А за обідом дивилася на нього тільки спідлоба. І вперто мовчала, коли він щось питав.
— Не звертай на неї уваги, — сказала з досадою мама. — Вона в нас завжди така. Поки звикне — сім вод стече.
— Не звикну! — з викликом сказала Світлана.
Тоді мама, зовсім уже на неї розсердившись, висмикнула з-за столу й надавала по попці. Потягла на кухню, штовхнула в закуток:
— Стій тут і не смій появлятися в кімнаті!
Тож поки той не пішов, Світлана простояла на кухні, у закутку.
Заходила тітка, докоряла:
— Хіба можна так? Що дядя й подума про тебе? Отака дитина невихована!
Заглядала мама, сердито питала:
— Може, підеш та попросиш пробачення?
Світлана — ні з місця. Уперлася в стіну лобом, затято мовчала.
— Ти дуже погана дитина! — сказала мама, коли неприємний той дядько пішов. — І не підходь більше до мене: я тебе не люблю!
І як же було гірко, як було кривдно Світлані — весь день, до самого вечора. Та ще й увечері мама не схотіла лягти поруч із Світланою: послала собі на кріслах. Світлана лежала на широчезному ліжку й задихалася од мовчазного плачу. Їй було і мами шкода, а себе — ще більше.
Врешті не витримала: взяла ковдру, подушку, полізла під ліжко. Пригорнула до себе ляльок і вже разом з ними заснула.
Коли прокинулася, вдома нікого не було. Мама побігла на роботу, тітка теж кудись вийшла, мабуть, на ринок. Світлана знову лежала на ліжку, хоч не могла пригадати, коли ж вона повернулась назад. У кімнаті гуляло веселе сонце, вицокував хвилини будильник. Світлана взяла його з тумбочки, важкого, пузатого, круглого, з шапкою-дзвоником і тонкими металевими ніжками, — будильник мов ще дужче розставив ті ніжки, боячись, що Світлана впустить його на підлогу. "Не впущу!" — сказала до нього Світлана, і він одразу ж заспокоївся: вдячно зацокотів до неї. Морщачи лоба, Світлана довго дивилася на циферблат, намагаючись дізнатися, котра година. Та хоч як вглядалася, ніяк не могла зрозуміти. "Вже чотири години", — сказала тоді Світлана тітчиним голосом. Поставила на місце будильник, зсунулась на підлогу.
Холодні паркетини залоскотали підошви. Світлана, як була в довгій, до п'ят, сорочинці, пішла до столу.
Посуд був уже прибраний. Лише посередині у високій вазі цвів пишний букет. Світлана одразу ж його впізнала: букет цей приніс отой неприємний їй дядько. В ній сколихнулося вороже і темне, вона одразу ж пригадала все-все: і як мама била її, як повела потім на кухню, штовхнула в куток, і оту мамину фразу, що вона більше її не любить. І свої сльози невтішні, вже вночі.
Губи її стиснулись, очі потемнішали. Сопучи від натуги, Світлана підсунула важкенний стілець, залізла на нього, дотягнулась до вази. Висмикнула букет — вода закапотіла на скатертину, по скатертині одразу ж простяглася темна доріжка. Світлана сповзла із стільця, тримаючи перед собою букет, побігла на кухню.
Знайшла помийне відро і вкинула у нього букет. На душі їй одразу ж полегшало.
V
Мама виходила заміж, коли Світлані сповнилось рівно шість років. Коли літо, немов щось забувши, знов повернулось на землю, а сонце так прогрівало асфальт, що по ньому можна було бігати босоніж. Потай од дорослих, звичайно. Коли за двома гаражами, в невеликому закуткові, де вони любили збиратись, од дорослих ховаючись, наче заново зазеленіла трава, а єдиний кущ став мовби ще густішим од листя.
