Омелько. Спасибі вам, тітко! Тепер же, хлопці, звеселіть тітчину господу гарною піснею.
Іван (прожогом вбіга). Осьдечки й я! (Швидко говорить). Добривечір, тітко, га? Чи нема кота-тумана, кицьки-шкодливки? Пояси дітям дам; борщу забільного під лавою, хоч покришкою накритого — гребінка гарна є! Га?
Парубки тим часом чоломкаються з дівчатами; дівчата соромляться, штовхають одна одну. Інша ховається від парубка за дівчат.
Семен. Ну, замолов! Починай-бо пісні! Іван. Пісні? Ось зараз! (Співа й пританцьовує).
Заграй мені трандибала,
Щоб я трошки подибала…
Омелько. Не пустуй-бо, Йване, заводь гуртової!
Іван. Не гнівайтесь, ваше благородіє, зараз почнемо.
Співають.
Та лугом іду, та коня веду.
Розвивайся, луже.
"Сватай мене, козаченьку,
Коли любиш дуже!
А хоч сватай, хоч не сватай,
Та хоч присилайся,
Щоб і слава не пропала,
Що вірно кохався!"
"Я кохався, та не сміявся,
Думав тебе взяти,
За лихими ворогами
Мушу покидати.
Покидаю тебе, серденько,
Іншому такому,
Що не скажеш тії щирой правди,
Що мені одному!"
"Я ждала вечір та ждала й другий —
Тебе не видати,
Та й мусила чортзна-кому
Всю правду сказати!…"
Морозиха. Спасибі, добрі молодці, за пісню. Іван. Це я, тітко, добрий молодець, а то все шушваль!
Морозиха. Танцюй, коли охота!
Омелько і Семен становлять пляшки з горілкою.
Іван. Аж жижки (Співа й танцює).
Трусяться, так хочу танцювать.
Коли б мені жупан чорний,
Шаровари сині,
То б до мене дівки липли.
Як до браги свині.
Шабля збоку, сам без ока —
Схожий на козака,
А спереду на сову,
Ззаду на їжака…
От так, а не чортзна-як! Коли б це хоч невірненька музика, то я б танцював до самісінького світу. Як там кажуть: "Хоч погано, та зате довго!" (Побачив пляшки, починає стогнати). Ой, лишенько! Ой, пече ж мене, пече! Мабуть, соняшниці або пристріт!
Семен. Отак з ним, сіромою, раз по раз діється, як тільки вздрить горілку. (Сміється).
Омелько. Де ж там у тебе пече?
Іван. Та отут… і осьдечки… Ох, пропав же я! Омельку, рятуй мене, налий швидше чарку — я увіллю всередину, то воно там, може, й полегша.
Омелько (бере пляшку і чарку). Постривай, тут є й старші від тебе. (Частує Морозиху).
Іван (стогне). Слабий та малий — то найстарші в хаті.
Морозиха (до Омелька). У кого в руках, у того і в устах. Дівчатка, подайте ж там закуски, та хутенько!
Дівчата становлять на стіл закуску.
Омелько. Дай же, боже, гуляти нам тихо, без сварки і без худого слова! (Одпив трохи, частує Морозиху).
Усі. Дай, боже!
Морозиха. Щасти, боже, на все добре! Гуляйте, дітки, так, як колись гуляли ваші діди й батьки: чесно та тихо, як слід поважному парубоцтву! (П'є).
Іван. Та годі-бо вам причитувати! І почали: "І дай, боже, і не дай, боже!" Тут чоловік пропада, а вони завели такої довгої, що й до світа не переслухаєш…
Омелько (частує Івана). На вже й тобі!
Іван (випив). Чуєш, як задзюркотіло, неначе у порожнє барильце!… Чим би тут закусити? І нащо ви, дівчата, постановили оце сало? І хто його їстиме? (Бере сало й хутко їсть).
Семен. Одначе наминаєш, мов той кіт!
Іван. Та знаєш, аби чим-небудь напхати пельку. Тю! Я й не бачу, що Микита тут! Чого ти замислився, мов та панянка, що заміж хоче?
Микита. Піди собі геть, не твоє діло!
Іван (шуткуючи). Ой-ой-ой!… Який сердитий! Звиняйте, Микито Степановичу! Мені здається, що у вас мухи завелись у носі.
