Точно! Це мультик про За лізну планету. Ох, швидше! Швидше! Це мій улюбле ний фільм. Там такі дерева! На них не якісь банальні фрукти ростуть, а всілякі дуже корисні залізні речі: гайки, ножиці, шестерні... О, яке блаженство!
— Я вас не розумію. Якби на тих деревах шуби рос ли чи імпортні чоботи...
Але Залізна Дама не слухала сусідку. Вона тягла її до кімнати.
Жінки посідали на дивані і стали дивитися мультфільм.
А Орися з Тимчиком, як на гріх, розпустувались. Вони гралися в зоопарк. Тимчик був левом, а Орися мишеням. Тимчик ловив мишеня, але не міг піймати, бо мишеня було проворне і дуже в'їдливе. Воно так дошкульно дражнило лева, що той безперестанку гучно, обурено ревів.
Залізна Дама люто блимнула очима, в яких засвітились лиховісні червоні вогники і клацнула зубами.
— Цить мені зараз же! Ох, минулися золоті часи... Тоді б я з вами не цяцькалася, ковтнула б — і квит!
Тітка Тягнирядно смикнула її за рукав:
— Для чого ви лякаєте дітей, шановна? Ви дуже необережні...
— Ні, я обережна. Але якщо ці діти не облишать пустощі, я їх з'їм.
Тепер Сусанна Охрімівна розсердилась не на жарт, аж зашипіла:
— Цитьте ви. Хіба можна отак втрачати голову через якийсь мультфільм?! Особливо зараз, коли склалась така загрозлива ситуація.
— Ви маєте на увазі "Маленького Моцарта"?
— Тсс,— сшлошилася сусідка.— Діти почують... Діти справді почули. Орися вже хотіла спитати Зою Дем'янівну, чи їй щось відомо про "Маленького Моцарта", але жінки вийшли з вітальні.
— Знаєш, Орисю,— сказав Тимчик,— за ними треба стежити. Вони обидві щось знають. Адже Зоя Дем'я-нівна працює в музеї.
— Взагалі ця Зоя Дем'янівна якась дивна. Ти бачив, як вона зжувала залізну виделку? Якась вона мовби не жива. Справжня Залізна Дама.
— Так-так, вона і мені нагадує робота.
— Робота Бабу Ягу. Може, її зробив Костянтин Борисович? Адже він на всі руки майстер.
Маленька "Ремонтна майстерня" Костянтина Борисовича Безсмертного містилася в їхньому будинку на першому поверсі. За майстернею, через коридор, він і жив в однокімнатній квартирі разом зі своєю другою дружиною, кочегаром-опалювачкою Зоєю Дем'янівною Залізняк. Перша дружина залишила його років зо три тому і тепер працювала нянею в дитячому садку. Там, у дитсадку, вона і жила. Коли Орися ще ходила в садок (а ходила вона туди рідко, бо обом бабусям все здавалося, що у неї то хрипкий голосок, то говорить вона "у ніс", то якась бліденька), так-от, коли Орися все ж зрідка відвідувала дитсадок, вона дуже любила цю лагідну веселу жінку.
Провівши приятельку, Зоя Дем'янівна замислилась. Підперши щоку рукою, вона сумувала, що минулися, на жаль, золоті часи для відьом.
— Ах, наше славне минуле!— зітхала вона.— Ах, хатки на курячих лапках! Ах, наші традиції! Ах, м'яс це Івасиків-Телесиків!
Золоті часи для відьом
проминули. Не вернеш.
Вже не в моді відьми, видно,
і Кощії теж.
Вже ніхто нас не боїться,
І ніхто не вірить в нас.
Кажуть: казка, небилиця.
Стільки терпимо образ!
Ох, ганьба, біда, конфуз!
Як це кривдно, як це важко,
коли навіть карапуз
нам гукає: "Бабка Яжка"!
І Залізна Дама змахнула сльозу.
