Я боюся при Ромці висловити яке-нєбудь бажання,— миттю виконає! Одного разу біля річки кажу йому — не стрибнеш, хлопче. А він, як стояв, в одежі, стриб униз... Я жахливо злякалась, не пам'ятаю, як і сама за ним слідом... Повилазили мокрі, регочемо, як божевільні...
Степанида. Це, коли я вам костюми сушила й прасувала?
Ліля. У нього глуха тітка, стара-престара... Хороша людина, але чим вона може допомогти? Мати надсилає двісті на місяць,— це багато, як вважаєте?! Спробувала б вона сама у великому місті удвох на двісті пожити... А ще мама зветься, провідний хірург! Я йому навіть сама сорочки штопаю...
Степанида. От і добре. Чому ж його не втримала?
Ліля. Не думала тоді й не гадала! Ромка хотів, щоб я ним пишалася, як не знаю ким! Та я й так ним пишаюсь, Степанидо!
Степанида. Пишаєшся, а він злодій!
Ліля. Неправда, він не злодій!
С т е п а н и д а. У зграї був?
Ліля. Рома спочатку не знав, що то зграя!
Степанида. Взяв би та й заявив міліції!
Ліля. Радила! Не можу, каже, вони тебе уб'ють! Ти у них заложниця за мене!
Степанида. Заложниця, жах який! Як же його спіймано?
Ліля. Напевно, хтось до карного розшуку сповістив... Степанида. Так. Доніс хтось...
Ліля плаче.
Бідна ти моя дівчинко!
Ліля. Я його так люблю, Степанидо... Любов — це таке почуття, коли все-все можна стерпіти... Який завгодно біль... От була одна дівчина... Напевно, у неї теж не все гладенько йшло... І плакала, як усі дівчатка, і задачі в неї не розв'язувались...
Степанида. Яка дівчина?
Ліля. Яка, яка! Зоя Космодем'йнська!2 Он яка! Степанида. Вона ж героїня, куди тобі! Ліля. І я такою хочу бути! Чесною! Стійкою до кінця! Не боятися!
Степанида. От і є нагода не боятися! Візьми громадянина в роботу! Нащо він, падлюка, займав хазяйські папери ось на цьому столі?!
Ліля. Який громадянин?
Степанида. Звичайний, напудрений.
Ліля. У тата не його приватні справи...
Степанида. Атож.
Ліля. За це знаєте, що буває?
Степанида (басом). Розстріл!
Ліля. Де він?
Степанида. Із мамою...
Ліля. Кличте сюди. Що-небудь вигадайте... Щоб без мами!
Степанида. Буде зроблено! Я теж стану неподалік! (Виходить.)
Ліля (сама). Це неподобство! — скажу. Та як ви сміли займати папери! — скажу. Я вас до суду віддам! До суду? Ні, до суду я не маю права віддавати... Вам не соромно в вічі дивитися?! Дівчата запевняють, що у мене вольові очі... (Прибрала, як їй здається, грізну позу.)
Стук у двері.
Увійдіть!
Пахом М и к и т о.в и ч (входить). Ось, Лілічко, квитки в кіно. Здається, виявляла бажання? А це яблука.., (Кладе яблука й квитки.)
Л і л я. Стипендії ще не видавали. Звідки гроші?
Пахом Микитович. Нащо мені дві розкішні бритви, скажи, будь ласка?
Л і л я. Ви, дядю, знову чимсь схвильовані?
Пахом Микитович. Дістав від твоєї мамаші наказа передислокуватися на вулицю.
Л і л я. Знову? Важко вам її не дражнити? Могли б поговорити по'душам з прокурором, дядю Пахом. Так і так, вживіть заходів проти хатніх шкідників.
Пахом Микитович. Адже ти теж не зверталась до прокурора!
Л і л я. Я — інша річ.
Пахом Микитович. Чому інша?
Ліля. Прокурор носить вдома рожеві окуляри, дядю!
Пахом Микитович. От би знати, де він їх ховає, коли йде до себе на посаду,— розбив би да друзки! Нехай відкритими очима погляне на свій дім!
Ліля. Дивак ви, лейтенант.
П а х о ,м Микитович. Коли зів'єш власне гніздечко,— дозволиш приходити до тебе пити чай? Пустиш, га?
Ліля. Коли вийде гніздечко, дядю Пахом!
Пахом Микитович. Вийде, чортяка всіх забери! Ти — справжня! З тобою й на фронті надійно було б! Хоробра!
