Коли Ярема посміхався, йому мінилося все обличчя і сміялася кожна зморшка і лінія. Це відразу приваблювало і викликало у відповідь теж посмішку.
— Познайомтеся спочатку. Оце і є мій мучитель, Ярема Галайда,— Аркадій повернув голову до Медового.
Ярема мовчки потиснув руку Іванові Романовичу, який, пружно вигнувшись, промовив задоволено:
— Мені про вас дуже цікаві речі говорив Аркадій.
— Він, цікаві речі? Не вірте. Романістом йому бути, а не інженером. Лунатик! — махнув рукою Ярема біля носа Аркадія.
В такому тоні ще кілька хвилин точилася розмова, доки вже серйозно Ярема сказав:
— Ти будеш іще вулиці міряти, а я сьогодні, як бачиш, на нічній зміні. Ось працюватиму до ранку,— показав він рукою на папери.— Та що ти там розумієш? Жюля Верна читай. Я тікаю.
— Ми вже попрощалися раз, доведеться знову,— простягнув руку Іван Романович.
— Добраніч! Значить, я чекаю,— з надією сказав Аркадій і разом з Яремою пішов до дверей.
6
Приклад з тригонометрії не виходив. Знаки плуталися, бо в голові була плутанина.
Аркадій сердито кинув олівець, відсунув від себе зошит і закрив книжку. Все заважає зосередитись! Насамперед власні думки. Вони невідступно переслідують весь час після того, як повернувся додому. Тут, дома, він сподівався знайти спокій і тишу.
На самому краєчку стола, біля книжок, стояла тарілка з великими жовтуватими, немов прозорими, яблуками. Аркадій пройшов по кімнаті, взяв яблуко і з насолодою вкусив, скільки міг захопити зубами. Яблуко захрумтіло, оскома приємно стягнула ясна. Яблуко було духовите і ніжне, воно ховало в собі присмак щедрої осені.
П'ять кроків можна було зробити в кімнаті з кутка в куток — від стола з інструментом до вішалки біля дверей. Аркадій на хвилину спинився біля моделі своєї ракети. Власне кажучи, це навіть і не модель, а лише ідея, яку він тільки почав втілювати в форму.
Розмова 8 Іваном Романовичем радувала Аркадія. Такий цікавий радник давно був бажаний, необхідний. Вже дістав журнали, книжки! Сам працює над інфрачервоним промінням! Кожну думку підхоплює, ловить відразу, не чекаючи пояснень...
Працювати з таким консультантом випадає не кожному!
Зате з Кірою Аркадій поводився як хлопчисько. Скільки разів вирішував остаточно, назавжди — бути сміливим, одвертим і все говорити в очі. Не приховувати нічого!
Кілька днів тому, на політзанятті, секретар комсомольської організації школи і старший вожатий Василь Голубояр говорив, що в світі немає нічого незрозумілого. Нічого!.. Все можна з'ясувати. А нехай спробує він розібратися в такій ситуації, в таких таємницях!
Аркадій згадав, що сьогодні він ще не читав газет. Це також чудові ліки від різних дурниць! Без газет Аркадій не може прожити жодного дня. Мусить відчути власним єством, як б'ється серце країни від полюса до субтропіків, від Камчатки до прикордонних стовпів на Заході. Газет чекає щодня і без них не може заснути. Повз кіоск Аркадій не проходить байдужим. У портфелі з книжками обов'язково лежать газети. В школі його звуть "останні вісті"...
Присунувши світло, Аркадій ліг на диван і поклав біля себе кілька газет. Однаково ж приклад з тригонометрії не виходить і навряд чи вийде сьогодні! В голові цілковитий сумбур. Треба ще посидіти над прикладом уранці, перед школою. Щодня Аркадій встає рівно о шостій з половиною годині. Спочатку важко було себе привчити, цілий складний агрегат змайстрував був Аркадій два роки тому. Приладнав до годинника важок, який рівно о шостій з половиною годині падав і будив його. Тепер звик і майже ніколи й на хвилину не спав довше. Агрегат давно вже зруйновано, і його частини використано на інші потреби.
