А как же іначє? Нєсмотря на прєдупрєждєніе, партійная організация района нє смогла мобілізоваться на действітєльно большевістскую борьбу по ліквідаціі прорива, образовавшегося в хлебосдачє, і нє сумєла сломать кулацкій саботаж в провєдєніі етіх работ. Думаю, это правільное решеніе. Землю гризть будут, а хлеб сдадут!
МАРІЯ. Та вже й так гризуть, товаришу Свєтлов. Вчора на вокзалі в Селіванівці ажно двісті дітей виловили. За один тільки день! Невже не шкода дітей?
СВЄТЛОВ (подивившись на двері, і, стишивши голос майже до шепоту). Тот факт, что ти іногда пускаєшь мєня к себе в постель, нє дайот тєбє права задавать мне, человеку прі ісполнєіі, такіе вопроси. Партія і товаріщ Сталін поставілі передо мной огромной важності задачу. І я ейо честно виполняю.
МАРІЯ. Мені ніколи не подобалися військові… Втім, у вдови, котра гибіє у напівживому селі, вибір завжди не великий… Це я про ліжко… (Вагаючись). Кажуть, на західному кордоні стоять ешелони з хлібом, що його назбирали для голодуючих східняків західні українці. Два ешелони радянські прикордонники на нашому боці вже спалили... Це така ваша партійна мудрість? (Довга пауза). Навіщо ви нас, українців, вбиваєте? Навіть не так: за що?
Свєтлов зривається з місця, підбігає до Марії, хапає її за плечі, починає трусити.
СВЄТЛОВ (засичавши змією). Ти что сєбє позволяєшь, сука подзаборная?! Да я могу тєбя за такіе слова без всякого суда прямо здєсь порєшить! Контра!
Марія також рвучко встає і дає Свєтлову гучного ляпаса.
МАРІЯ. Це тобі за подзаборную суку! Негідник! Позаливали очі сталінським єлеєм і правди не бачите! (Свєтлов хапається за наган). Ну давай, стріляй! Стріляй! Ось сюди! (Марія прикладає руку Свєтлова з наганом до свого живота). Щоб одразу двох! Мене і твою дитину! Мерзотник!
СВЄТЛОВ (перелякано озирнувшись). Какого єщьо рєбьонка? Ти в свойом уме?!
Друга дія
Сцена 6
Україна. 1933 р.
Біля дверей кабінету Свєтлова стоять: головний агроном колгоспу – Супруненко Микола Іванович та двоє червоноармійців з гвинтівками в руках. Супруненко в розірваній на плечі свитині, весь побитий, в синцях, на губах кров.
ОДИН З ЧЕРВОНОАРМІЙЦІВ. Арештованого доставлено, товаришу командир.
Свєтлов підсуває ногою Супруненку стілець, бо той ледве ледве тримається на ногах.
СВЄТЛОВ. Садісь, Ніколай Івановіч. (Запалює цигарку). Плохо виглядішь… (Після довгої паузи). Вот скажи… Зачєм тєбє, герою гражданской, ордєноносцу, пєрєдовіку соціалістічєского строітельства, знатному агроному, понадобілась ета прєступная афьора с посєвной озімих?
Свєтлов бере зі столу лист паперу, читає.
СВЄТЛОВ. Гражданін Супрунєнко вступіл в прєступний сговор с брігадірамі Хомутовим і Антоновим і проізвьол посєв озімих с грубимі нарушеніямі. А імєнно, умєньшил вдвоє закладку посєвного матеріала во время сєва. Секономлєнний посєвной матеріал бил расхіщен". (Свєтлов кладе аркуш на стіл). О чьом ти думал, ідя на ето прєступлєніе?
СУПРУНЕНКО (витерши скривавлені губи). Про людей думав, комбат… Щоб змогли зиму перебути. Бо вкраденого, як ти кажеш, зерна мало вистачити всім дворам до перших трав. (Робить паузу, збирається з силами, продовжує). Про попухлих діточок думав, що вже не мають сили просити їсти, а тільки дивляться на тебе величезними голодними очима… Та що я тобі тут розповідаю, комбат… У тебе немає дітей…
Свєтлов сіпається і нервово запалює цигарку, затягується димом.
