Лише підготуй непомітно дві підводи для виїзду, бо нам доведеться багато чого взяти з собою.
До вечора Іван з Лавріном, що вдавали, ніби поралися по господарству, зібрали тим часом речі, інструменти, збіжжя та поклали плуга на воза. Далекі від селянських турбот драгуни не помітили нічого підозрілого, лежали на травичці та спостерігали за Іваном. Коли йому потрібно було піти за хату, то за ним слідували двоє-троє драгунів, не випускаючи з виду. Їхні коні паслися, хрумкаючи травою, у дворі.
Коли почало сутеніти і драгунів ввела в оману мирна поведінка господарів, а Оксана почала варити галушки до вечері, розраховуючи також і на поляків, Песєцький підійшов до Івана, який сидів на призьбі, розмовляючи з Лавріном.
— Чи дозволить пан козак спитати щось? — делікатно звернувся хорунжий до Івана. Той похмуро кивнув на знак згоди.
— Чому пан козак не хочу служити у Вишневецького? Це ж славний князь і великий лицар, і багато хто має за честь служити у нього!
Іван помовчав, потім зиркнув гостро на Песєцького і спитав:
— А як би пан хорунжий себе почував серед козаків? Чи служив би там?
Песєцький знітився, відчувши істину в словах козака, але за хвилину промовив:
— Але ж пан козак міг би поділитися своїм досвідом, показати, що він може…
Іван посміхнувся і сказав:
— Те, що я можу, треба вивчати змалечку, ось з такого! — показав він рукою на півтора ліктя від землі. — А ви говорите, пане хорунжий!
Песєцький здивувався.
— А що ж такого треба вміти, щоб змалку вчитися? Рубай собі та відбивайся! Головне, щоб це робити вправно!
Іван уважно подивився у наївні молоді очі хорунжого, потім, на щось зважившись, встав на рівні та вийшов ближче до середини двору.
— Дивись, хорунжий, чи зможеш?
І він, трохи розігнавшись, підстрибнув, перекинувся через голову, одночасно ніби б'ючи ногами в обидва боки, приземлився навколішки й одразу закрутився, наче дзиґа, на одній нозі, витягнувши другу, потім перекотився і зробив кілька стрибків, обертаючись навколо себе і б'ючи ногами. Потім зупинився і переможно подивився на молодого хорунжого.
Песєцький сидів, наче мішком побитий, драгуни також повідкривали роти, дивуючись дивній майстерності. А Іван зайшов у хату та взяв мечі в обидві руки. Вийшовши, він показав свої звичні вправи з мечами, коли їх навіть не видно у тій коловерті ударів та захисту, а перетворюються вони на блискучі кола. Не забував він при цьому і стрибки, і перекидання — словом, показав, на що здатний, і геть приголомшив поляків, які вже схопилися на ноги і з гарячковим вогнем в очах спостерігали за його рухами.
— Це ж справжнє диво! — вихопилося у хорунжого. — Дійсно, такому одразу не навчишся! Та що там — одразу! Хоча б дещицю цієї майстерності перейняти.
Іван закінчив вправи та підморгнув весело полякам, які всіляко виявляли захоплення. Хтось намагався повторити якісь прийоми, але викликав лише сміх у присутніх, бо виходило це дуже повільно і незграбно. Зазвичай горді поляки у такому разі пропонують поєдинок не до крові, щоб упевнитись у чиїйсь перевазі, але зараз про це навіть не йшлося. Правда, усвідомивши, з яким супротивником вони мають справу, почали триматися насторожі, тримаючи весь час під рукою не шаблі, а рушниці і пістолі.
Іван попрямував до хати, біля порога якої стояв Лаврін, що осудливо дивився на козака.
— Ви чого, дядьку Лавріне? — ще весело спитав Іван.
— Та думаю, з якої такої радості ти так старався перед ляхами, як дитина, їй-богу!
