Заїхав до шинку, поставив коні перед входом, вже трохи смеркало, зайшов до шинку. Шинок як шинок... Столи, а за столами люди. Деякі п'ють. Під стелею вже блимає нафтова лампочка. Олексій помітив при одному столі кількох з тих, що бачив тоді літом у банді Казмірця. Вони п'ють і кричать. Що тут дивного. Олексій питає, чи не було тут Терешка. Йому кажуть:
– Був, дядьку Олексію... Був. Але пішов.
– Куди пішов?
– А хто там сьогодня знає, куди... От пішов та й пішов...
Хм... Прикро. Олексій розглянувся по шинку. Сидить той, другий, третій. І дивно, як вони у такий робочий час можуть отут сидіти і диміти отим тютюнищем і тягнути ту брагу... Затримався він... Ну, скільки там могло бути? Раптом десять хвилин... Вийшов, батіг у руках... А де ж коні? Немає коней... А, бодай тобі кольки в ребра. Олексій чоловік дебелий, міцно збудований, з твердим, зачовганим, як млинський камінь, кулаком. Він спокійний, і тяжко вивести його з рівноваги. Але як тяжко вивести з рівноваги, то ще тяжче привести його до рівноваги, коли вже хтось його з тієї рівноваги виведе. Так трапилося й на цей раз. Він вийшов з рівноваги. Це вам, прошу, не жарт. Немає коней, а коні в господарстві, ви самі знаєте, що значать. Особливо тепер, коли треба ось вивозити з Бущенщини колоди, коли треба до зарізу того проклятого гроша. Олексій на вигляд був спокійний, але що діялось в його нутрі – краще не казати.
Він не кричав, не бігав, не лаявся. Вернувся до корчми і одразу підійшов до столу, де пиячили Казмірцьові товариші. Це був малий Кухаренчик, Гаврилків Іван і Казмірців швагер Хведось Сорокатий. Олексій підступив до першого, що сидів скраю і одразу:
– Ти! Де мої коні?
– Які коні? – рванувся до нього, мов скажений песик, малий Кухаренчик.
– А ось які! – духонув його одразу Олексій і просто в зуби.
Це був влучний хват. Кухаренчик полетів в кут, мов миршавий кіт. До Олексія, розуміється, кинулись... Іван, Хведось, але Олексій був в настрою. Два помахи руки – і обидва лежали там, де й Кухаренчик.
– Чиста робота, – сказав один з дядьків, що сидів при столі, але Олексійові не до жартів. Він подивився на всіх:
– Ви! Хто чим має. В'яжіть їх...
Невідомо, як це сталося. Це була іскра, що попала в бочку пороху. Не пройшло і двох хвилин, як всі три – Кухаренчик, Гаврилків Іван та Хведось лежали скручені серед коршми.
– Б'ють злодіїв! – загуло в коршмі і поза коршмою.
На цей поклик за десять хвилин ціла коршма наповнилась людьми.
– Бий, бий! – ревіли в юрбі і все перлося наперед!
– Четвертуй клятого. Ніхто, правда, не бив. Олексій тільки стояв над злодіями, мов коршун над курчатами, і по черзі штовхав своїм залізним чоботом того чи іншого під ребра.
– Де коні? – приказував за кожним разом Олексій. Але юрба цим не вдовольнилася. Злодії лежать зв'язані на запльованому мокрому помості. Треба їх "рішити". Десь появився Прохорець, отой миршавий, мов зацяпане курча, з козячою борідкою. Високим, мов у кози, голосом він кричав:
– Бий! Бий їх! – I де взявся у нього чавунний трибок від машини-молотилки. Він, не довго думаючи, розмахнувся тим трибком і Кухаренчика по ребрах, по ребрах...
– Ох, ох, ох! – тільки охкав той, але скоро і охкати перестав. Занімів, з рота і носа потекла йому червона юха.
