Міколай же й зовсім скидався на підлітка. І весь він був наче вимочений у прип'ятських водах, висушений на білоруських вітрах, бо тут народився й виріс, тут постійно і жив, зріднившись з рікою настільки, що розумів кожен шелест на ній, кожен сплеск і знав кожну рибину.
Ми особливо подружилися з ним після одного випадку.
Якось Міколай поскаржився на радикуліт, що допікає, та й дивно було б, коли б його і не мав: адже цілий рік брьохався на річці. Що робота така, а що й заповзятий рибалка. Василь тут же сказав, що радикуліт — це не подарунок, сам з ним намучився, все на світі перепробував, поки дістав рідину у Німеччині: два рази помажеш, де й дінеться! Як і називати, забудеш. Та й, розщедрившись, виніс із намету флакон, повний маслянистої рідини:
— На, нехай жінка помаже.
Подякувавши, Міколай одразу ж від нас і поплив: нетерпеливилось, мабуть, спробувати ліків.
Другого дня він, як обіцяв, не з'явився. Не появився і третього й четвертого дня. Приплуганився аж на шостий день і мав такий вид, наче з нього здерли всю шкіру.
— Ну, як, Міколай, помогло?
— Ой, помогло!
За вечерею він розповів, як лікувався. Роздягнувся, ліг на живіт, а жінка всю рідину до краплі останньої й вилила йому нижче спини. Вилила, ще й по спині розляпала...
Міколай лежав рівно дві секунди, а потім зірвався на ноги. Кулею вилетів із хати (була вже ніч). Помчав, як здичавілий кінь, не шукаючи стежки-дороги. Де бігав, не пам'ятає, тільки вже під ранок опинився над Прип'яттю, скочив спрожогу у воду. Брів проти течії, і вода за ним аж кипіла.
— А жонка моя всю ноч над вядром із вадою прасідєла. Руку дяржала... Ой, лякарство! Ой, лякарство!..
Після того випадку став щодня до нас учащати. Ще не встигнемо й очей продерти, а вже Міколая дзвінкий голос:
— Пьотр, ходь сюда! — Звав найчастіше Петра, може, тому, що Петро був серед нас найнизькоросліший. — Лові! — І кидав з човна пару, а то й більше рибин. Щуку кілограмів на три або соменка метрового. Чи судаків товстоспинних. Іншу рибу, плотву там чи окуня, не вважав і за рибу. "Мусор!" — казав.
Тож би ми їли на сніданок тушонку, якби не приплив Міколай. Він ще вчора нас упізнав, як ми пропливали, але не провідав, щоб не заважати. Сьогодні ж появився як на світ народився: сатинова нова сорочка, штани-галіфе, хромові чоботи.
— А я вас ужо месяц виглядиваю!
Поручкався зі мною й Петром (Максим і Василь на риболовлі) — і до човна.
— Глядіте, што я вам привьоз! — І піднімає більшу від себе рибину.
— Оце так сомище! Де ти такого впіймав?
— А в раце, — кивнув на воду недбало. — Пьотр, дяржи!
Петро бере величезного сома, тягне нагору. А Міколай сідає в човен, вдає, що запускає мотора. Ніколи не напрошувався на обід чи вечерю, хоч йому не стільки цікаво було обідати-вечеряти, скільки посидіти з нами. Послухати, що "вумниє люді" говорять. В уяві Міколая всі мешканці Києва були якщо не міністрами, то вже напевно заступниками або професорами.
— Куди ж ви? — зупиняю його. — Зачекайте, поснідаємо разом!
— Спасібочка, нєкогда, — відмовляється він. — Нада бакени правєріть. Няхай потом.
Ну "потом", то й "потом"! Проводжаю поглядом Міколая, поки він і зник за вигином річки, піднімаюся до Петра. Той уже встиг почистити сома, дістає саме нутрощі.