Зручно вмостившись на дивані, Аркадій пробіг очима першу сторінку газети. Далі прочитати не довелося.
Хтось подзвонив. Потім у кімнату ввійшов Марко Бубир і примружив на світло свої довгасті очі дивного темно-синього кольору. Таких очей ні в кого більше не бачив Аркадій, навіть у дівчат. Марко був гарний на вроду. Про це знав і сам Марко. Всі дівчата були трохи закохані в Марка... Зате він ставився до них з неприхованим презирством і таким поводженням, здавалось, привертав їх до себе. Принаймні так пояснював Яша Баркін — безнадійний заздрісник і великий коментатор усіх подій, значних і дрібних...
Дівчата казали, що на весь шкільний район Марко — перший красунь. Ця зовнішня, підкреслена врода на багатьох хлопців впливала відразливо, і в Марка майже не було друзів, за винятком Аркадія. Особливо деякі негативні риси характеру гнали товаришів від Марка. Надміру вразливий, він цурався товаришів.
На жарти Марко ображався, сам мав гострий язик і вмів найболючіше уколоти товариша гострим словом.
Нетерплячий, нервовий, гарячий Марко не любив, коли йому заперечували. Писклявим голосом намагався перебити співбесідника, розмахував руками. Але Маркові багато прощали і все ж таки любили.
Щирі нотки невдоволення власним характером проривалися у Марка тільки в розмовах віч-на-віч з Аркадієм, до якого він ставився з любов'ю і з яким шукав товариства. Але повністю перемогти себе Маркові було важко, бо він не наважувався одверто поговорити про якісь свої болі, що носив у серці. Разом з тим він боявся показатись боягузом і тому гордо носив машкару ображеного людьми, не визнаного суспільством таланту. Марко грав роль трагічної постаті.
Все це знав Аркадій. Проте любив Марка за його здібності, ставився до нього чутливо. Та інколи вони сварилися з таким запалом, що стиснуті кулаки готові були до бійки.
Потім знову — мир і дружба. Марко просив вибачення, лаючи себе за нестриманість, Аркадій умовляв не сердитись. Але Марко міг миритись і підкорятись лише Аркадієві. Навіть Вові Пораді він нічого не прощав, не кажучи вже про інших — Віктора Мартинова тощо.
Аркадієві здавалося, що в один чудовий день з Марка спаде вся фальш, зникне удавана трагічна міна, і він стане в своєму звичайному вигляді, як прекрасний, щирий товариш. В це вірив Аркадій, хоч і він іноді не розумів поведінки Марка, взаємини з людьми і з ним самим...
Недбало кинувши кепку і пальто на стілець, Марко підійшов до дивана.
— Камрад, ви в горизонтальному стані читаєте останні новини. Явище дуже рідке в вашому житті 1 дуже дивне для очей ваших друзів. Ви не хворі? Дозвольте спробувати пульс.— Марко впіймав Аркадія за ногу і потягнув з дивана.— Пульс прискорений, сто двадцять чотири на хвилину, у вас пожежа в серці, як сказав один поет.— Марко відстрибнув убік, бо Аркадій дригнув своєю довгою ногою.
— Йди к чорту, буйвол! — крикнув Аркадій і схопився на ноги.
— Порівняння необережне, зовсім нереальне і, сказати б, неестетичне... Ви такий мудрий старець, анахорет, і раптом...
— Якого ти біса приперся сюди? — докірливо, але жартома спитав Аркадій.
— Вчитись у вас гостинності. Тепер і я буду такими запитаннями зустрічати гостей. Дозвольте одвалювать? Єсть віддать кінці! — Марко зробив поворот через ліве плече до дверей.