Цього тільки треба було. Юрба побачила кров, а це вже все. Давай! Всіх злодіїв давай! В першу лінію Казмірця давай. Де він? Він живе на "казьонній часті" десь на Горбайцях. Це шмат дороги, верстов, щоб не збрехати, сім буде.
– Даниле! Запрягай коні!
Не один Данило запряг коні. Знайшлося миттю підвід з десять. Вже смеркнуло, але нічого. Дядьки озброюються вилами, сокирами, хто чим може... Сідають на сані чоловік двадцять і гайда по селі...
Це була не ніч, а буревій. По цілому селі від Клопотів до Верхівського лісу, мов блискавка, пролетіло: "б'ють злодіїв". І то за одну ніч. Огонь пролітав від хати до хати, і вже біля півночі дві тисячі мужиків, старі, молоді, чоловіки і жінки горіли одним тільки бажанням: бий їх! Люди вибігали з хат, по селі брехали, мов навіжені, собаки. На Хавруках вибігали і слухали, що діється на Шинківцях. На Семенюках не гасили світла і збігалися до одного місця та кричали: давай їх сюди! На "казьонній частині" шуміло, ніби тудою пролітав оркан. Казмірця і його близького помічника Миколу Довбенка, по вуличному Габайця, хтось наперед повідомив.
– Куме! Тікайте, бо йдуть! – прибіг і крикнув йому в хату його кум і, мабуть, поплічник Миколай Торган, по вуличному Каміняка. Казмірець у товаристві кумів, сватів і свого дорогого Габайця, як звичайно, сидів у добре натопленій хаті і випивав. Йому було весело, і коли він почув "тікайте", йому стало ще веселіше. Він зареготав на цілу хату.
– Цікавий, хто відважиться тепер вступити в мою хату, – казав він до кумів. Куми мали трохи іншу думку. Хм... Хто його знає. Ордій Овсяний вийшов на двір... Послухав, послухав... Дивно. На селі так брешуть собаки... Хм...
Не встиг увійти до хати, як на подвірря заїхало саней з десять. Двадцять мужиків у білих та жовтих кожухах, у суконних шоломках або чорних баранячих шапках увалилося, як чорна хмара, до хати, хтось крикнув – бий! – лямпа згасла, почулось тихе борюкання, брязкіт побитого посуду, грюкіт перевернутого стола. І як засвітили знов лойового каганця, що нашвидко принесли від сусіда, то Казмірець, Габаєць, Ордій і ще двох кумів лежали як попало серед хати, а на печі та в запічку кричали, мов їх різали, жінки та діти. Казмірця витягнули за ноги на сніг.
– Люди добрі! Та змилуйтесь! – чути було його голос, але по ньому вже мастили хто що мав. Лушнями, ручицями, сокирою, ломакою, постолом... І ніхто не дивився, куди влучає. В голову – добре. Під бік – також добре. В живіт – гаразд. Він навіть не так довго стогнав. Хтось мазнув, мабуть, нехотячи, по лобу обухом сокири і бідачисько Казмірець віддав Богу дух... Били ще й по смерті, бо не вірили, що він вже готовий, а до всього було темно.
2.
Розуміється, що по селі зчинився рух. На другий день рознеслася чутка, що Казмірець протягнув ноги.
– Стерво! – з серцем згадували його.
– Собаці собача смерть!
Деякі баби бігли аж із Запорожжя та з Семенюків з оджогами чи коцюбою. Казмірець лежав, прикритий потерухою соломи, на дворі і ні одна не пройшла повз нього, щоб не мазнути оджогом по вишкірених, залитих кровєю зубах. – Це тобі за мої коні! А це тобі за мої кури! А це за моє полотно! А це за мої не проспані ночі!
Дісталося і іншим. Кожному з тих, що були з Казмірцем, надсадили храпи. Одному більше, другому менше. Згадали всіх. Один згадав одного, інший другого. Брали і брали, виполювали своє село з непотрібного бур'яну, і треба віддати справедливість – випололи і то чисто...