Мама виходила заміж, коли на міських усіх ринках було повно свіжих фруктів та овочів, а м'ясники не встигали розбирати туші свиней і корів. Коли все продавалось на вибір і віддавалося майже за безцінь, як твердила тітка, тож і їхній стіл того дня аж угинавсь од їстівного.
Мама виходила заміж, коли їй пошили сукню весільну, білу-пребілу, і таку ж білу, тільки прозору накидку на голову, і коли мама нарядилась, то стала такою красивою, такою невпізнанно гарною, аж наче чужою, що Світлана не витримала, та й вибігла з дому, та й забилася в отой закуток, між двома гаражами й будинком, та й просиділа в ньому майже до вечора.
Кликала мама, гукала тітка — не озивалась. Довго сиділа під кущем, понуро копирсаючи землю. А потім зловила метелика.
Звідки, як він тут опинився, посеред великого міста, посеред оцього нагромадження бетону і каменю, де не було місця нічому живому, що звикло жити на природі, важко й сказати. Може, його підхопило десь посеред лугових трав літо, повертаючись ненадовго до міста, та й кинуло, бавлячись, в оцей кам'яний колодязь, щоб хоч трохи його скрасити; а може, він і сам прилетів, відчуваючи неминучу зиму, коли подують холодні вітри і ніде буде сховатись на лузі; чи, може, прилетів лише для того, щоб утішити Світлану. Тільки метелик виринув перед нею наче із казки, такий він був яскраво красивий. І золотиста голівка, і жовте тільце, і червоногарячі крила в синіх розводах: метелик наче вбрався в святкове, щоб і собі летіть на весілля до Світланиної мами, то й заблукав — залетів під кущ до Світлани.
Вона його міцно тримала за крила, роздивляючись похмуро й неприязно. А потім узяла й одірвала одне крило. Пустила на землю.
Довго дивилась, як метелик безсило тріпоче єдиним крилом, намагаючись злетіти в повітря. Впіймала й одірвала і друге крило.
Знову пустила на землю. Тепер по землі, болісно перебираючи ніжками, борсався уже й не метелик, а щось схоже на велику мураху. Світлана з мстивою насолодою (летів же на весілля!) ганяла його то туди, то сюди довгою паличкою, а коли набридло, знову впіймала і стала обривати ніжку за ніжкою.
Кинула додолу тільки тоді, коли обірвала останню. Довгастий тулуб непорушно лежав на землі, конвульсійно здригаючись вусиками. Світлана обірвала й вусики...
Потім її таки розшукали, і мама її добре побила. Але Світлана не проронила й сльозини. І хоч як її вмовляли, так і не сіла до столу.
Того ж вечора мама пішла до нового свого чоловіка, а Світлана лишилася в тітки.
VI
Не можна сказати, щоб Світлана не скучала за мамою. Мама приходила спершу майже щодня, одразу ж після роботи, і Світлана задовго до її появи вибігала на вулицю. Стояла під ворітьми, вдаючи, що вийшла просто так, а не стрічати маму, а серце щоразу здригалось, коли появлялася жінка, схожа на маму. Побачивши ж маму, кидалася з усіх ніг їй назустріч і, не добігши кілька кроків, зупинялася. Наче натикалась на невидиму стіну.
Од мами пахло ледь стримуваним щастям, очі її сяяли так, як ніколи ще до цього не сяяли. І ті радісні пахощі, те сяйво очей не мало жодного відношення до неї, Світлани, їй починало здаватися, що це вже й не мама, а якась дуже подібна до мами істота йде їй назустріч. Тому вона й зупинялася, збентежена.
Мама підбігала до неї, пригортала, цілувала:
— Ти скучила за мною? Скучила?
Підхоплювала на руки, і стільки тепла проливалось на Світлану, що вона одразу ж відтавала. Тулилась щосили до мами, міцно обіймала за шию. Вони так до квартири й заходили: щаслива мама і щаслива Світлана.
Потім починалось одне й те саме: мама, не пробувши й години, занепокоєно зводилась.