Микита. Чого ти чіпляєшся до мене, ідоле?
Іван. Та цур тобі! Я тільки так… Слухайте, хлопці, я вам розкажу одну казку.
Деякі. Ану-ну, що ти там збрешеш?
Іван. Е, ні, це не брехня! Давно це, братця, було, ще за царя Хмеля, як було людей жменя. У однім селі та жив собі заможний чоловік, ще за кріпацтва він отаманував, так грошей нагарбав стільки, що, може, його і в дві тисячі не вбереш. І був у того чоловіка один одним син, гарний парубок і здоровий такий, що й вола б надвоє роздер; і такий щирий парубок!… Тільки не до роботи, а до горілки та й до бійки… Ґуля той парубок та й ґуля! Чи то будень, чи свято, йому однаково. Б'ється, та лається, та бенкетує; і ніхто його не зупиня, затим що багатий!… Ото раз, насмоктавшись усмак горілки, став він думать та гадать, що б ще таке вигадать, щоб людей здивувать і себе вдовольнить? Думав, думав, а далі й каже собі: "Е, не достає мені гарної дівки!" А в тім селі та була одна сирота, та ще й убога, і щиро вона покохалась з таким же сиротою, як і сама, і вже вони мали собі побратись, тільки б діждати осені. Як ось багатир почав за тією дівкою зорити; і де б то він її не зуспів: чи на вулиці, чи на роботі — лізе їй у вічі та й лізе. Дівка плює йому межи очі, а він обітреться та й знов до неї…
Микита (скочив). Брешеш!
Іван. Хіба це про тебе? Правду ж, мабуть, кажуть, що на злодієві шапка горить!
Одарка. Правда, правда,Іване!
Семен. Стривай, Іване, я докажу твою казку.
Микита (виходить з-за столу). Всі ви брешете, як собаки! (Йде з хати).
Іван. Та хоч попрощайся!
(Регіт.)
Микита (до нього). Ну, сатано, одіб'ю я тобі печінки! (Пішов).
Іван. Отак! Спасибі тобі, паніматко, за вчорашню квашу…
Омелько. Молодець Іван, неначе окропом ошпарив!
Одарка. Добре відспівав!
Маруся. І за мене віддячив!
Омелько (частує Івана). За це на тобі. Іване, чарку горілки!
Іван. Та ти, Омельку, не дуже піддобрюйся, бо я й про тебе дещо знаю.
Всі (дивуючись). Про Омелька?
Омелько. Кажи, брате! Може, що лихе? Здається, за собою нічого такого я не запримітив, але ж збоку видніш…
Іван. Авжеж, видніш! А чом ти не випив повної чарки, як тітку частував?
Омелько (сміється). Та й тільки?
Іван. Ото й по всьому! Он, як я, раз у раз по повній п'ю. Не віриш? Ану, налий!
Омелько. Бач, куди гне! Дуже жирно буде! (Частує парубків).
Іван. Ач, який скупий! Хлопці, загадаю я вам загадку! Хто вгада? Чотири чотирники, п'ятий кавурник несуть кривулицю через тин на вулицю.
Семен. Я колись її знав.
Іван. Та й давно то, мабуть, було, ще за царя Гороха, як було людей трохи?
Омелько. А справді, і я знав її.
Іван. Та справді ж, справді у решеті дірки! Ех ви, неграмотні! Ану, вгадайте другу!
Маруся. Та ти-бо не забігай наперед, перш цю скажи!
Іван. Ти ж така догадлива! Чи вже й досі не догадалась? Чотири чотирники — оці чотири пальці, п'ятий кавурник — оцей палець, кривулиця — ложка, тин — зуби.
Деякі. Тю, диви!
Маруся. Ану, я загадаю!
Іван. Ох, ти, моя зозулечко! Ану-ну, загадай!
Маруся. Що буде, як козі мине сім літ?
Іван. Мати привела Каленика, та не скажу, як зовуть! Восьмий год піде! Ну, вже й загадку видрала! А що, братця, значить: Андрій, сім верст, по коліна?
Христя. І де він, матінко, повидирав цих загадок?