— Глянь, щука! — дивується Петро. — Та здоровенна! Як він її й ковтнув! — Витягає свіжу-свіжісіньку щуку, мацає надутий живіт. — Ця щось перед смертю ковтнула. — Розрізає живота, і звідти вивалюється окунь. — Оце так! — дивується щиро Петро. — Точнісінько люди. Ковтають одне одного, аж виляски йдуть.
— А ти багатьох проковтнув?
— Я? Що — я? — блимає на мене Петро. — Я б, може, й ковтав, та боюся, що швидше мене проковтнуть. А от мій начальник... Ковтне й не подавиться. Трьох цього року вже з'їв. Боюся, що скоро й до мене черга дійде.
— Нічого, знайдеться хтось і на твого начальника, — втішаю Петра.
— Знайтися то, може, знайдеться, та щоб не було запізно. Щоб не довелося ковтати разом зі мною.
Отак, жартуючи, розбираємо рибину. Відділяємо вусату голову: голова піде на юшку, решту ріжемо на кусні, щоб смажити. Смажити заходжується Петро, в нього це виходить найкраще: дістає дошку, борошно, сіль, пляшку олії. А я заходжуюся коло юшки. Набираю піввідра води, вішаю на багаття, потім чищу картоплю, мию пшоно, шукаю в ящикові спеції.
Згодом дух над нашим табором іде — язика проковтнеш. Булькоче, доварюючись, юшка, голова сома то сплива, то пірнає на дно, і очі в неї вже не чорні, а білі, шкварчать на сковороді шматки сомини, беруться ніжно-рожевою шкіркою.
Упоравшись, накриваємо на стіл.
— Форма номер один! — командує Петро.
Я біжу до намету, скидаю із себе весь одяг, аж до трусів, в'яжу на шию шмат мотуза. Налигач — не налигач, а щось подібне до нього. Петро теж виходить із намету роздягнений, тільки на шиї у нього не мотузок, а ганчірка. Це — наша форма до сніданку, обіду й вечері.
Ще минулого року, ледь приставши до Острова, Василь оголосив:
— Щоб не було самозванців, губернатором буду я!
І того ж вечора урочисто зачитав перший рескрипт:
"Пункт перший: під страхом смертної кари забороняється приводити на Острів дівчат, а тим паче — жінок.
Пункт другий: хто ходитиме по острову в трусах, той стиляга і піжон.
Пункт третій: щоб не втрачати джентльменського виду, до столу обов'язково сідати в краватках".
З реготом ми затвердили всі три пункти і неухильно дотримувались їх протягом перебування на Острові. А оскільки ми з Петром не запаслися краватками, то я змайстрував щось подібне з мотузки, а Петро — з ганчірки. Лише Василь пов'язував щоразу розкішну закордонну краватку.
— Клич тих дармоїдів! — каже Петро.
Йду за Василем і Максимом. Максим як глянув на мене, ледь не звалився у воду:
— Ти що, зовсім той? — показує пальцем на скроню.
— Пункт номер три — парадна форма до сніданку. Забув, як розповідали? Так що шукай краватку.
— Знайду, — каже, пересміявшись, Максим. — Обов'язково знайду. По рибу прийшов?
— А що, упіймав?
— Ось! — із гордістю показує на величенького окуня, що застиг на кукані під самісіньким берегом.
— Жалко, — кажу якомога щиріше. — Не знали, що ти впіймав таку рибину: юшку б варили. А так доведеться давитися тушонкою.
— На обід зварите, — втішає Максим. — Може, Василь що впіймав.
Ідемо до Василя. Біля нього теж плаває прив'язаний окунь. Як змовились!
— Що впіймав? — питає ревниво Василь.
— Окуня, — відповідає Максим. — Отакенного! — і відміряє на своїй довжелезній руці вище ліктя.
Василь не йме віри, хоче піти подивитись, але я протестую: охолоне сніданок.
Підходимо до столу. В Максима й щелепа одвисає від великого дива: на столі — гора смаженої риби, у відрі парує юшка.
— Це що? — питає приголомшено.
— Риба, — відповідаю якомога байдужіше. — Сом.