— Ой, мені треба бігти!
— Побула б ще трохи з дитиною! — з докором казала їй тітка. — Бач, як вона за тобою скучає! Зранку почина виглядати.
На мамині очі одразу ж наверталися сльози. Мама починала ламати пальці, ледь не плачучи, питала тітку:
— Навіщо ви мені це кажете? Навіщо?
— Що ж я тобі такого сказала? Що дитина за тобою скучає? Так хіба ж це не правда?
— Чи ж я чужа своїй дитині?! — болісно скрикувала мама.
— Хто каже, що чужа. Тільки й дитині без матері важко.
— То мені що, кидать Віктора? Ви цього хочете?
— Ото, вже й слова сказати не можна! — ображалася тітка. — Якби твій Віктор був людиною, то давно забрали б дитину до себе.
— Куди? — питала мама трагічно. — Ви ж добре знаєте, що в нас одна кімната!
— Не в кімнаті діло...
Далі вже Світлана не слухала. Сповзала з маминих колін, забивалась під ліжко. "Мама мене не любить! Не любить!" І так похмуро, так невтішно ставало Світлані, що весь світ був їй немилий.
Підходила мама:
— Де ти, Світланко?
Світлана забивалась ще глибше.
— Ти не хочеш попрощатися з мамою?
Світлана, повна образи та горя, мовчала. Мама якийсь час стояла, прислухаючись, потім казала докірливо:
— Ну що ж, коли ти не хочеш зі мною попрощатись, я більше до тебе не прийду! Чуєш, Світлано?
Світлані й хотілося вилізти до мами, але якась сила утримувала її на місці, не випускала з-під ліжка.
— Я не думала, що ти така погана дитина! — говорила ображено мама. — Так і знай: раз ти мами не любиш, то й я тебе не люблю! Я пішла. Чуєш, Світлано?
Мама йшла, а Світлана ще довго лежала під ліжком. І не було нещаснішої од неї людини.
Згодом мама стала приходити рідше й рідше. Через день... Двічі на тиждень... А тоді й раз на тиждень. Вона дуже поправилась, у неї виріс живіт, і коли Світлана одного разу, вибігши назустріч мамі (особливо чомусь цього разу за нею скучила), ткнулася їй з розгону в живіт, мама її грубо відштовхнула од себе.
Невдовзі Світлана довідалась, що в неї незабаром появиться сестричка чи братик. Світлана не дуже зраділа цій звістці, бо мама наче замкнулась у власному світові, не допускаючи туди нікого, навіть Світлану. Хода її стала повільною й важкою, наче мама весь час боялася впасти. Вона не підхоплювала вже Світлану на руки, та й Світлана після того випадку, коли мама її відштовхнула, не кидалася з усіх ніг назустріч. Стояла й чекала, коли мама підійде сама. Мама брала її за руку, рука мамина була гаряча й вогка, аж неприємна. Світлана щоразу намагалась швидше висмикнути руку, витерти її об полу пальта.
Потім настав ранок, коли тітка їй сказала, що вони поїдуть у лікарню провідати маму.
— Мама захворіла? — спитала Світлана.
— Ні, не захворіла. У тебе появилась сестричка. Мама знайшла її у капусті.
— І зовсім не в капусті! — пояснила зверхньо Світлана. — Мама її виродила.
— Де це ти навчилась такого? — жахнулася тітка.
— У дворі.
— Щоб ти більше не сміла бігати в двір!
А куди ж іще Світлані, крім двору, виходити? Мами немає, тітці все ніколи: як не товчеться на кухні, то бере книжку й читає і тоді вже нічого не чує й не бачить. Посидить-посидить Світлана, нудьгуючи, та й вислизає тихцем у двір, де вже повно отаких, як вона.
Їхали довго, майже через усе місто, і Світлана весь час дивилася у вікно. Поки навпроти не сіла якась тьотя з малюком на колінах.