Забрали вже їм хату і худібку, садок і поле, невжеж і єго ще відорвуть від мами і тата, сестер і братів? Дрожить Олекса на цїлім тїлї і жде…
На небі заяснїли зорі, з луга понесла ся пісня соловія.
— Гей! де ти Олексо? — гукає мати на вечерю.
Хлопчина висуває головку в гущавини і пробирає ся обережно крізь грядки до хати. Розсунені дрібними ручками макові цьвіти хитають барвистими чашинами, притоптана травичка прямує єму в слїд. Він спинає ся до вікон зазирнути, чи нема їх. Пусто! Рідня вечеряє на дворі, кличуть і єго. Мовчки їдять, не складає ся нинї розмова. Повечеряли, погасло на печи, полягали спати покотом на голій долівцї.
Душно в хатї, двері навстяж відчинені, нема чого замикати голих стїн. Вузким поясочком закрав ся місяць у хатину. Спить молодь здоровим лїтним сном — лиш Микола не може повік стулити, не спить ся і найменьшому. Ануж прийдуть тепер купцї і сплячого заберуть зі собою, куда-б тодї тїкати?
Розплющені оченята спинають ся на ясній полосї сьвітляній.
— От як би так по тій сріберній стежочцї полинути до місяця — думає хлопя. Нїхто-б тамки єго не досягнув, довженьких рук би треба, високої драбини…
Тїсно Миколї в хатї, не здрімає мабуть нинї. Він зводить ся з постелї і іде в садок. За ним потихцем суне Олекса. Чарівним сяєвом сповиті клонять ся верховіття дерев. Як тихо, сьвіжо! як гарно в невеличкім садочку! А на души в него так важко! Се послїдня ніч на рідній землици, завтра будуть вже далеко, далеко… І не побачити єму може й нїколи сего синього неба, нї стріхи батьківскої, не почути соловієвої піснї… Слези так і котять ся горохом по лици, пекучий біль стискає серце. І мов важким тягаром придавлений, Микола паде на землю, тулить ся до неї, неначе до матери, а єго збілїлі губи шепочуть в розпуцї: Прости, рідна! що не в силї я задержати тебе, не в силї більш поту і крови вливати в твої нїдра. Прости, що чужі руки будуть від тепер плекати тебе, рідна матїнко, чужі — не мої. А нас теплїйша, богатша країна ку собі зове. Та стрівай! най лиш дороблю ся там за морем, най наскладаю дещо гроша, а знов поверну сюди, зза семи гір і семи рік соколом прилину і відберу тебе, сьвята, від чужинця, відберу! Так менї, Матїнко Божа, допоможи! Не з добра продавав я тебе, землице, не з добра…
По білій стїнї хати промайнула тїнь, задрожала росою сполокана травичка, а на склонену голову Миколи опала пара дрібних рученят.
— Що се? — зжахнув ся старий і перехрестив тричи немов перед марою. В сьвітлї місяця виринула перед ним з борозди дрібна стать єго найменьшого.
— Тату! — шепоче він і ручкою втирає батькові очи, — тату, не плач! Продай мене завтра, як продав Багрю, а за гроші викупи нашу хату і землю!…
V.
Китичка фіялок.
Фіялки се улюблений цьвіт їх учительки. Коли перший раз на веснї принесли їй дїти китичку сьвіжих, росою скроплених цьвіток, не могла ними доста налюбовати ся. Та такі гарні, великі росли лиш в однім місци. Далеко за селом над глубоким яром спинала ся стрімка глиниста стїнка, поросла горою густим гаєм. Там поміж тернєм і колючою гущавиною розцвитали они найгарнїйші, найзапашнїйші. Сила їх росла також по лугах і пасовисках, та сї були бліді, дрібні і безвонні — їх зносили дїти найбільше, бо до перших не легкий був приступ.
Но від тижня зайшла дивна річ. Скілько раз поверне учителька зі школи до дому, находить в своїй комнатї на вікнї китичку великих, душистих фіялок. Хоч і як ломала собі голову, від кого той дар може бути, дотепер позіставало се для неї тайною.