— Сам бачу, що сом! — вже сердито Максим. — Де взяли?
— Упіймали.
— Хто?
— Он Петро. — І Петро стоїть, опустив скромно очі. — Це, мовляв, нам не первина.
І тут усе свято псує нам Василь. Уже встиг переодягнутись (а вірніше — роздягнутись) у парадну форму і підійшов до нас із яскравою краваткою на шиї.
— Так, маємо рибу, — каже, потираючи руки. — Міколай привіз!
Ми з Петром моргаємо так, що вітер іде, але Василь нас зараз не бачить: уся його голодна увага прикута до риби.
— Який Міколай?
— Бакенщик. Ми ж тобі розповідали про нього, — остаточно "продає" нас Василь.
— Чорти! — лається Максим. — Бісові діти!.. Попросите спирту!
— Одягайся у форму! — наказує Василь.
— Зараз одягнуся... Я вам зараз одягнуся! — Максим іде до палатки, і згодом звідти витикається вічко фотоапарата. — Зараз ви матимете... Вашому начальству на спомин...
Ми як обпечені кидаємося навтікача.
— Ти що? Збожеволів! — кричить до Максима Василь. — Ану перестань клацати!
Снідали вже всі в трусах: Максим пригрозив, що фотографуватиме кожного, хто появиться голий. Він так і вийшов до столу з фотоапаратом на грудях. Виніс і каністру:
— Об по сто?
Ми всі відмовилися. Попереду жаркий день, зварить одразу. Кому цікаво проходити весь день із чавунною головою?
— Тоді з вашого дозволу...
Максим дістає свою мірку, одкриває каністру. Ллє спирт, і в очах його ласкава увага. Він подумки наче аж облизується.
"А може, не треба, Максиме?" — ледь не виривається в мене. Згадую Діну, її слізне прохання не давати Максимові пити. Але як ти йому не даси? Зараз легше вирвати в нього здорового зуба, ніж одібрати уже повну мірку. Та й що я: приїхав сюди з ним щоденно сваритись? Псувати відпочинок? Он і Петро, і Василь вдають, що нічого особливого не сталося. Захотів випити для апетиту, хай собі й п'є на здоров'я. Не вп'ється ж! Тим більше на природі, на повітрі на свіжому.
— Будьмо! — піднімає мірку Максим. — Ваше здоров'я!
— Пий на здоров'я! — мимоволі виривається в мене.
V
Починаємо прощатись із Максимом. Всі належні промови були виголошені в ритуальному залі, де та сама жінка в жахливій шапці своїй керувала всім дійством. Добре поставленим голосом вона зачитала нам із папки щось подібне до анкети, в якій говорилось про те, коли і де Максим народився, де вчився, де і ким працював, про його нагороди, наче ми цього досі не знали. Зараз вона, мабуть, тим же голосом читає з тієї ж папки вже іншу анкету над іншим покійником, відміряючи йому частку офіційного суму, а ми, звільнені нарешті від працівниці бюрократичного чистилища, просто по-людському підходимо прощатися з Максимом.
Діна, обхопивши труну, майже лягає на неї, припадає до покійника. Її усю тіпає, наче в пропасниці, хоч вона зараз і не плаче. Жодної сльозинки в спитих очах. Син і зять одривають її від Максима, і вона повисає на їхніх руках.
Плачучи, прощаються дочка і невістка. Валя дуже подібна до батька: в неї таке ж довгасте обличчя, чорні, завжди готові до усміху очі. Тепер вони червоні й заплакані.
Прощаються син і зять, прощаються родичі, що приїхали з далекого села, прощаються колеги Максимові, прощаємося ми, його друзі. Мене душать сльози, я щосили їх стримую, боячись заревіти, як дитина, та коли схиляюся до Максима — не витримую: сльози капотять на його скам'яніле обличчя, стікають по мертвих щоках.
Швидко цілую й відходжу, майже нічого за сльозами не бачачи.
Чую жіночий голос:
— Треба покрити, хай це зробить дружина.
Цікавість знову штовхає мене до могили.