Коли за Орисею прийшла мама і вони вийшли з квартири, дівчинка кинула погляд на протилежну стіну, сподіваючись, що коричневі двері із вирізьбленим левом врешті розчиняться (бо вони дуже зацікавили її, ці двері), але... дверей не було взагалі. Зовсім. Тільки гола брудно-зелена стіна. Орися хотіла спитати у мами про дивні двері, але передумала. Мама може її не зрозуміти. Скаже, як учора: "У тебе якась ненормальна фантазія". А як дізнатись, яка фантазія нормальна, а яка — ненормальна? Орися тоді так і спитала маму, але мама тільки засміялась і чмокнула її в носик: "Ах ти, моя розумничка!" І Орися не зрозуміла, чи мама її хвалить, чи кепкує з неї.
Сьогодні, звісно, мама її ніяк не похвалить. Нема за що. Вправу Орися ще сяк-так зробила, а от задачку не вирішила зовсім.
Повз них, тяжко відсапуючись, подружжя Тягни-ряднів пронесло по сходах великий, згорнутий у сувій килим. Мама привіталась, але в балачки із сусідами не заходила. Мама не любила Тягниряднів. От і зараз вона тільки стиха проказала:
— Мудрий чоловік дав їм прізвище. Тільки тягнуть вони додому не рядна...
— Що ти кажеш, мамо? Я не розумію...
— І не треба. Це я сама до себе кажу. Ну, розумієш, думаю вголос...
— А, ну, звичайно, розумію. Я теж іноді думаю вголос. От коли ми були в гостях у тітоньки Наді, і нам роздавали тістечка, пам'ятаєш, я зовсім не хотіла просити ще одне, я просто подумала вголос, а ти на мене розсердилась...
Мама засміялась.
— У квартирі було темно, і тільки величезна золота вітрина "Старовинних речей" освітлювала її. Сніг за вікном був теж золотий-золотий і трішки бузковий, як старовинна карета у вітрині.
Розділ 9
ТИМЧИК БІЛЬШЕ НЕ СПІВАТИМЕ
Орися була трішки сонна. Вчора мама примусила її до пізньої ночі переписувати домашнє завдання і вирішувати задачу. Ех, якби були бабусі — вони б захистили. Втім, як любить казати тато: "Все — на краще!" Бо Орися отримала аж дві п'ятірки.
Радісна повернулася Орися додому. Подзвонила на роботу і мамі, і татові. Вони так зраділи! Питали, чи написала Орися листа Дідові Морозу, і що вона просила в нього. Орися відповіла, що листа вона написала, але що просила — це таємниця. І подумала: чого треба дарувати подарунки тільки тим дівчаткам, які ще малі? А дорослим? І їм треба дарувати, якщо тоді, коли вони були маленькі, їм нічого не дарували.
Орися вийняла з шухлядки фарби, олівці і фломастери. Вона вирішила намалювати всім по картинці. Це буде її новорічний подарунок рідним. Прабабусі Орися намалює село: хатку бабуні Христі, прабабусиної сестри, у якої вони щоліта гостюють. Намалює великий кущ смородини і лавочку під ним. І Шарка бабуниного намалює — рудого, в реп'яхах. Ну от, подарунок для прабабусі готовий. А бабусі Орися намалює свій портрет. Очі намалює синім, бо в Орисі очі, як у мами, сині-сині. Косички — жовтим і голубі бантики. Ні, кращі червоні. Готово! Орися малює швидко. А тепер — дл; мами. Мама любить квіти. Орисина мама працює і міській оранжереї садоводом. А татові Орися намалюї чудесний палац, з вежами та різнокольоровими даха ми. Тато любить палаци, собори, гарні будинки. Бо татс в Орисі — архітектор. Він придумує будинки і викрес лює їх на величезних аркушах паперу. Будівельники потім по тих кресленнях будують.
Надвечір Орися знову пішла в гості до Тимчика. Вони читали книжку, грали в шашки. А коли повернулася з роботи Тимкова мама і прийшов лікар, Орися, аби не заважати, пішла.
Виходячи, знову зиркнула на стіну біля залізних сходів, і — о диво! — двері були на місці. Такі самісінькі, коричневі, з вирізьбленим левом і мотузкою замість язика.