— А, це… — трохи згас Іван. — Це я хотів показати ляхам вміння козацьке: коли зустрінуться з нами колись, щоб тікали зразу і кидали шаблі, як непотріб!
— Ну що, налякав?
— Та, видно, так…
— А ти побачив, що вони зброї з рук не випускають? І не шаблі, а рушниці та пістолі! Як ми будемо тікати, якщо ляхи насторожі?
Іван заспокійливо поплескав Лавріна по плечу однією рукою, тримаючи в другій два мечі, і сказав:
— Не хвилюйтесь, дядьку! Я таке придумав, що їхня зброя буде зайва.
Іван заніс мечі у хату та, встромивши їх в обладунки, що висіли на забитому у стіну цвяху, та спитав у Оксани, що поралася біля печі:
— Ти зробила відвар із сонного зілля, що я тебе просив?
— Так, Іваночку, зробила…
— Наллєш у сулію з горілкою та подаси на стіл полякам, добре?
— Як скажеш, голубе…
Оксана розуміла, що іншого виходу у них немає. Хоч Іван був у змозі вночі повбивати всіх поляків, але їх було вже навіть жаль, бо якось зжилися за день з ними. Та й у разі їхнього вбивства Вишневецький би все Придніпров'я обнишпорив, але знайшов би їх. Тому краще було приспати драгунів разом із хорунжим, а там — шукай вітру в полі! Оксана безмежно довіряла своєму чоловіку, бо давно вже впевнилася у його мудрості, винахідливості та кмітливості.
За півгодини Оксана подала на стіл полякам галушки, приправлені вишкварками та смаженою цибулею. Ті радо загомоніли і скупчилися біля столу. Тут і вийшов Іван, несучи сулію з жовтуватою рідиною.
— Чи не погидує вельможне панство цим міцним напоєм, що на стокровиці настояний?
— О-о-о-! — залементували поляки. — Нєх жиє!
— Як Бога кохам! — заметушилися вони витягуючи кухлі.
Песєцкий як старший засумнівався було, чи варто пити, але щирі, усміхнені обличчя Івана та Оксани викликали довіру і в нього виникло бажання розслабитися у теплому товаристві після довгого походу.
— Тільки небагато! — поставив умову хорунжий, та й сам не повірив у те, що сказав.
Розлили по кухлю та підняли, вставши з-за столу.
— За короля і Корону! — вигукнув Песєцький.
— За короля! — підхопили гуртом драгуни й перехилили кухлі. Коли випили їх до дна, то ледь видихнули. Сльози виступили на очах від незвички, бо поляки зазвичай горілки не пили, а лише медовуху, мальвазію та вина, тому для них це було нове відчуття. Віддихавшись, драгуни налягли на галушки. Чути було лише плямкання та незрозумілі вигуки. Згодом підійшов Іван, що знову ніс сулію.
— Ще по одній? — запропонував він, і відмови не було, лише схвальний рев прозвучав за столом.
За годину від столу долинало лише різноголосе хропіння та мугикання. Поляки спали, як мертві, якщо тільки мертві хропуть.
Іван у хаті присів разом з Оксаною та Лавріном. Вони з тугою подивилися на голі стіни, з яких вже познімали образи та рушники.
— Благослови, Господи, — перехрестився широко Лаврін і похилив голову.
Оксана, плачучи, пригорнулася до Івана і той у відповідь ніжно обійняв її за плечі, заспокоюючи. Він розумів, як тяжко дружині зриватися з місця, з такої затишної хати, яку вона з жіночим завзяттям перетворила на їхню домівку. І куди знову? В Чигирин? Там тітка Катерина з дядьком Степаном і дітьми, звісно, приймуть радо, але ж ненадовго, бо чутки про них дійдуть і до Чигирина.
Іван, розвіюючи побоювання Оксани і пестячи ніжно її по голові, промовив:
— Поїдемо до Чигирина, а там на зимівник, де твої рідні поховані. Збудуємо хату і заживемо як люди, без панів, лише Бог над головою.
