Дверцята здригнулись, від'їхали набік, появилася полиця з невеликим верстаком. Плексигласове чудо: фортуна, струбцина, мотор — все було сховане в прозорий футляр. Вода подавалася двома гумовими трубками, такі ж дві трубки відводили воду в раковину.
— І не забризкує? — З мене, коли різав каміння, патьоки текли.
— Все ж у футлярі. Замкнений цикл.
Отаку б машинку мені! У ванній, де я прилаштувався різати каміння, був щоразу потоп.
— А шліфувати? Полірувати?
Володя натискає ще одну кнопку. І з другої тумби виповзає ще одне плексигласове чудо. Кожна деталь у ньому продумана, все сяє нікелем. Тут і не схочеш — візьмешся за чисту ганчірку: протирати щоразу.
— Самі все робили?
— Сам. — Володя любовно погладжує рукою плексигласову стінку.
Потім пили чай. Із тістечками, що їх спекла спеціально до мого приходу Оля. Чай був такий же духмяний, як у Іджевані, а тістечка самі танули в роті.
Ласуючи тими тістечками, я все думав, як би замовити Володі отаку машинерію. Різати, полірувати, шліфувати каміння. Бо дружина вже погрожує зі мною розвестися.
— Зараз не зможу, — відповів мені Володя.
— День і ніч пропадає на роботі! — сказала Оля якось аж сердито. — Скоро там і ночуватиме. Діти вже забули, який у них і тато. Вранці встають — тато вже побіг на роботу. Увечері спати лягають — тата ще немає з роботи.
— Ну, мушу ж я закінчить установку! — заперечив Володя.
— Яку установку?
— Установку. Для напилювання.
— І довго ви її ще будете кінчати?
— Не знаю ще й сам. Якби ж були готові деталі. А то доводиться все діставати самому.
— Ви спитайте, куди його зарплата йде! — знову втрутилася Оля.
— Ну, Олю, ми ж не сидимо голодні!
— Тільки й того. Наче тй оту установку робиш для себе, а не для заводу. Могли б дати гроші...
— Хто ж їх мені дасть: діставати з-під поли? Як я за них звітуватиму?
— От-от, гроші хай жінка дає. — Оля немов сердилась, а разом не могла пригасити вибачливої якоїсь посмішки: бачите, який він у мене? Що з таким маю робити?
— Може, ви розкажете, для чого та машинерія? — У мене вже прокинулася професійна цікавість.
— Ну, якщо вам цікаво... — Володя немов тільки й чекав, що я його про це запитаю. — Ви знаєте, що таке напівпровідник?
— Трохи знаю. — Я писав колись на цю тему нарис. Про вчених, які працюють в галузі напівпровідникової електроніки. Цілі прилади на невеликих пластинах.
— Тепер уже на таких пластинах вміщують цілі схеми. Але й це вже не межа. Весь світ давно перейшов на плівки. Товщина — соті мікрона... Ну, з чим би порівняти... — Глянув на мій не такий уже й густий чуб. — Коли покласти поруч із такою плівкою нацтоншу волосину, то волосина здаватиметься товстелезною колодою. Й отака одна плівочка з успіхом заміняє сотні, а то й тисячі пластинок. Ціла обчислювальна машина на одній плівці!
— То ви їх виробляєте?
— Виробляємо, — одразу ж спохмурнів Володя. — Сімдесят відсотків браку. І це ще вважається неабияким досягненням. Премії, перехідні прапори... А моя установка працюватиме без браку!
— Як же ви цього доб'єтесь?
— А ось дивіться сюди. — Володя узяв чистий аркуш паперу, олівець, сів до столу. — Я вам краще намалюю, щоб було зрозуміліше.
— Володю, може, Миколі Степановичу те й не цікаво! — зауважила Оля: саме повернулася з кухні. І до мене: — Він вас замучить.
— Ні, ні, мені справді дуже цікаво! — Я боявся образити Володю. — Давайте, Володю, показуйте.