Нинї субота. Осьма година давно вже прозвонила — наука начала ся. Старші дїти пишуть задачу, молодші числять з учителькою.
В клясї тихо, чути лиш скрип пер по правій — хоральні відповіди дїтвори по лївій сторонї. Крізь вїдчинені вікна залїтає весняна пісонька пташати, вливає ся сьвіжий подих маєвого ранка, огрітої землицї, сполоканої недавно дощем. Инколи дехто з старших хлопцїв піднесе голову від зошита, погляне в розвиваючий ся садок, потягне широко грудню весняні пахощі і знов пише дальше. На шкільнім годиннику ударило пів.
Старші дїти виняли книжки, молодші стали писати з таблицї за учителькою, коли се двері відчинили ся, і до кляси ввійшла ще одна мала школярка, Ксеня Чабаківна.
Протяжне аа! повне счудованя і негодованя, понесло ся поміж лавки. Деякі з дальших місць повставали, щоби побачити пізного гостя.
Оленка Кривоносова шепнула глумливо до своєї сусїдки: Знаєш, вже шестий раз в сїм тижни.
Гринь Климів, що то єго тато будник, поглядаючи на годинник, закликав на голос: Прошу панї, вже 5 мінут по пів до девятої.
Учителька відвернула ся від таблицї. — Справдї, сего трохи за много — промовила. Від тижня з кождим днем пізнїйше приходиш. — І хоч бись сказала, що сему за причина? далеко не мешкаєш, дзвінок до вас чути. В зимі можна би се ще оправдати, но тепер в такі гарні весняні днї повинни дїти з пташками зривати ся ранком до працї, а ти спиш мабуть!
— Сплюшка! — гукнув Юрко Ставичний, сидячий найблизше дверий.
Мала спустила очи в низ і мовчала. Учителька підійшла до неї, а взявши за руку, повела до стола і посадила на степень.
— Для лїнивих і спізнюючих ся — сказала — нема місця в лавцї, а позаяк ти опустила задачу, котру иньші дїти вже виробили, останеш по одинайцятій і сама єї тут напишеш.
Тепер аж побачила учителька, що одїж Ксенї була уся з переду зболочена, не мов би сполокана в грязкій баюрі.
— А ти якими стежками ходиш, що нинї ще найшла болото, коли сухисїнько усюди? — спитала, поглядаючи по дївчинї. Що се? — скрикнула перелякана, чи не скалїчила ся ти де?
На поцарапаних рученятах і запасцї малої виднїли слїди крови. Ксеня похитала лиш головою, но мовчала.
— Певно упала і вдарила ся до каміня — подумала учителька і звернула ся до других дїтий, бо з малої грішницї годї було слова добути.
Наука відбувала ся вже дальше без перепони.
О одинайцятій дїти розійшли ся до дому, остала лиш учителька з Ксенею. Дївчинка усїла в лавку і стала писати, учителька завдала їй кілька питань відносно задачі, відтак ходила по клясї.
— Чи ти вже зовсїм здорова? — спитала нараз, здержуючи ся перед малою.
— О так — промовила Ксеня і поглянула на свою паню блискучими чорними очима. Она пригадала собі, як ось тиждень тому тяжко слабувала. Панї навідувала ся до неї часто, а навіть одно пополудне, коли родичі були на ярмарку, пересидїла при нїй, обкладаючи голову зимними платками. Она не може сего забути!
Задача скінчена. Учителька переглянула єї, а не найшовши нїяких похибок, сказала з вдоволенєм: Видиш, Ксеню, як то ти вмієш гарно і добре писати! і лєкциї виучуєш ся, а ось від якогось часу робиш менї таку прикрість своїм спізнюванєм і другим дїтям злий даєш примір. Но надїю ся, що слїдуючого тижня се вже не повторить ся. Памятай! від понедїлка жду поправи.
Мала мовчки уцїлувала руку учительки, а зібравши книжки, поспішила домів. За нею вийшла небавом і учителька.
