Ну хай, будемо слухатись Васю. Схилимо голови, посиплемо попелом покори й послуху.
От куди тільки ти, голубко моя, побіжиш, як припече? До сусідів? Чи в парк, що навпроти?
Лягаємо спати, зовсім помирившись. Я довго зла не ношу, а дружина тим паче. За це я її найбільше й люблю.
І в неділю, не витримавши, скупалися в новій ванні. Тим більше що минуло двадцять чотири години.
А в понеділок — нова причина для сліз: Кім Климович завіз кахлі. Оті сині, білі, зелені, червоні і ще бозна-які, що їх надиктував, обміряючи ліктем стіни, Петрович. Завалив майже весь коридор вузькими, на пенали схожими ящиками.
Дружина мене зустріла в сльозах:
— Глянь, що він привіз!
— Кахлі неначе...
— Кахлі! — перекривила трагічно. — А ти поглянь які!
Я заглянув у один ящик, у другий:
— Ну, червоні, зелені...
— Ні, з тобою можна здуріти! — засміялась дружина знервовано. — Червоні, зелені!.. Наші кахлі, не імпортні! Виробництва артілі "Гей, гухнем!".
Тут, признаюся, і мені зашкребло на серці. Як же так: була ж розмова про імпортні. Я добре це пам'ятаю, пам'ять у мене ще дай боже кожному. Що він, зовсім нас вважає за дурників?
Останнє найбільш ображало. Та-ак, тут не витримає жоден психолог.
— Треба завернути назад, — сказала дружина. — Хай не думає, що нам можна що завгодно підсунути!
На тому й порішили.
— Тільки ти про це скажеш.
— Ну-от, я так і знала! Обов'язково за мою спину сховаєшся! Тобі в лице плюватимуть, а ти пробачатимешся... Нагородила ж доля мене чоловіком!
Дружина кипіла весь вечір. До ранку не охолола. І коли з'явився Петрович, то не дала йому й привітатись:
— Ось погляньте, що приволік ваш Кім Климович!
Петрович не зреагував на розгніваний тон моєї дружини. Підійшов до кахлів, заглянув у один ящик, у другий.
— Те, що треба, — сказав задоволено. — Климович зна, що привезти!
— Так це ж наші, не імпортні! — простогнала дружина.
— А на біса мені імпортні! — заперечив Петрович. — Об імпортні я й рук каляти не стану!
Від такого несподіваного пасажу моїй дружині й подих, як то кажуть, забило. Та й я онімів. Петрович же сердито продовжував:
— Для імпорту великого розуму не треба: і дурень з імпортом справиться! Ліпи узор до узору, та й по всьому. А я, вибачайте на слові, не ліплю, а малюю. Мені кольори потрібні, а не готові узори... Та що говорити: зроблю — самі побачите. Де у вас, хазяйко, відро? А ночви знайдуться? Почнемо, мабуть, із кухні.
Петрович зайшов на кухню, подивився на обколупані стіни, несхвально похитав головою:
— Ви оббивали?
— Та я.
— Воно й видно... Ну, нічого, поправимо. Добре, що хоч стіни не повалили... Знацця, так: не заглядати й не підказувати, поки й закінчу. Одну стіну викладу — покличу. Не сподобається — шукайте іншого майстра. Хай кладе уже імпорт. А я з вас не візьму ні копієчки.
Дружина ворухнулася було заперечити, але Петрович усім своїм виглядом дав зрозуміти, що питання, як то кажуть, вичерпане. Заніс до кухні сумку з інструментами, відро і пластмасову балію ("Отак без ночов і живете? Ну й ну!"). Затягнув пару мішків з цементом, пісок (усе це завіз той самий Кім Климович), став перебирати ящики з кахлями. Я кинувся був на поміч, щоб уже разом заносити, але Петрович відхилив мою допомогу:
— Не треба, хазяїне! Ви вже своє зробили.
І зачинив за собою двері на кухню.
"Професор", нічого не скажеш!