СУПРУНЕНКО. Ти не зрозумієш, як це дивитися на свою дитину, котра тихо помирає від голоду і не мати змоги допомогти їй! (Переводить подих, кривиться від болю). Ти думаєш я вмерти боюся? Я боюся пережити замордованих твоєю безбожною владою своїх дітей!
Свєтлова, ніби якась сила підхоплює зі стільця, він дістає тремтячою рукою наган і двічі стріляє в Супруненка. Супруненко падає на спину, двоє червоноармійців заклякли від переляку. Один з червоноармійців встигає підхопити Супруненка попід руки. Другий червоноармієць бере Супруненка за ноги, і вони швидко виносять тіло з кабінету.
СВЄТЛОВ (ховаючи наган до кобури). Сволочь! Проклятий троцкіст! Саботажнік! (Дивиться на скам'янілу від жаху Марію). Чєго уставілась? Єго всьо равно би расстрєлялі чєрєз пару днєй! (Знову дивиться на Марію). Да сорвался! Работа нєрвная! Кругом одні прєдателі, вори і саботажнікі! Прєдатєлі і вори! Дєті, відітє лі, у нєго! Партія, прєждє всєго! Партія! Товаріщ Сталін прєждє всєго, а всьо остальное – нє важно для страни! Поняла?!
МАРІЯ. Боже… який жах… І від цієї людини я маю народити дитину…
Марія рукою закриває рота, щоб не закричати. Біжить до дверей.
В дверях вона зіштовхується з головою колгоспу – Мироном Симоненко.
СИМОНЕНКО (до Свєтлова). Куди це вона? Як ошпарена… Бачив щойно агронома Супруненка, мертвого, на возі. Що сталося, товаришу командир?
СВЄТЛОВ. Да ти понімаєшь, Мірон… Я с семнадцатого года вот із етой гімнастьоркі нє вилєзаю. Только борьба за свєтлое будущєє нашей велікой родіни і больше нічего! А тут этот вшивий троцкіст-провокатор о какіх-то дєтскіх глазах талдичєт! Растащіл зерно, ублюдок, по своім людям! Рука сама потянулась за наганом...
СИМОНЕНКО. Я розумію, але все це потрібно офіційно оформити. Тим більше, що з години на годину чекаємо приїзду товариша Хатаєвича та товариша Голуба.
СВЄТЛОВ. Разумєєтся, прєдсєдатєль… Всьо оформім. Високіе гості уєдут, і ми всьо оформім.
СИМОНЕНКО. Аркадію Йосиповичу… Я все розумію, але правила є правила. Мені моя голова ще знадобиться. Вам, я так розумію, також.
СВЄТЛОВ (офіційно). Хорошо, Мірон Анатольєвіч. Я сєйчас распоряжусь. Копія пріговора у мєня. Там к тєбє подойдьот товаріщ Дещук. Видай єму, пожалуйста, чєтирьохднєвноє дєнєжноє содєржаніе і пайок. У нєго срочноє заданіє, касающєєся ісчєзновєнія Івана Мєлєшко.
СИМОНЕНКО. Добре, зараз все зроблю.
Симоненко залишає кабінет.
Сцена 7
Київ. 2012 р.
Магазин "Весільний салон". Багато живих квітів у кадках. Зі смаком гарно оформлений відділ суконь. Стелаж з готовими сукнями. На одній стіні велике дзеркало. На другій – кабіна для примірювання одягу. Трохи поодаль – стіл та зручне м'яке крісло. На столі стоїть приймач, ваза з квітами та кофейним сервізом.
Лариса, одягнута в майку та джинси, та її подруга – Надійка сидять за столиком та допивають каву.
НАДІЙКА (акуратно ставить чашку на стіл). Тут так затишно, аж не хочеться нікуди йти.
ЛАРИСА (відпивши ковток) . Погоджуюсь, а, можливо, річ не в тім?
НАДІЙКА. А в чім?
ЛАРИСА. Признайся чесно, і тобі заміж захотілось?
НАДІЙКА. Та ні, що ти! Мені ще рано!
ЛАРИСА. Ти ж усього на два роки молодша за мене.
НАДІЙКА. Моя мама говорить, що у мене ще вітер в голові свище...
ЛАРИСА. У декотрих і після сорока свище...
