– Це дуже небезпечні шпигуни, ваша величносте!
Нетуш Перший загорнув на грудях сіру мантію, обличчя його ще дужче зблідло, у чорних неприязних очах спалахнули блискавки. За вікнами палацу відразу потемніло, немов настала ніч, світло смолоскипів пригасло, з кутів повиходили тяжкі квадратні нети.
– На світанку запроторити їх до в'язниці! – звелів король. – І дівчисько, і цього… цього…
– Дворнягу, – захихотіла ринва.
Король зліз із трону і зник у бічній галереї, навіть не глянувши на покірно схилених нетів.
Тільки за королем грюкнули двері, нети оточили бранців і, підштовхуючи, повели до крутих сходів. Вони піднімалися вгору, голова в Оксани вже геть пішла обертом, а треба було йти і йти.
Нарешті сходи привели до старих обшарпаних дверей. Не відчиняли їх, мабуть, сто тисяч років. Так подумала Оксана, коли вартові по черзі кректали біля замка й ніяк не могли його відімкнути. Нарешті в замку щось клацнуло, він протяжно зарипів і піддався. Їх заштовхнули до маленької кімнатки, де тхнуло цвіллю і мишвою.
– Не бійся, Тишку! – голосно крикнула дівчинка навздогін нетам, які пішли собі. – Не бійся! Нічого нам боятися цих іржавих коробок! Подумаєш, замкнули! Дуже добре! Не будемо бачити ваших вирячених очей і безглуздих замків на животах! Це ж треба таке вигадати – живіт на замок замикати!
І тихенько на вухо дракончику додала:
– Славко обов'язково щось вигадає, ось побачиш. Він у нас розумник, у нього в щоденнику тільки гарні оцінки. Не може ж він нас у біді покинути?!
Тишко згідно кивнув.
І лише тепер Оксана звернула увагу, що він весь час мовчить.
– У тебе що, знову зуб почав боліти? Ти чого відмовчуєшся?
– Ану, поглянь на мене, – якось дивно мовив Тишко, – уважно поглянь.
Оксана витріщила очі.
– Ну дивлюся, дивлюся, то й що?
– Добре дивися!
– Та ну тебе! – відмахнулася Оксана й раптом скрикнула: – Ой, у тебе вогник у роті палає!
– Ага, таки є! – Тишко переможно розтуляв і стуляв пащу, і в її глибині справді щось ніби жевріло. – Це я потроху росту. А як стану зовсім дорослим, у мене з пащі буде шугати полум'я і йти дим.
– Ото добре буде, Тишуню! – Оксана притулилася до драконячого писка й зітхнула. – Та коли ти ще виростеш? А завтра нас хочуть до в'язниці запроторити. А навіщо? Хіба ми в чомусь винні? Ми їх вперше бачимо. Ех, шкода, що ці нети не бояться тебе нітрохи…
Королівська рада
Поки Оксану з Тишком вели до тієї кімнатки, король уважно вислухав своїх радників.
Після того, як королівство зробилося сіре, наче мишача шкурка, головними серед його мешканців стали залізні нети. Хоч кого могли вони схопити й запроторити до в'язниці. Їх не можна було ні вблагати, ні розжалобити. Тому люди ховалися вдома, намагаючись зайвий раз не потрапляти на очі королівським воякам. А ті, хто перейшов на бік короля, прозивали себе не людьми, а нетами, щоб догодити Нетушеві. Але все одно всі знали, що вони просто лестивці й підлабузники! І тому всім їм давали прізвиська.
Так було і з королівськими радниками. Одного з них прозвали Довганем, а другого – Коротуном. Кожному з них хотілося бути першим радником, щоб отримувати від короля більше милостей, а від усіх інших – більше почестей.
Саме тому вони радили навперебій, а часом і геть суперечили одне одному.
– Їх треба назавжди замкнути у в'язниці, й ви правильно зволили розпорядитися, – шепотів на вухо королю Довгань.
Коротун лютував, що не встиг сказати цих слів раніше, кусав губи, просто-таки потерпав, думаючи, що б його ото вигадати.
– Ох, ваша величносте! – вигукнув він нарешті. – Яка користь від ув'язнення цих чужинців? Який у цьому сенс?!
– Що ж ти пропонуєш? – обернувся до нього король.
Довгань аж закашлявся з досади – вліз усе-таки Коротун!
– Я пропоную вимагати в данів викуп! – дуже задоволений своєю мудрою пропозицією, Коротун широко посміхнувся.
– Вимагати, щоб вони віддали нам решту зловмисників, і ми їх усіх разом посадимо до в'язниці! – квапливо встряв Довгань, злякавшись, що може втратити увагу короля.
– Та не про це річ! – відмахнувся другий радник. – Накажіть мені говорити, ваша величносте!
Король звів руку. Правильніше було б стукнути кулаком по столу і гримнути на Довганя. Але в короля і рука була квола, й стола під рукою не було. Та й радники відразу замовкли, бо опустити руку король міг по-різному. Покаже на двері – значить, забирайтеся геть. А махне рвучко – прибіжить кат і відітне голову, наче її й не було.
– Говори! – наказав король, втупившись важким поглядом у Коротуна.
– У лісі біля данів є джерело добрячої олії для смолоскипів. Навіщо їм джерело? У них у кожному домі сяє перо жар-птиці.
– Що? – здивовано запитав король.
– Вони – дурні, ваша величносте, і не розуміють, як це добре – користуватися смолоскипами, – поспішно пояснив радник. – Нехай вони дадуть нам стільки олії, скільки ми захочемо. Тоді ми віддамо їм дівчисько і…
– Дворнягу, – вставив Довгань.
– І дворнягу, – погодився Коротун.
Король замислився, нахиливши голову.