Мені теж треба було бігти в інститут. Відчував себе винним перед дружиною, наче покидав її на полі бою одну (на сто відсотків був переконаний: "професорові" доведеться піти, так і не скінчивши роботи), але що міг зробити, коли в мене лекції ("Слава богу, що лекції!").
— Я постараюся пошвидше вернутись. А ти тут не дуже переживай. Якщо не так — іншого знайдемо! — кажу до дружини бадьоро.
— Іди вже, йди! — насмішкувато сказала дружина: невже вона й справді не вірила, що в мене саме сьогодні дві пари?
І я пішов, і пробув в інституті майже до вечора, хоч розраховував повернутися раніше. Крім отих двох пар, на мене навалилося стільки, що я згадав ремонт і "професора" лише тоді, як пішов з кафедри.
Їхав додому, і душа була не на місці: як там? Що там? Чи не доведеться мені знову оббивати всю стіну? І на біса ми затіяли цей триклятий ремонт! Не могли ще кілька років спокійно пожити!
Я вже злився на Кравця, Кіма Климовича, який утягнув нас у цю авантюру, та ще до того ж виявився несерйозною людиною. Мова ж ішла про імпортні кахлі, а він приволік вітчизняні. На тобі боже, що мені негоже! Хоча: це ж Петрович, виявляється, сказав, щоб дістав тільки наші.
"Одного поля ягоди!" — злився, їдучи вже в метро. Під дверима своєї квартири зупинився, прислухавсь (у нашому будинкові двері такі, що чутно й на вулицю. Проходиш мимо тієї чи тієї квартири, немов мимо гучномовців: "О, знову Пархоменки сваряться! І як їм не набридне!", "А це що в Діденків шкварчить? Не інакше — яєчня. Точно яєчня, та ще й на салі!"). Тож я прислухавсь, чи не стука, не грюка — анічичирк. І жодного голосу. Отже, "професор" пішов.
Двері відчинив обережно. Тихо зайшов, готуючись побачити дружину на ліжку, з мокрим рушником на лобі.
І застиг: коридор був освітлений, мов на свято. І люстра вгорі й обидва світильники палахкотіли на повну потужність.
— Іванку, ти?
Голос жінчин пролунав, наче дзвоник. Тільки під час медового місяця вона до мене так мелодійно зверталась.
Вийшла з кімнати — сяяла не менше од люстри.
— Що сталось? — питаю зачудовано. — Зняли вашого директора? Чи тобі нарешті пошили костюм, який ти замовила два роки тому?
— Ні те, ні друге, — відповіла вона весело. І поманила мене за собою: — А йди-но сюди!
Переповнений подивом, я пішов за дружиною. На кухню.
— Ну як? — дружина аж набік відступила, щоб мені було видніше.
І я побачив стіну. Ні, вже не стіну — велетенську, од підлоги до стелі, картину. Ні, не картину: вишиванку. Вишивку, настільки досконалу й майстерну, що одразу ж подумалось: такій місце лише в музеї! Стіна жила, стіна дихала кольоровою гамою, переливалася ніжно зверху донизу і знизу доверху. Стіна наче розсунула вузьку нашу кухню, підняла низьку стелю. Кухня й справді здавалася зараз вищою, ширшою, ніж була насправді. Мені аж не вірилось, що це — наша кухня.
— То як? — дружині вже, мабуть, не терпиться почуть мою думку. Наче не "професор" — вона сотворила це диво.
— От тобі й "Гей, гухнем!" — вирвалось мимоволі в мене.
— Бачиш, а ти плакався, що не імпортні!
"Я плакався! Я!.." — і не міг нічого сказати.
Наступні дні, поки й працював у нас Петрович, я вже не так в інститут поспішав, як з інституту додому: а чим іще приголомшить "професор"? І жодного разу не був розчарований: і кухня, і ванна, й туалет наряджалися (саме наряджались!) у кахлі, як жінки на свято. Й невпізнанно мінялися.
Найдовше провозився Петрович у ванній. Виклав над ванною справжнісінький натюрморт: чотири троянди, кожна іншого кольору — біла, червона, жовта, рожева. Квіти були мов живі, коли я вперше глянув, то мені так і запахло трояндами.
