Він закліпав, потроху звикаючи до світла. Турки вишикували хлопців на палубі, ті мружились і ледве стояли на ногах. Перед ними, поляскуючи нагаєм сап'яновий чобіт, стояв Оджа-Баши і невдоволено щось виказував своєму помічникові. Той, вигинаючись перед ним, наче змій, виправдовувався. Нарешті Оджа-Баши ляснув його по лобі і показав рукою на берег, наказуючи вести туди бранців.
Хлопців вишикували в колону по двоє і повели до міста. Щоб не втекли, їх зв'язали мотузкою за руки. Окрім того, обабіч чатували здорові, наче бики, турецькі воїни. І хоча хлопцям все одно ніде було сховатися у чужому місті — їхні слов'янські обличчя незгірш рабського тавра на лобі виказали б їх, — наглядачі берегли їх, як зіницю ока. За втечу могли покарати на смерть старшого із охорони, а решті всипати канчуків. Порядки в Османській імперії були жорстокі, бо лише так можна було тримати у покорі величезний простір і людську масу. Поневолені народи до пори до часу були упокорені канчуками і жорстокими стратами.
Хлопців привели на невелику площу, де вже юрмилися люди. Коли колона зупинилась, Оджа-Баши криком, схожим на вороняче каркання, покликав людей, і вони збіглися, кланяючись та цілуючи йому чоботи. Ці чоловіки мали вигляд нужденний, і було незрозуміло, чого вони хочуть від Оджа-Баши. Їхні очі мацали бранців, щось шукали й оцінювали. Знайшовши те, що хотіли, чоловіки намагалися проштовхнутися ближче до Оджа-Баши. Нарешті той щось знову прокричав, люди поспіхом стали в один ряд і Оджа-Баши почав розподіляти хлопців між ними. Василя і Семена забрали першими, а Юрася віддали худорлявому високому туркові з чіпкими жилавими руками, який схопив його і швидко повів, вклоняючись напівоберта у бік Оджа-Баши.
Ішли досить довго. Юрася мучила спека. Турок щось белькотів, часто звертаючи погляд до неба та прикладаючи руку до серця. Інколи він звертався до Юрася, куйовдив йому волосся вільною рукою, але хлопчик нічого не розумів і тільки розгублено кліпав очима. Пересував босі ноги бруківкою, намагаючись не вдаритися. Обабіч вулиці високі кам'яниці замінили маленькі глинобитні мазанки. Нарешті турок зупинився біля однієї з них, за якою видно було невеликий двір. Він щось крикнув, і з мазанки вибігла замотана по самі очі жінка, а за нею четверо бідно вдягнених дітей — один хлопчик і три дівчинки. Вони з неприхованою цікавістю дивились на Юрася, особливо дівчатка. Хлопець зиркав трохи набундючено і вороже. Юрась зрозумів, що саме тут йому доведеться жити.
* * *
Хо Чжоцзоу поспіхом прийшов до Вардана, швидко поговорив з ним, віддав йому невелику торбинку з грошима й попрямував до кімнати. Івась у цей час чистив його одяг щіткою з бобрового хутра. Китаєць наказав Івасеві усе облишити та збиратися:
— Ми маємо дуже швидко виїхати.
Хо Чжоцзоу взяв хлопця за плечі, пильно подивився в очі і сказав, що зараз він зустрінеться з дуже знатною особою, якій також прислуговуватиме. Вони негайно вирушають у далеку подорож до чудової країни, його, дядечка Хо, батьківщини. Подорож може бути небезпечною, тому він вимагає від Івася абсолютної слухняності й відданості. Івась пообіцяв, що буде вірно йому служити. Хо Чжоцзоу ласкаво подивився в Івасеві очі і попрохав його виказувати якнайбільшу шану тій особі, з якою той скоро зустрінеться.
Вони швидко зібралися, склали речі на спину віслюкові та поквапилися з гостинної оселі вірменина до центру міста.
У багатому будинку в центрі Кафи метушилися. Слуги та воїни готувалися до від'їзду. Вони носили скрині з речами, запасалися харчами, готували зброю. Далека подорож була ще й небезпечною.
Знатний юнак був не хто інший, як Чжу Юцзянь — принц, старший син імператора Китаю. Чому він опинився в такому віддаленому від Китаю місці, Хо Чжоцзоу знав. Саме він координував дії принца й організовував цю складну подорож. Обставини складалися так, що необхідна була присутність Чжу Юцзяня в імператорському палаці. Імператорська влада там втратила свою силу, поступившись впливу оточення — євнухів та чиновників. Принц уже декілька років жив в Італії, вивчаючи різні науки, а найбільше малярство, до якого мав неабиякий хист. Він мало цікавився придворним життям у батьковому палаці, а ще менше — внутрішньою політикою країни. На той час ситуація досягла критичної точки. Імператор став мало не фіктивною фігурою, при дворі процвітали корупція й хабарництво. Окрім того, велику загрозу становила Маньчжурія, яка претендувала на престол і владу в Китаї. Талановитий політик і спритний воїн, вождь маньчжурів Нурхаці, створив дисципліновану і навчену армію, плекаючи амбітні й чіткі плани завоювання Китаю. Тепер, з урахуванням того стану, у якому перебувала владна верхівка, це не видавалося нездійсненним.