Ліля. Перший боягуз у класі! Пахом М и к и то в и ч. Ідемо до кіно? Ліля. Ні.
Пахом Микитович. На когось чекаєш? Ліля. Так.
Пахом Микитович. Значить, до кіно не підемо? Дозволь квитки. (Бере квитки.) Віддам хлопчикам...
Ліля. Дядю Пахом! Здається, мені потрібна буде ваша допомога... Почекайте на кухні!
Пахом М и к и то в и ч. Єсть — почекати в кухні! Подаси мені військовий сигнал.!
Л і л я. Який, товаришу лейтенант?
Паїом Миотови ч. Дві зелені ракети! , Ліля. Чекайте! Дві зелені ?ракети!
Пахам Мштш&т робить "ліворуч кругом" і .рушає до дверей. На порозі — Опанас Аполлон овм и. Лахом Микитович дуже здивований, чекає, що Ліля подасть йому якийсь знак, але Ліля завмерла, зіпершися руками на батьків стіл. Пахом Микитович виходить.
Опанас Аполло нов и ч. Неприємний суб'єкт. Степанида настоювала, щоб я йшов сюди сам. Вона запевняла, що намене чекає прокурор!
Ліля. Так, на вас чекає прокурор!"
Опанас Аполло нович. Такий чарівний?
Ліля. Скажіть мені, будь ласка, що ви шукали в тато-вому столі?
Опанас Аполлонович. Ви хотіли сказати — в паперах?
Ліля. Це одне й те саме.
Опанас Аполлонович. Не кажіть. Юриспруденція — наука точна.
Ліля. Ви рилися в паперах?
Опанас Аполлонович. Припустімо. Рома Бондар вам відомий?
Ліля (відхитнулася). Н-ні!
Опанас Аполлонович. Зрікатися друзів? Ай-ай-ай! Далеко підете... Майте сміливість дивитися небезпеці в вічі!
Ліля. Отже, ви зізнаєтесь?
Опанас Аполлонович. В чому? В тому, що заглянув до документів? Таж прокурори мають звичку носити додому судові матеріали! Як же туди не заглянути, не перевірити. Чи не почав обвинувачений "капати". Чи немає яких нових доказів. Я спеціально прийшов...
Л ід я. Отже, ви признаєтесь, що лазили до татового столу?
Опанас Аполлонович. Коли не локалізувати справи на Романі, можуть трапитися великі неприємності для багатьох, в тому числі й для вас. Добре, що я заглянув до прокурорської теки! Тепер мені ясний хід слідства...
Ліля. Украли папери?
Опанас Аполлонович. Ну, що ви? Вилучають тільки особливо важливі документи! З паперів звичайних просто знімають копії...
Л і л я... Брешете! Цієї ж хвилини поверніть папери, і я даю слово не переслідувати вас!-
О п а № а с АПОЛЛО-И'В'ЙЧ. У вас татові. інт©н?ації, дівчинко! Але я й татка вашого не боюсь, він у мене осьдечки! (Стискає кулак.) Ви граєте без козирів!
Ліля. Яка там гра! Хочу навести лад у власному домі!
Опанас Аполлонович. Нуй наводьте! А до наших із Романом справ не пхайтесь! Кепсько буде! Це не загроза, лише інформація... Руки у нас довгі... Щ©< в"и; скажете про ніч у глухому підвалі в товаристві з Яшк@ю>Ка.том?
Задушевна виходить розмова, стогонів не почують ніякі сторонні вуха,..
Ліля. Як ви смієте мені загрожувати?!
Опанас Аполлонович. Лише застерігаю.
Ліля. Я скажу татові!
Опанас Аполлонович. Не думаю. Захочете жити...
Ліля. Ні!! (Жбурляє прес.)
Опанас Аполлонович. Гаряча конячка! (Відхиляється.)
Степанида (входить). Ти мене кликала, Лілю?
Ліля. Ні-ні, Стешо... Проте підігрійте чай...
Степанида (піднімає з підлоги прес, кладе на стіл). Гаразд, Лілічко, гаразд, рідненька... (Виходить.)
Опанас Аполлонович. От бачиш, ти вже стала розумненька... У нас не було випадку, щоб той, хто забунтує, та не схаменувся... Ну, а тепер можеш сказати мені: я буду покірна цяця, дядя Фаня,
Ліля. Не смійте казати мені "ти"!
