
Помітивши знічену гримасу на обличчі Магістра, пояснив:
— Ніхто, окрім мене, не може зайти в корабель.
Жорстокі зморшки на обличчі Магістра розійшлися.
— Я буду радий бачити тебе на відкритті нового палацу, чужинцю,— сказав він. І підняв тонку кисть. І пішов по галереї, човгаючи довгими ногами. Слідом за ним, перебираючи живими китицями кінцівок, поплазувала стонога.
— Він був сьогодні гнівний, дуже гнівний,— промовив Олл, з острахом дивлячись услід Магістру.— Ітіар дуже допік. Бунтар знає: щоб піднести Пурпуровий Вогонь на вежу нового палацу, потрібен якийсь час. Хай на мить, але Аена залишиться без свого вівтаря, без пурпурової усмиряючої зірки. Але дарма Ітіар плекає надію використати цю можливість. Мудрість і передбачливість Великого Магістра воістину безмежні.
…Повертаючись, Лідін повторював подумки почуте ім'я — Ітіар. Чи не він прошепотів свої дивні слова там, біля каменярень?
Дорогою пілот зустрівся з декількома охоронцями. Один із них тягнув ногу. На грудях другого стирчали уламки — жалюгідні залишки зеленого трикутника.
Лідін піднявся по трапу, увійшов до шлюзового відсіку і… здригнувся, зустрівшись поглядом зі знайомими, сяючими бентежним золотавим блиском очима.
Розділ сьомий. Розповідь Ітіара
— Ти — Ітіар! — прошепотів Лідій.— Бунтар Ітіар!
— Так називає мене Магістр,— відізвався молодий аенянин.— Але друзі кличуть мене просто Ітіаром. Сподіваюся, ти будеш моїм другом, чужинцю.
"Не знаю, чи буду я його другом,— подумав Лідін,— але ворогом Магістра я вже став".
— Пробач, що я прихистився тут,— продовжував аенянин.— Але охоронці оточили мене, вони були як навісні. Того, хто принесе в палац мою голову, Магістр обіцяв зробити своїм наближеним.
— Як ти міг потрапити на корабель?
— Декілька разів я бачив, як ти заходив сюди. Ти простягував руку, і майже невидимі промені — зелений, жовтий та оранжевий — струменіли від кінчиків твоїх пальців. Я зробив, щоб такі ж промені виходили з моєї долоні. Мені давно хотілося поговорити з тобою, чужинцю, але перешкоджав всюдисущий Олл.
Лідін похитав головою, здивований таким простим поясненням Ітіара.
— Пробач,— він вражено обдивлявся аенянина.— Магістр говорив, що ти тяжко поранений.
— Я був поранений,— сказав Ітіар.— Але мої пальці здатні загоювати плоть. Без цього нам було б сутужно на болотах Аени. Але все, що я вмію,— лише мала частка того, що може мій батько, жрець пітьми.
В погляді Ітіара з'явився докір, коли він запитав:
— Чому ти не забрав пурпурову кулю в Магістра? Адже ти був так близько від неї. А в твоїй руці заховані блискавки, я знаю.
— Ти хотів, щоб я вистрелив у Пурпуровий Вогонь?
— Так, і загасив це прокляте сонце, яке запалив старий.
— Але він сказав, що якби не Пурпуровий Вогонь, твій майже позбавлений розуму народ міг би загинути.
— Мій народ ніколи не був позбавлений розуму! — палко заперечив Ітіар.— Ти вже стільки часу на Аені, а не помітив головного, чужинцю. Аеняни не живуть, ні! Вони сплять. Пурпуровий Вогонь занурив їх у безперервну солодку дрімоту. Його полум'я вбиває волю і бажання. Багато років тому цей вогонь палав тільки глибоко в печерах Аени — жерці пітьми присипляли ним тяжкохворих, коли лікували їх. Печери Аени повертали до життя, і народ славив жерців. Але Магістр (тоді він ще не був Магістром) під страхом смерті змусив їх ув'язнити вогонь у прозору кулю. Жерці осліпли, виконуючи наказ Магістра, але він досягнув свого — приспав Аену. Проте старий прорахувався, дозволивши аенянам селитися в долинах! — збуджено махнув рукою Ітіар.— Там виросли діти, котрі ніколи не бачили Пурпурового Вогню. Вони дивляться на світ чистими очима і знають ціну підступності Магістра. Я вивів їх на болота. Ми знищимо пурпурову кулю! — вигукнув Ітіар.— Ми розбудимо Аену!
На кілька хвилин у шлюзовому відсіці запанувала тиша, яку порушувало тільки схвильоване дихання молодого аенянина.
— Це, про що ти розповів, страшно,— проказав нарешті Лідін.— Якщо все справді так, то Магістр — потвора.
— Він небезпечніший за будь-яку потвору,— скрушно похитав головою аенянин.— Ніхто б не додумався до того, що він змушує робити жерців пітьми з людьми планети Уні…
— Хіба жерці не воскрешають їх?
— Воскрешають? — Щось схоже на гірку усмішку майнуло на Ітіарових устах.— Жерці справді можуть воскрешати. Але їм дозволили це робити лише один раз.
— Тоді хто ж займає місця в кораблі Бартока?
— Лише тіла тих людей, про котрих ти говориш. Планета Уні вчинила необачно, довірившись Магістрові. Беззахисні тіла підкоряються іншому розуму.
— Чиєму розумові, Ітіаре? — вигукнув пілот.
Аенян відповів не одразу.
— Неподалік від старого Майстрового палацу є усипальниця його наближених,— промовив він.— Над тими, хто мав особливі заслуги перед володарем, стоять вищі камені, хто не надто прислужився йому — нижчі. Скільки воскреслих відвезла людина з планети Уні назад?