— Ну, Петрович, ну, молодець! — Я й подумати не міг, щоб із звичайної кахлі можна було викласти таке диво.
А надвечір повернувся з роботи й застав дружину замалим не в сльозах:
— Вирубав!
— Що вирубав?
— Троянди вирубав! Усі до одної.
Кинувсь до ванної: там, де цвіли ще вранці троянди, похмуро сіріла стіна.
— Він що, збожеволів? Не могла його зупинити?
— Такого зупиниш! Просила, молила, мало не на колінах ставала: рубає, і все! Злий пішов — навіть не попрощався. Буркнув тільки, щоб завтра чекали.
Я дивився на поколупану стіну і думав, що чоловік і справді збожеволів. Отаку красу знищити!
Вранці напустивсь на Петровича:
— Що ви вчора накоїли? Ми всю ніч не спали!
— А я, думаєте, спав?
— Отаку картину знищити!
— Картина! — пирхнув Петрович. — Наліпив, як на Бессарабці в перекупки! Наче на продаж...
— Але ж нам сподобалось.
— Мало що вам подобалось! Вам і будяк наліпи, то сподобається! — Петрович уже був у ванній: сипав у балію пісок, кидав цемент. Усім своїм виглядом давав зрозуміти, що ми йому заважаємо. І ми змушені були одступитись.
За дві години сам нас покликав:
— А ходіть-но сюди!
І коли ми ступили до ванної, царським жестом показав на нещодавно поколупану стіну:
— А подивіться!
Там, на блакитному тлі, доцвітала одна-єдина троянда. Її давно, мабуть, зрізали, вона розквітала вже у вазі, а потім її вийняли й кинули, і вона, палаючи, зависла на оцій ось стіні, й три яскраво-гарячі пелюстки, як три криваві сльозини, одірвались від неї й скрапували донизу. Ще секунда, ще мить — і вони впадуть на дно ванни, а троянда все ще цвіла: останнім подихом, останнім покриком, і хотілося її підхопити, понести обережно назад — до вази, так обережно, щоб не згубилася по дорозі жодна пелюстка.
Переповнені щемом, ми стояли й мовчали, і Петрович упивався нашим мовчанням.
Петрович працював у нас п'ять днів, і майже щодня, здебільшого пізно увечері, заскакував Кім Климович: саме заскакував, а не заходив, уривався, мов вихор, ще з порога питав: "Ну як, просувається?" І, не слухаючи, заглядав то на кухню, то до ванної, то до туалету, а потім поспішно: "Бувайте!" — і вже в коридорі: "Так нічого більше не треба?" Хоч із таким же успіхом міг би й не питати: зникав швидше від звуку. Блискавка якась — не людина, розжарений згусток енергії. Як він такий темп і витримує?
— Витримує! — з якоюсь аж гордістю казав про нього Петрович. — Підсадити до білки в колесо, то й білка з ніг звалиться, за ним ганяючись. У шість — на ногах, у сім — на роботі. На базі давно вже звикли, що хоч як би рано прийшов, усе одно директора застанеш. Усе хазяйство оббіжить, кожну машину обнюхає — ні з чим не сховаєшся. Зате спитайте, коли була остання аварія. Забули, мабуть, і коли...
IV
За свою роботу, за кахлі й цемент, за унітаз, ванну й раковину Петрович узяв з нас, як сам казав, по-божому. Дружина на витерпіла, збігала в ремонтну контору, дізналась про ціни: Петрович узяв більше, але хіба ж можна зрівняти його роботу з тією, що ми бачили по інших квартирах! Наша квартира співала! До того ж ми не мали мороки, дістаючи кахлі й цемент, не вбивали часу на ванну чи раковину, до всього ще й імпортні: речі зовсім недосяжні для отаких, як ми, "тилегентів" (вислів Петровича). Тож ми по глибокому, як то кажуть, роздумові прийшли до одностайної думки, що врешті-решт виграли, а не втратили, вдавшись до послуг Кіма Климовича.