Іван. Це, бачте, так було: йшли три чоловіки над річкою, а їм назустріч іде чабан. Вони всі троє і запитали його заразом: один пита "Як тебе звуть?", другий — "Чи далеко до села?", а третій — "Чи глибока ця річка?" Він їм усім трьом і відповів заразом: "Андрій, сім верст, по коліна". Ну, годі теревені правити! От коли б це хто заграв, хоч на губах, доки музики прийдуть, я б учистив козака!… Ге, коли б ви, братці, знали, яке мене лихо спіткало!… Аж до плачу мені доходить!
Омелько. І певно, що лихо велике, бо й тварь тобі зморщило; неначе постіл.
Маруся. Єй-богу! Це вже знов щось вигадав!
Іван. Еге, добрі вигадки! Коли б тобі так, як мені, то тобі і голову повернуло б назад потилицею.
Маруся (зареготала). А хіба у мене голова потилицею наперед?
Іван. Догадалася! Знаєте, панове-товариство, хотів я порадитись з вами, що оце восени вже хочу оженитися; годі вже бурлакувать! Та не знаю, яку мені й брати: чи сліпу, чи криву, чи безносу, бо проста не піде за мене! От добре моєму побратимові Семенові, що йому й на думку не спада женитись!
Семен. От чортів парубок, яке приклав!
Одарка (засоромилась). Тебе, Йване, і за ніч не переслухаєш!
Іван (до Одарки). І ти обізвалась? Так і видко, що заміж не хоче!
(Регіт.)
Одарка. А, бодай тебе!
Маруся. Це не в віко, а прямо в око попав!
Іван (до Марусі). Слухай, чорнява, брови, як сметана, сажею підведені, глиною зашпаровані, — чи ти підеш за мене?
Маруся. Як за такого хорошуна не йти! (Регоче). Кругом багатир: від халяв до потилиці!
Іван (подумав). Ні, не буду я тебе сватати! Бо коли б ти була хоч трошки вища, або ж нижча, або товща, чи там тонша… А то якось не під лад. Та ще й зовсім не балакуча, неначе у тебе й язика немає!…
(Регіт.)
Христя. Іване, я піду за тебе!
Іван. Ти? Ану постривай, я придивлюсь до тебе. (Дивиться їй у вічі). Еге-ге, та ти ж каліка!
Христя. От ще що вигадав!
Іван (шепче їй на вухо). А правда?
Христя одпиха його і біжить між дівчат.
Омелько. Ну, хлопці, що ж ви стовбичите? Доки музики прийдуть, грайте у карт абощо.
Семен. Справді, давайте згуляєм у лави! А в кого є карти? Або у хвильки!
Один з парубків (виймає карти). Ось у мене є!
Іван. Ану, покажи!… (Придивляється на карти). Та й засмальцьовані! Славні будуть блини, як діждемо масляної!
Семен. Ну, хто у хвильки?
Семен і три парубки сідають на полу і грають у хвильки; деколи промовляють: "А в тебе дундик?", "Ходи кралю!", "Клади, чуть лізе!", "А в кого курятник?", "Клади стару!", "Та не поглядай", "Та ви-бо не зморгуйтесь!", "Заодно пропадать, козиряй нехвалидом…", "Клади попівну!".
Ява 6
Ті ж, Гриць і Василь (музики).
Іван. За вовка помовка, а вовк і в хату. Грайте мені зараз! (Схопив одного музику і почав пустувать). Ой грай, коли граєш!…"
Музика. Та ну-бо, не пустуй! Штрумент розіб'єш!
Омелько (частує). Випийте, братці, та вчистьте нам якої-небудь!
Музика. Можна, якої завгодно можна!
Іван. Заграйте мені такої, щоб я аж нестямився!
Музика. Усякої можна. (Настроює скрипку). Тільки щоб на струни було!
Іван. За це не турбуйся, я за все платю!
Омелько. Аз яких би то грошей?
Іван. З яких? Що з тобою розказувать!…
Омелько. Та ти, Іване, не хапайся, — нехай спершу дівчата потанцюють.
Іван. Оце вже не по-моєму!…
Музики заграли, дівчата по дві кружка танцюють.
Іван. (Довго дивиться, притопуючи ногою). Та вже більш копи лиха не буде! Трясітеся, рубці, дивітеся, хлопці!… Розступітеся, миряне, нехай гиря погуляє! (Схопив одну з дівчат і танцює з нею).