Єї мешканє лежало недалеко школи. Переходячи попри вікна дому, побачила під одним з них смугу болота, начеб хто спинаючи ся, забрукав стїну. Вікна були відчинені, в склянцї стояли знову сьвіжо зірвані фіялки. Но знать таємничий гість спішив ся сього дня дуже, бо цьвітки порозсипували ся довкола, і лиш мала їх китичка, сповита долом папером, купала ся в водї. Учителька наклонила ся, втягаючи залюбки пишну воню. Та сим разом місто роси побачила кров на чашинах фіялок. Мерщій виняла їх зі склянки і розвинула папір. Се була видерта картка з зошита, таке саміське письмо ось що лиш перед часочком читала в школї. Она згадала брудну смугу під вікнами, стрімку стїнку над деброю і перед єї очима станула дрібна стать чорноокої дївчинки з вдячним поглядом — заболочена, скровавлена мала Ксеня, що від часу своєї недуги спізнює ся до школи. Слези затремтїли в очах учительки, она вмить зрозуміла, чиї се малі рученята кровавили ся, збираючи для неї сю китичку.
VI.
Боягуз.
Другий ось лишь день, як опала повень Днїстрова, що недавно цїлу околицю перемінила в непроглядне озеро. Та й ще ріка не втихомиряєсь, розгукані жовті филї бють сердито о береги, накипають брудною піною, розсипують ся перлистими бризками по камінистій ріни.
Сонце палить, та легкі хмаринки на сходї віщують насуваючу бурю. На пасовиску, що прослало ся здовж ріки, дрімає лїниво товар над замуленою травою. Громадка хлопцїв, пастухів, присїла під лозами, шукаючи захисту від соняшних лучів.
— Скучно так сидїти — каже Андрій — ходїм бавити ся.
— А чого би? — питають другі.
— Давай, колесом підемо — радить Стефан — і три пари ніг замахали наче вітрак травами поміж худобу.
— А ти, Марку, такого не втнеш? — гукають на товариша, що лежить неподвижно на ріни, засунувши широкий капелюх на очи.
— Не хочу, легко вбити собі тернє — відказує байдужно.
— Ади! який делїкатний! — засьміяли ся Андрух і Петро.
— Звісно, мамин син! — докоряє найгірший пустун, Стефан. — А ми, хлопцї, на конї! хто кого пережене! — крикнув, хопивши ся за гриву сїрої коняки, що якраз піднимала ся з землї.
— Віо… о! сива! — вигукують малі рицарі і мчать на випередки, розганяючи полохливі вівцї та барани. Облетїли кругом пасовиско раз і другий.
— Не мучили бисьте скотини — промавляє Марко, позираючи на їх шалену їзду.
— Не твою мучимо! — відрізує Стефан, а скинувши одїж, кличе: Тепер, товариші, у воду! Перепливім на другий беріг, адїть! сама филя несе.
Хлопцї здержують ся на хвильку, страшно пускати ся в отсе гучне море, може пірвати на дно. Та бач! Стефан вже в половинї ріки, ще й пригукує: За мною, братя! За отаманом, козаки!
Петро і Андрій хапають ся кіньского хребта і собі скачуть у воду. Сердито бє филя боками, міцно держать ся хлопцї гриви. Аж дишуть конї, прорізуючи розбурхані вали, — лячно декому, та мовчить — удає зуха. Ось они і на другім боцї. Не так страшно оно, як думали!
Відпочивають на сонци, стріпують з себе набризкані каплї.
— А той боягуз нї ворухне ся там! — кличе Стефан, показуючи на Марка, що дальше спокійно лежить під корчем. — Пішлїм єму дарунок! ану, хто досягне єго звідси!
Град дрібних камінцїв перелетїв понад Днїстер і посипав ся просто на простягненого хлопця.
— Цур вам! — скрикнув з болю Марко і відсунув ся осторонь у траву.
— Марку! Марочку! — несе ся протяжно з другого боку.