Опанас Аполлонович. Цінуй! Я виявляю цим довіру... Слухай уважно. З комсомолом не поривай, нам потрібні комсомольці. Ходи на збори, все, як належить, виступай, активничай. Ми зуміємо перевірити, коли будеш із нами нещира. Ніяких доручень поки що не даю. Не здумай піти на суд! Сподіваюсь, справа обмежиться самим Романом. Нам треба завмерти, йде гроза. Ти зрозуміла?
Ліля. Зрозуміла. Ненавиджу, коли мені говорять "ти"!
Опанас Аполлонович. Гаразд, дівчинко, осушіть ваші оченята! От характер! Ну "ви", "ви", згода! Можете вимагати яких завгодно привілеїв: перебуваєте під моєю високою опікою!
Ліля. Дві зелені ракети.
Опанас Аполлонович. Що?! Які ракети? Ліля. Хіба це багато?
Опанас Аполлонович. Ха-ха-ха! Оригінально! Хоч сто ракет і двісті фейєрверків за ваші оченята!!! (Бере Лілю за руки, намагається притягти до себе.)
Кіра Карлівна (навально входить). Що тут відбувається!!!
Опанас Аполлонович. Розмовляю з дочкою. Підіть, Лілічко, до їдальні. Ми зараз.
Ліля виходить.
Кіра Карлівна. Фанічко, тй щось сумний? Опанас Аполлонович. Ну, що ти? (Наспівує.) Пахом Микитович (входить). Лілічки тут немає?
Кіра Карлівна. Ви ще не вибралися від нас? Сповістіть цього громадянина, Опанасе Аполлоновичу, що я не бажаю з ним розмовляти!
Пахом Микитович. Пробачте мою настирливість, але чи не було тут двох зелених ракет?
Кіра Карлівна. Які ракети? Не було тут ракет!
Опанас Аполлонович. Це Лілин вираз!
Пахом Микитович. Цілком вірно! Дякую вам. Дві зелені ракети, виявляється, були! Де Ліля? (Прикро відштовхує Опанаса Аполлоновича з дороги й вибігає.)
Опанас Аполлонович (з переляку затулив ліктем обличчя). Квартирне хуліганство — страшна річ! В останній раз приходжу до цього дому!
Кіра Карлівна. Заспокойся, він уже в нас не живе! (Виходить разом із Опанасом Аполлоновичем.)
З-за ширми з'являється Леокадія Львівна, сідає в крісло, крутить сигарету, з насолодою курить.
Леокадія Львівна. Так, тепер вони у мене в руках. Поздоровляю вас, радянський прокуроре і поборнику чужої моральності! Ваша дочка — спільниця злочинного світу!
Дзвоник у передпокої. Леокадія Львівна миттю зникає з кабінету. Входять Віктор, Октябрина, Марат. їх веде Леокадія
Львівна.
Леокадія Львівна. Зачекайте, молоді люди. Тут-сюіт!* Лілічка зараз зайде. Розташовуйтесь, сільвупле!
Ребята сідають.
Як важко, коли дівчинку повсякчас відволікають у комсомольську сферу! (Виходить.)
Віктор. Якого вона сторіччя?
Марат. Пам'ятайте, ребята,— єдиним фронтом! Все ясно й зрозуміло!
Октябрина. Не забувайте, що Ліля моя співучениця! Ми з нею домовимось хутко! Вона піде з нами до суду!
Входить Ліля.
Ліля! Тобі мільйон привітів!
Ліля. А, це ти, Октябрина... (Здоровкається.) Октябрина. І термінова справа! Марат. Ага. (Простягає руку.) Марат із 28-ї школи, Ліля. Ліля.
Віктор. Віктор із Роминого класу.
Ліля. Ліля. Гостї чи делегація? Сідайте. Я вас слухаю, ребята...
Октябрина. Батька твого насправді немає вдома?
Ліля. Немає.
Октябрина. Шкода...
Віктор/ Почнемо з самокритики, Ліля.
Ліля. Почнемо.
Октябрина. Не повторюй, як папуга!
Віктор. Прийшли з тобою порадитись, Чуйко. Комсомольська організація нашої школи вважає, що вона проґавила особисте життя Роми Бондаря. Правильно я кажу? На зборах сиділи разом, а йшли, виходить, нарізно. Будемо виправлятися й виправляти становище! Ти зі мною згодна, Чуйко?
Л і л я.