— Добре, сідай Отут і розповідай. Уяви собі, що я дуже радий з твого приходу...
— Додай, як завжди радий,— строго вимагав Марко.
— Як завжди,— засміявся Аркадій і штовхнув Марка на диван. Марко впав, зігнувшись, зламавшись, немов у нього всередині раптом не стало кісток. Випростав ноги і розтягнув рукою комір светра. Здавалося, йому не вистачало повітря.
— Я зайшов, бо стало нудно на світі жити. Не щастить мені, Аркадію! Учні випали на мою долю тупі, як оце дерево.— Марко вдарив кулаком об стіл.— За шість годин у школі я менше стомлююсь, ніж за дві години втискування знань у мозок своїх ледарів... Четверо п'ятикласників, яка кара може бути страшнішою для репетитора! — з удаваним розпачем ударив себе в груди Марко.
— А в мене нічого народ. Правда, одна дівиця, нівроку, відстає, хоч і дуже вродлива. Здається, закохана в якогось сентиментального семикласника, вірного рицаря і героя...— продекламував з піднесенням Аркадій.
— Недавно, друже, ви самі були семикласником. Треба любити ближнього свого, але закоханих слід зневажати. Побільше задавай своїй закоханій дівиці задач з алгебри, це найкращі ліки від кохання,— тоном філософа прорік Марко.
— На жаль, в її голові вміщується дуже обмежена норма математичних знань, звідти виштовхує їх любов,— так само похитуючи головою, відповів Аркадій.
— Горе, горе! — протяжно промовив Марко.— Любов — сліпа пристрасть і найбільше зло в світі. Ненавиджу жінок! — Останні слова Марко сказав злісно. Це вже були його справжні думки, і тому губи йому здригнулись.
— Ой, страшно як! Ти можеш мене перелякати на все життя! — з підробленим страхом вигукнув Аркадій і сів на диван у другому кутку.
— Не бійся... Я для себе сказав,— замислено продовжував Марко.— Зустрів я оце Вовку Пораду з Марусею Рожко. Повів її Вовка в кіно. У нього такий щасливий вигляд, така посмішка, що крізь неї просвічує вся глупота, яку може носити в собі навіть найрозумніша людина...
Хто хотів, той розумів 1 вбачав під зовнішньою насмішкуватістю і старечим скепсисом Марка справжню юнацьку теплоту. Аркадій по-дружньому глузував з нього, хоча й Аркадієві часом здавався жалюгідним цей талановитий, розвинений, нервовий хлопець. Математику знав Марко в значно більшому обсязі, ніж вимагає того середня школа. Випадково у нього на столі товариші знайшли якісь книжки, заповнені нікому не зрозумілими формулами, прикладами. Зошит Марка теж лежав поряд, списаний цифрами і формулами.
Марко зніяковів, коли йому про це сказали, бо він такі книжки приховував і робив вигляд, що нічим у світі не цікавиться і ніколи нічого не робить. Ніхто не вірив цьому, бо в Марка завжди все зроблено вчасно, пам'ять у нього надзвичайна, і Марко дивував товаришів, повторюючи після уроку слово в слово все, що розповідав допіру вчитель.
Лише одного разу в щирій розмові з Аркадієм і Вовою Марко сказав: "Я повинен учитись на "відмінно"! Інакше не може бути! Я доведу, що... доведу",— мало не скрипнув зубами. Далі він не договорив. Очі в нього потемніли, і він одвернувся до вікна.
Хлопці нічого не розпитували. Дещо було зрозуміло. Маркові ніколи ніхто не нагадував про батька. Це була якась змова всього класу. Ще три роки тому, У восьмому класі, Яша Баркін кинув Маркові під час сварки, немов між іншим — мовляв, синок у батька вдався, такий самий герой!..— Марко похитнувся, очі йому спинились і, широко розплющені, впилися Яші в обличчя.