— Дванадцять. Ні, одинадцять, якщо не рахувати Уї.
— Одинадцять,— ствердив Ітіар.— І саме стільки ж нових, схожих один на одного каменів з'явилося на плато за старим палацом.
— Неймовірно! — видихнув пілот.— Хоча… Барток мені говорив, ніби його пасажири зовсім не дивуються з того, що опинилися на Аені.
І що вони втрачають пам'ять. Схоже, ти правий, Ітіаре.
— Старому вже замало влади над Аеною,— озвався той.— Тепер він придивляється до Уні очима своїх наближених. Поки що тільки до Уні… Та врахуй,— Ітіар підвів застережливо очі,— у нього є деякі плани і щодо тебе. Батько мені говорив про це.
— Ти ж казав, що твій батько в печерах Аени.
— Це правда. Але іноді до мене долинає його голос. Я не знаю, як це відбувається,— прошепотів Ітіар.— Його голос тихо і розбірливо звучить у мене ось тут,— він доторкнувся до грудей.— І я відчуваю, як батькові боляче і тоскно в пітьмі. Я плачу разом з ним. Мій батько — справжній жрець, він присилає свій голос. Ти віриш мені, чужинцю?
— Я хочу тобі вірити, Ітіаре,— тихо відповів Лідін.— І водночас мені страшно вірити тобі.
— Я піду,— промовив Ітіар.— Там, на болоті, немало поранених. Треба їх звести на ноги. Ми змушені поспішати. Якщо Магістр встигне підняти вогонь на вежу нового палацу — нам кінець. І Аена ніколи не прокинеться.
Він поглянув на пілота тривалим, випробовуючим поглядом, ніби хотів запитати про щось. Проте, не зронивши й слова, повернувся і пірнув у овальний отвір люка, що безшумно розкрився перед ним.
Розділ восьмий. Суперечка з комп'ютером
Лідін провів поглядом аенянина, котрий розчинився у сутінках, і деякий час стояв нерухомо, марно намагаючись зосередитись. Розповідь Ітіара приголомшила його. Пілот машинально заповнив повітрям камеру, звільнився від скафандра і пішов до каюти. Він довго, не рухаючись, сидів у кріслі. Тоді ввімкнув пристрій комп'ютера.
— Ти чув нашу розмову? — запитав Лідін.
— Я завжди все чую,— пролунало у відповідь.— Я тут і є для того, щоб усе запам'ятовувати й аналізувати.
— Те, що повідомив Ітіар…
— Інформація, отримана від аенянина Ітіара, закодована і передана на найближчий до Аени ретросупутник Планетарного Союзу,— безпристрасно відкарбував комп'ютер.— Вона буде ретельно вивчена експертами, а потім ти отримаєш скориговані інструкції.
— Скільки на це витратимо часу?
— Декілька діб. Аена далеко від ретросупутника.
— Магістр раніше добудує свій палац,— промовив Лідін.— Я мушу втрутитися. Якщо я не допоможу Ітіарові, катуватимусь усе життя.
— Але Ітіар не просив допомоги.
— Не просив, бо він гордий.
— Не забувай, що ти лише пілот-спостерігач,— рівним голосом провадив камп'ютер.— Ти не маєш права впливати на розвиток інших цивілізацій без спеціального наказу.
— Це я знаю і без тебе. Але якщо на моїх очах убиватимуть аенян, я не зможу поміняти власну совість на інструкцію. Я не зможу сказати: пробачте, я просто пілот-спостерігач. Вони мене не зрозуміють. І я на їхньому місці не зрозумів би.
— А якщо ти помиляєшся? — перейшов у атаку комп'ютер.— Якщо ти знищиш пурпурову кулю, а потім виявиться, що Ітіар ошукав тебе?
— Ошукав?
— Так, ввів у оману… Адже він може помилитися. Є така ймовірність.
— Як же діяти?
— Спостерігати.
— Що спостерігати?! — скрипнув зубами Лідін.— Як охоронці схоплять Ітіара?
— Людські поняття про добро і зло не можна механічно переносити на життя, що тече за іншими законами,— сказав комп'ютер.— Ти знаєш про це.
Кожен курсант космонавігаційної школи знає про це. І ти ж розумієш, які наслідки може мати необдумане втручання.
— Так,— озвався Лідін,— тільки мені від того не легше. Теорія не допомагає, коли Магістр з Ітіаром одночасно запитують — товариш ти їм чи ворог. Після розмови з Ітіаром в мене виникло відчуття, ніби я чую, як б'ється серце Аени. Живе, шалене і вразливе серце. Досі я бачив лише маску — холодну, бездушну маску планети, за якою від мене приховували її справжнє обличчя. Не випадково Магістр приставив до мене свого наглядача-посередника. Не безпідставно він боявся, що я зможу зрозуміти таємне життя Аени, яке ретельно приховують від стороннього ока. Життя, в якому є Ітіар та його друзі. Життя, виповнене боротьби. І ти хочеш, аби я залишився тільки спостерігачем. Я не комп'ютер, я людина, чи розумієш це ти?! Ні! Бо якби розумів, то порадив би, як діяти.
— Спостерігати,— безпристрасно повторив комп'ютер. Лідін вимкнув розмовний пристрій, в безпорадному шаленстві обхопив долонями голову.
Вночі він заснути не зміг. Вранці, спускаючись трапом, помітив неподалік декількох охоронців. Вони роздивлялися щось на бурому у тріщинах ґрунті, кидаючи полохливі погляди то на корабель, то в бік боліт. Пролунала коротка команда — охоронці швидко розійшлися, оточуючи корабель.
Знайома до відрази постать Олла наблизилася до пілота.