Іван замріявся на мить і додав:
— Потерпи, люба, все буде добре…
Вранці, коли сонце вже піднялося високо і почало припікати драгунські потилиці, вояки заворушилися, намагаючись підняти важкі голови, і ошелешено подивилися один на одного. Нарешті думки почали прояснюватися і вони згадали, що трапилось вчора. Скочивши на ноги, всі гуртом побігли в хату і заклякли, дивлячись на голі стіни та лежаки.
— Холера! — вилаявся хорунжий. — Втікли хлопи, пся крев!
Він у відчаї подивився на сонце і примружився. Серце рвалося на частини, бо ніяк Песєцький не гадав, що не виправдає довіру князя. Коли його батько, граф Анджей Песєцький, проводжав сина у військо Яреми Вишневецького, то наголосив, щоб він ніколи не зрадив ні князя, ні Корону. Що буде?!
Жити не хотілося. Драгуни похмуро дивилися на хорунжого і видно було, що їм краще зараз втекти, ніж показатися на очі Вишневецькому. Аж тут і осавул з реєстрових заїхав у двір і передав наказ князя привезти до нього козака. Довелося їхати і пояснювати, яким чином так вийшло, що козака із сім'єю немає і хата порожня.
Вишневецький був у нестямі. Його обурила не так втеча козака, як недисциплінованість його військових. Він наказав посадити хорунжого в холодну і розжалував його до капрала. А драгунам — всипати канчуків по півсотні, щоб пам'ятали, як треба виконувати накази.
Ротмістр Ян Ковальський, товстий, але завжди проворний тоді, коли слід виявити вірність, підбіг до князя і заволав:
— Накажете наздогнати лотрів, ясновельможний князю?!
Вишневецький повернув до нього задумливе обличчя, трохи помовчав, потім сухо сказав:
— Не треба… Цей козак міг би і повбивати варту, але не зробив цього… Що ж, його воля…
Князь уважно подивився на офіцерів, що оточували його і додав:
— Майте на увазі, панове, що хлоп вчинив досить шляхетно, але наші солдати виявили слабкість і неповагу до присяги королеві та Короні. Окрім того, хочу зауважити, що, якщо такі, як цей козак, встануть проти нас, то я тоді не дам і гроша ламаного за наше військо. Зберіться, панове! Нас чекають тяжкі часи, я це відчуваю…
Втікачі дісталися Чигирина швидко, за дві доби, бо "позичили" у драгунів ще двох коней та міняли їх час від часу. Їм пощастило, бо татари рушили у бік Умані, а налякані поляки носа не потикали на шляхи. В сам Чигирин не заїжджали, а, переїхавши через міст, оминули його вздовж Тясмину і, об'їхавши Замкову гору, заховалися у яристому лісочку за версту від неї. До Катерини послали Лавріна, бо він не викликав ніякої підозри — такий собі селянин з виду.
Катерина сплеснула руками і ледь не заголосила, коли почула, що трапилось з Іваном та Оксаною, і що вони неподалік. Але про постій годі було й думати, бо поляки пильно наглядали за кожною новою людиною, не кажучи вже про сім'ю. Вона хутко послала старшого сина через тин до Миколи, і за кілька хвилин той вже стояв у Микитьончихи у хаті, насуплений і готовий до поганої звістки. Коли ж дізнався, чому Іван біля Чигирина, завзятість знову розправила його плечі, а козацька вдача заграла в очах — так зрадів він появі побратима.
— От, дай Боже, знову погуляємо! — вдарив він шапкою об підлогу та підпер руками боки. Він виглядав так пишно і войовниче, що всі мимоволі замилувалися ним.
— Я піду до нього зараз! Покажете, дядьку Лавріне?
— Покажу, чому ж не покажу, — ласкаво усміхнувся Лаврін, радісно дивлячись на ставного козака, — Іван так і сказав: мовляв, приведи до мене Миколу, побалакати треба.