Приїхав, розуміється, один стражник, приїхав після другий. Потім приїхав врядник. Питали що хто... Мужики стояли у своїх жовтих та білих кожухах кожний на свойому місці в личаних постолах і здавалось, що це не мужики, а мур з каміню.
– Хто бив? – питав врядник.
– Всі били! – відповідали хором. Врядник крив матом, декого протягнув черезпліч нагаєм, як це звичайно буває у сторожів безпеки його величності імператора всеросійського, і на цим скінчилось... Ні. Ще дехто по "приговору" громади був висланий на "посілєніє" в Сибір... Як ось Тодор Криніцкий, Михтод Габаєць, котрийсь, здається, Митрофан Каміняка...
Ця подія зробила в селі своє діло. Коні Олексієві знайшлися... Десь їх загнали вже аж до Бущі, але їх і там знайшли самі бущаки і привели до Дерманя. Це був, так би мовити, приклад, який, далебі, вплинув ні на одного з того ліпшого боку, на який людина іноді звикла хилитися чи кульгати. Вплинув він не тільки на тих, що ласували на чуже добро, протягали загребущу руку на чужу крівавицю, сіяли жах, спустошення та сльози, але вплинув він і на іншу породу людей...
От візьмім хоча б старого Федора Семенюка, по вуличному Балабу. Він живе за ровом на тому Запорожжі, що зветься від прадавен Балабами, має добру хату, добру пару гнідих конят, добрі руки і добру голову. Цей Хведір, даруйте мені, хоча і є мужик, але якось він на мужика не скидається. Він, правда, носить тяжкі мужицькі з юхту чоботи, має звичайного дубленого жовтого з вишиванням кожуха, на лисій, широкій голові суконну шапку, яку в Дермані звуть шоломком. Але все-таки він не скидається на звичайного мужика. У нього якась рівна, проста хода. Ось він йде, і кожний, хто з ним зустрінеться, дає йому дорогу і скидає на привітання баранячу шапку. У нього завелика трохи голова, а в сірих очах багато спокою і розваги. Він мало і неохоче говорить, більше мовчить, часто дивиться перед себе з-під довгих, густих брів і думає. Губи його при тому міцно стулені, бо у роті його бракує, мабуть, з десяток зубів. Він чомусь нагадує якогось пана-добродія, шляхтича чи магната в тяжких мужицьких чоботях. Такі у нього поважні і потрібні слова і рухи, такий у нього цілий від чобіт до шоломка вигляд. Останні роки він щось почав хрипнути і носить на шиї пов'язану, заяложену потом і курявою, хустку. Ця хрипота дуже злісна, бо ніяке зашіптування, ніякі зілля, навіть від самої Уліти не вплинули на неї. Від того Федір став ще мовчазніщим, ніж був...
Чи можна сказати, що Федір багатий? Батько його дістав після панщини дев'ять десятин наділу. Це так званий малий ґрунт. Їх було двох братів – він і Михайло. Мали також одну сестру. Михайло відділив свою половину чотири з половиною десятині, сестра вийшла заміж на Залужжя без землі, а Федір лишився на батьковому господарстві з чотирма з половиною десятинами.
Мав, розуміється, хату... Звичайну, як тоді робили, в зруб, низьку, з трьома маленькими вікнами, з димарем на солом'яній стрісі. Мав також горожену з хворосту клуню, таку саму повітку, такого ж хліва на свині, на вівці, на рогату худобу і на коні. 3 Бущенщини, яка ще не так давно підступала до самого Запорожжя, часом приходили вовки, підкопували горожаного хлівця і витаскували пару овечок. Конята були малі, миршаві, руді, довгошерсті. Корівки – їх було дві, також не на виставку. Дві-три кварті молока можна було вицяпнути, коли була в Бущенщині паша, а зимою обидві запускалися, і можна було перед ними кричма кричати...