Орисі так закортіло подзвонити, аж долоньки засвербіли. Вона вже зовсім простягла руку до китички, проте левина голова раптом незадоволено ворухнулась, загарчала і пробурмотіла:
Не підходь, дурне дівчисько,
до моєї пащі близько.
Бо роззявлю і... хап!
Ненавиджу нахаб.
Я виконую наказ:
Ще не час!
Ще не час...
Знизу почулися легкі кроки. Орися відскочила від дверей і, тамуючи подих, почала спускатися. Та раптом завмерла: назустріч їй, поважно ступаючи сходами,) піднімався великий, ростом з неї, зелений папуга в смугастому піджаку, в капелюсі й окулярах. Під одним крилом папуга затис палицю, під другим — товсту книгу. Побачивши Орисю, папуга спинився, переклав книгу під те крило, де була палиця, і ледь здійнявши капелюх, чемно привітався. Орися заледве спромоглася кивнути папузі. А птах, обминувши її, смикнув за шворку дзвінка, і левина голова проказала: "Був наказ: відкрити враз!"
Коричневі двері відчинилися з мелодійним дзвоном і впустили папугу.
Орися ще довго стояла б, відкривши рота, якби не розчинилися двері Тимкової квартири і не вийшла його мама. Вона проводжала лікаря.
Орися тихенько почала спускатися на свій поверх, але знову спинилась, коли почула слова лікаря:
— Хлопчик цілком здоровий, але мушу вас дуже і дуже засмутити: він уже ніколи не зможе співати. Тобто буде співати, як усі.
Орися почула, як заплакала Тимчикова мама.
— Ох, лікарю! Це для нього таке горе, таке горе, що я не знаю навіть, як йому сказати... У нього ідеальний слух і дивовижна любов до музики.
— Не побивайтесь так. Я раджу вам купити йому гарний музичний інструмент, ну, хоча б скрипку. Він же любить скрипку?
— Це його улюблений інструмент.
— Ну от. Купіть йому скрипку. Не вийшло з Тимчика великого співака, то вийде великий скрипаль... І скажу вам відверто: краще, що голос у нього пропав зараз, у вісім років, ніж пропав би у шістнадцять-сімнадцять, бо він пропадає в цьому віці у більшості маленьких співаків. Зараз ваш син ще хороший хлопчик, не отруєний славолюбством. Йому легше буде пережити втрату голосу.
— Спасибі вам, лікарю. Я куплю Тимчикові скрипку.
Почулися кроки лікаря, й Орися швиденько вскочила у свою квартиру.
Розділ 10
ДВЕРІ, ЯКИХ НЕМА, ВІДЧИНЯЮТЬСЯ...
Мама була вже вдома.
— Орисю, давай сьогодні наведемо лад. Скоро ж Новий рік, треба прибрати квартиру. Негаразд ставити ялинку в неприбраному домі.
— Ой, так не хочеться, мамо! Може, ти сама? А я знов до Тимчика піду. Бо ти знаєш...
Й Орися розповіла мамі про Тимчикову біду. А оскільки Орися жила серед дорослих, дослухалася до їхніх розмов, вона знала далеко більше, ніж гадала мама. Вона знала, що Тимчиків тато помер, а мама працювала санітаркою в лікарні. Зарплата там "не дуже, щоб дуже", як казала бабуся. Саме тому і цяцьок у Тимчика було мало.
Мама замислилась. Потім гукнула тата. Вони довго про щось гомоніли, але Орися не чула, про що. Вона взялася навчати курку зберігати рівновагу, сидячи на вказівному пальці. Тільки почула, як тато встав і рішуче сказав:
— Отже, вирішено... Тобі пальто купити необхідно, бо твоє вже зносилося, а я без спортивного костюма обійдусь. Піди до Клави і запропонуй...
— А як вона не візьме?
— Це ж не для неї, а для хлопчика. Постарайся запропонувати гроші делікатно, так, щоб це її не принижувало.
— Спробую,— сказала мама.