– Пообіцяємо, що віддамо, – глухо мовив він за кілька хвилин, і очі його спалахнули недобрим вогнем.
– А як дани нам повірять, ми нападемо на них, – сказав старий радник, що досі мовчки стояв у кутку. Його боялися навіть нети, тому що він орудував найпотаємнішими королівськими справами й не знав ні доброти, ані милосердя. Звали його Нет Похмурий.
– Добре! – похвалив Нетуш. – Пора вже вколошкати цих данів! Потрібно приспати їхню пильність і самим готуватися до війни. Скрізь має бути порожньо й сіро, як у моєму королівстві! Ми привозимо олію для смолоскипів здалеку. Чому? Данське джерело має належати мені!
Бліде обличчя короля зблідло ще більше. Палаючі смолоскипи відкидали тіні від його плаща, – поли його знай розвівалися, бо король ходив туди-сюди своїм кабінетом.
– Ми підемо далі! – вигукнув він. – Іще далі підуть нети! Ми будемо боротися до перемоги!
– Великий королю, навіть у вашому королівстві є підданці, котрі гадають, що єдине, за що варто боротися, – це справедливість, – зауважив Нет Похмурий. Тільки він міг дозволити собі таку вільність.
– А це вже ваша справа, – рвучко обернувся до нього король, – переконати всіх, що війна, яку ми починаємо, – найсправедливіша з-поміж усіх воєн!
– Я зрозумів вас, ваша величносте, – схилив ковтунувату голову Нет Похмурий.
Король зупинився посеред кабінету й наказав:
– На світанку війська вивести до кордону. Ти, Нете Похмурий, будеш провадити з данами облудні перемовини про викуп. Та так, щоб вони повірили тобі! Забий їм баки – і вперед! І перемога! Знищити всі квіти, дерева, траву, саме слово "зелений" заборонити!
Голос Нетуша Першого зірвався, поли плаща розвівалися, й тіні сахалися на стінах, наче то був великий хижий птах, що не міг знайти собі місця.
– Так і буде, ваша величносте, – так зловісно відказав Нет Похмурий, що Довгань і Коротун здригнулися.
– А тепер – усім спати, – втомлено закінчив король. – Заберіть світло!
І палац володаря сірого королівства поринув у пітьму.
Король нетів і маленька Нетушка
Колись, дуже давно, король нетів був звичайним хлопчиком. Тобто він був не зовсім звичайним хлопчиком, оскільки його батько був королем, а мама – дружиною короля. Погодьтеся, не часто зустрінеш школяра, в якого тато – король! А так у нього все було як у людей. Він ходив до школи, вчив уроки й заробляв різні оцінки. Найвища оцінка була в нього з військової справи. А з міркування – найнижча. Трохи вищу оцінку він здобув тільки раз, та вона була з мінусом.
Річ у тому, що в школі в нетів був такий предмет – міркування. Майбутній король таки міркував на уроці, тільки не про те, що треба. І, попри королівське походження, здобув найнижчу оцінку, яку вчитель не полінувався вивести в щоденнику.
Учитель не міг викликати його батьків-можновладців до школи, але щоденник вони перевіряли самі, та ще й дуже уважно.
– Неподобство, яким же ти будеш королем, якщо не вмієш думати як слід?! – розгнівалася мама-королева і звеліла три дні не давати йому морозива.
Ви ж знаєте, як мами опікуються своїми дітьми! І до музичної школи їх записують, і до математичної, і до шахової, – й скрізь щоб найвищі оцінки отримували! І щоб їхні діти стали найліпшими… Мама майбутнього короля теж хотіла, щоб її син був… найліпшим королем.
Але доброго короля з маленького ледаря не вийшло. Коли він виріс і здобув пишне ім'я – Нетуш Перший, він звелів, щоб його вчитель покинув королівство. Йому здавалося, що старий учитель тихцем кепкує з нього. Учитель пішов і забрав із собою свого улюбленого пуделя, який колись загавкав на майбутнього короля за те, що той хотів поцілити камінцем у китичку на його хвості. Пішов, але не перепросив.
– Перепроси! – говорили всі вчителю. – Адже він король, а ти йому найнижчу оцінку поставив.
– Нізащо! – відказав гордий учитель, а потім позабивав дошками вікна своєї домівки, замкнув двері та й пішов, навіть не попрощавшись.
– Перекажіть королю, що він нічого не навчився, – ідучи, сказав учитель сусідам, – про це знає навіть мій пудель, навіть ромашки, які росли під вікном школи. Йому і найнижчої оцінки забагато! – та й пішов собі.
– То ти он як! – розлютився король і наказав вигнати зі свого королівства всіх псів, бо вони гавкають, а разом із ними всіх котів, тому що вони нявкають, усіх пташок, тому що вони цвірінькають, – чи не про короля бува? Він звелів геть витоптати траву, вирвати дерева, не допускати до королівства квітів, які невідомо навіщо пахнуть, метеликів та інші дурниці!
І лишився в сірому, рівному й порожньому королівстві, що було наче стіл, який ретельно витерли після обіду, а коло нього були тільки нети з квадратними тулубами, що замикалися на безліч замків.
Він навіть розбив горщики з фіалками, які вирощувала його молода дружина. Дружина короля гірко розплакалася й теж пішла з королівства світ за очі. Їй не пощастило забрати із собою маленьку доньку – Нетушку, бо її пильно стерегли вояки. Так і росла Нетушка до шести рочків сама, без мами. Але, як і мама, вона любила птахів, і квіти, і блакитний дощик, і зелену травичку. Дивувався король, коли час від часу то тут, то там з'являлися крихітні, як п'ятачок, острівці зелені або пролітав горобець. А це мама посилала вітання Нетушці.