Хо Чжоцзоу як представник вірної династії Мін — ланки урядовців з нагляду за господарством осіб імператорської крові, боровся проти системи, яка неминуче вела до розвалу могутньої держави. Як це не дивно, але все придворне управління опинилося в руках жінок і євнухів, котрих налічувалося більше тисячі осіб. Імператор не знав, або й не хотів знати, що твориться в державі, повністю довіряючи своєму оточенню, яке цим користувалося аж надто активно. Усе змінювати треба було радикально й терміново, але для цього необхідна була присутність принца, щоб передати йому владу, забравши її з рук не стільки батька, скільки його оточення.
Хо Чжоцзоу зібрав гроші, взяв із собою декількох вірних та розумних помічників і вирушив з караваном через Середню Азію до Криму. Звідти він надіслав листа до принца через своїх помічників, а сам залишився, щоб забезпечити зворотний перехід. На Івася він натрапив зовсім випадково: якби не історія з убивством татарина, то зараз перебував би хлопець десь в іншому місці. Китаєць радше інтуїтивно відчував необхідність цієї купівлі, ніж практично потребував її. Проте за цей час він жодного разу не пожалкував — хлопець йому сподобався, був меткий і розумний, старанний і роботящий. Хо Чжоцзоу сприймав Івася як власного сина, хоча це почуття було йому незнайоме, бо дітей у нього ніколи не було. Усе своє життя Хо присвятив вивченню бойового мистецтва задля охорони імператорської особи, у чому досяг найвищих вершин.
Караван був готовий до подорожі. Принц сидів у високому, з накриттям, екіпажі, з усіх боків закритому металевими листами. Попереду і ззаду їхали по три вози з воїнами, слугами та збіжжям. На передньому сидів Хо Чжоцзоу з Івасем. Вони піднімалися вузькою дорогою серед пагорбів і коли, нарешті, виїхали на найвищий, звідки Кафу було видно, як на долоні, побачили море. Туманно-синє, воно зливалося з обрієм і переходило в небо, у якому велично сходило сонце. Ця картина заворожила обох. Вони дивилися на цей чудовий краєвид, похитуючись на возі, і кожен думав про своє: Хо Чжоцзоу про свою батьківщину, на яку він повертався, а Івась про своє спалене село, від якого доля відносила його все далі й далі.
* * *
Наступного дня Атманджа, новий хазяїн Юрася, розбудив його удосвіта та знаками наказав збиратися. Юрась швидко схопився з глиняної підлоги з постеленим на ній шматом овечої шкури, і пішов за турком надвір. Стояв негустий туман, який вже пломенів на сході червоними барвами. Птахи співали, як удома, і Юрась ледве стримував сльози. Але ніс зрадницьки зашморгав, на що Атманджа проказав щось начебто заспокійливе. Вони пішли тим же шляхом, яким прийшли сюди. Цього разу Атманджа здебільшого мовчав і видно було, що невеселі думки відбиваються зморшками на його лобі. Нарешті вони дісталися великої площі, оточеної невисокими, схожими на казарми, продовгуватими будівлями. Згодом з'ясувалося, що це були казарми султанського яничарського корпусу, де жили та служили яничари — грізні воїни султана. На цю площу звідусіль турки приводили хлопчиків, яких привезли з багатьох християнських країн, що знемагали під владою турецького султана. За традицією, їх тепер мали навернути до ісламу, а саме: обрізати, поголити голови та прочитати шахаду — символ віри. Для цього тут було напнуто три намети, у яких проводили обрізання. Хлопців вишикували у дві шеренги, згодом з'явився Оджа-Баши з муллами і подав команду. Воїни почали хапати хлопців і заводити в намети. Звідтіля пролунали крики болю і страху. За кілька хвилин бліді й заплакані хлопці з поголеними головами були конвойовані до місця, де стояли мулли, які кожному диктували турецькою мовою шахаду і змушували повторювати. Це було схоже на моторошну виставу, і Юрась із острахом чекав своєї черги.
...Воїн грубо схопив його за лікоть і поволік до намету. Далі все сталося, як у жахливому сні: сорочка на грудях розірвалася і під нею зблиснув срібний хрестик, який дивом уцілів під час подорожі. Турки здійняли скажений лемент, хтось підскочив і зірвав його з Юрасевої шиї, кинув на землю і почав несамовито втоптувати в порохно. Кілька з них схопили хлопця і кинули на високий стіл, заплямований кров'ю. Що було далі, Юрась майже не пам'ятає: отямився лише тоді, коли його вже підвели до мулли. Він механічно повторив усе, що йому казали, і повернувся до строю, ледве пересуваючи ноги від болю і втоми.
Тепер їх почали знову оглядати, але вже не так, як на ринку: обстежував сам Оджа-Баши. Він пильно вдивлявся в обличчя, оглядав фігуру, обмацував руки і плечі. Найміцніших ставних хлопців відводили окремо — їх готуватимуть до обов'язків пажів султана. Повз Юрася Оджа-Баши пройшов, побіжно ковзнувши поглядом: надто зіщулений був хлопець, наляканий нещодавнім насильством. Усі процедури настільки втомили Юрася, що він бажав зникнути хоч куди. Коли все закінчилось, хазяї позабирали хлопців і повели у свої домівки.
Юрась і крихти не мав у роті з учорашнього ранку, тож удома в Атманджі, коли запросили до спільної трапези, хлопець накинувся на їжу з такою жадібністю, що діти зареготали. Але Атманджа суворо прикрикнув на них, а хлопця навіть ляснув по потилиці, на що той ображено засопів і, нахиливши голову, люто зиркав на Юрася, якого хазяїн теж різко зупинив. За знаком Атманджі усі стали до молитви. Турок щось проказав Юрасеві, але той, не розуміючи, стояв розгублено. Атманджа склав Юрасеві руки для молитви, підняв його голову догори і почав молитися.