НАДІЙКА. Сподіваюсь, що я в число "декотрих" не буду входити...
ЛАРИСА. Авжеж. Інакше не була б моєю подругою... Зрештою. Коли б це було так, то ти нізащо не стала б студенткою Могилянки.
НАДІЙКА. Ну і плюс допомога моїх батьків. Хіба ти про це забула? Три мови я вивчила самостійно, а ось для решти трьох батькам прийшлось наймати репетиторів...
ЛАРИСА. Коли б ти сама не мала бажання вчитись, жоден репетитор тобі б не допоміг...
НАДІЙКА. Годі, подруго, а то перехвалиш і я задеру носа.
ЛАРИСА. Не задереш, я тебе добре знаю. У тебе є внутрішній стрижень.
НАДІЙКА. Смачна кава, чи не так?
ЛАРИСА. Чудова. Як у Львові.
НАДІЙКА. Цікаво, скільки з нас здеруть за ці дві філіжанки?
ЛАРИСА. Не переживай. Це входить у вартість покупки.
НАДІЙКА. Це добре, а то сьогодні я не платоспроможна. Бач, я вже вивчила одне складне економічне слово...
ЛАРИСА. А скільки ще прийдеться вивчити...
НАДІЙКА. Для цього ж ми спудеї! (Робить ковток кави). Ну тут-то ми вже точно тобі щось виберемо.
ЛАРИСА. А коли ні?
НАДІЙКА. Ну, тоді прийдеться замовляти індивідуально.
ЛАРИСА. А ти знаєш які там ціни ходять?
НАДІЙКА. Залишається лише здогадуватись...
ЛАРИСА. Це поки що точно не для наших гаманців...
Надійка встає, підходить до стелажу та починає перебирати сукні, виймає одну, роздивляється. Лариса, допивши каву, теж приєднується до неї з другого боку стелажу.
НАДІЙКА. Ларо, ось, подивись на цю сукню.
Лариса підходить до Надійки, бере сукню, роздивляється.
ЛАРИСА. Дійсно непогана сукня, але надто велике декольте. Мені це не подобається. Наречена повинна виглядати скромно.
НАДІЙКА. Так ти й так сама скромність...
Надійка вішає сукню, продовжує вибирати.
НАДІЙКА. Тоді ось цю. Подивись, вона оформлена гарними-прегарними трояндочками. Це просто шедевр. (Подає сукню Ларисі).
ЛАРИСА. Непогана, але занадто перевантажена твоїми трояндочками.
НАДІЙКА. А мені подобається. Вони ж малесенькі і акуратні, я б навіть сказала, вишукані...
ЛАРИСА. А одягати-то мені. Можу я мати свій смак? Весілля ж один раз в житті буває... Давай ще пошукаємо.
Надійка вішає другу сукню, продовжує вибирати.
НАДІЙКА. Подивись, що я знайшла! Як на мене, чудовий фасон.
ЛАРИСА. Чудовий-то чудовий, але як сукня буде сидіти на мені? Іноді самий чудовий фасон може зіпсувати загальне враження.
НАДІЙКА. Ну в тебе ж така гарна фігура! Приміряй.
Лариса бере сукню, йде в примірочну. Надійка сідає за стіл, наливає ще чашку кави. Вмикає приймач. Звучить жвава інструментальна музика: "Divine Moon" ("Чарівний місяць"). Лариса, розпустивши своє довге волосся, виходить з примірочної у весільній сукні. Надійка встає, йде назустріч Ларисі.
НАДІЙКА. Ларо, це справді ти? Господи, яка ж ти гарна!
ЛАРИСА (підходячи до дзеркала). Правда?
НАДІЙКА. Бачив би тебе зараз твій Сергій...
ЛАРИСА. Ой, тільки не це. Він у мене такий емоційний... Навіть коли освічувався, ледве не впав без тями...
НАДІЙКА. От тобі й сильна половина людства...
ЛАРИСА. І не кажи... Але, не набирай на мого нареченого. Він у мене дуже порядний. А його емоційність мені навіть імпонує. Це набагато краще, ніж він був би грубіяном, "бичарою", як висловлюється нині деякі молоді люди.
НАДІЙКА (підходить до Лариси). Ти просто неперевершена! Ця сукня неначе на тебе шита, підкреслює твою індивідуальність.