Хоч Володя мені пояснював докладно і довго, я до кінця всього так і не зрозумів. Мова йшлася про вакуум, у якому напилюють плівки, — чим глибший вакуум, тим менше браку, — про якісь принципово нові деталі, аналогів яким Володя не чув і не бачив, хоч перечитав гори літератури: іноземної й нашої ("Півроку пропадав у бібліотеках, до Москви навіть їздив"), доводилося самому все придумувати ("Так це ж уже винахід, Володю!" — "Ну, так уже й винахід. Просто довелося поворушити сірою речовиною"), про пошуки й невдачі, про ночі, коли і вві сні не було того, щоб установка працювала нормально, — або хтось її краде, або вона на очах розвалюється, — проснешся, серце з грудей як не вискочить; ну й доводиться діставати багато що на руках, в нього особистого відділу постачання немає. Щоки його порожевіли, очі блищали. "Зате глянули б, яка красуня! Хто не проходить — зупиниться". — "Гляну, якщо покличете". Я вже бачив свою газету і нарис у ній: про винахідника. Матеріал сам плив до рук. Треба лише почекати, коли установка почне видавати продукцію. "Так це ж революція ціла, Володю!" — "Ну, так уже й революція! Просто дивитися бридко на той узаконений брак. Я як прийшов на завод, то все не міг повірити, що нікому це не пекло". — "Мабуть, що й не пекло". — "Ну, мені ж запекло". — "А начальство як поставилося до вашої ідеї?" — "Позитивно, як же ще! — Тут Володя, щось пригадавши, всміхнувся: — Навіть директор кілька разів підходив. Не кажу вже про головного інженера. На Дошку пошани казали дати портрет. Та я відмовився". — "Чому, Володю?" — "А як щось не вийде?" — "Ви у свою установку не вірите?" — "Вірити вірю, тільки я забобонний. Не кричи "гоп!", поки не перескочиш". — "І скоро ви збираєтесь сказати оте "гоп!"? — "Скоро. За місяць, мабуть, і впораюсь".
Отак і проговорили ми з ним півдня: все про його установку. Потім знову повернулися до того, що нас найбільше ріднило: до каміння. Володя розпитував мене, де я встиг побувати, які трофеї привозив із мандрівок: слухав жадібно, наче дитина.
— Уявляю, яка у вас колекція!
— Атож, чималенька. Двадцять же років збираю. Приїдете в гості — все покажу.
— Обов'язково приїду. Дайте тільки покінчити з установкою. Я навіть половину відпустки на неї потратив.
Вже прощаючись, попросив Володю, як тільки доведе установку до кондиції, подзвонити: не йшов з голови майбутній нарис.
— Подзвоню. Обов'язково.
Гаряче потис мені руку.
А коли я прийшов на вокзал, щоб сідати на поїзд, то очам своїм не повірив: на пероні біля входу стояв Володя Батанов.
— Якими вітрами, Володю?
Він усміхнувся ясним своїм усміхом, простягнув мені невеликий пакет.
— Що це? — Пакет був важкий, наче в ньому лежала гиря.
— У вагоні подивитесь. Давайте я піднесу ваш портфель.
І як я не протестував, таки відібрав.
Провів до вагона і довго махав мені вслід рукою.
Коли я зайняв своє місце й розгорнув Володин пакунок, то очам своїм не повірив: агат! Половина тієї мигдалини, яку Володя нам показав під час знайомства в Іджевані. Червона блискавиця на синьому тлі.
Невже він за ці кілька годин відрізав, відшліфував, відполірував?
Милувався — не міг намилуватись. І думав, що обов'язково напишу про Володю Батанова.
Обов'язково!
Хай тільки закінчить свою установку.
IV
Згодом (минуло й справді трохи більше місяця) Володя мені подзвонив. Веселий, збуджений голос:
— Готова, Миколо Степановичу!
— Вітаю, Володю! Коли приїжджати?
— Не поспішайте.
— А то чому?
— Установка-то готова, але треба перемонтувати лінію. Вам доводилося бувати на напівпровідниковому заводі?
Доводилось. Коли писав нарис про вчених. Перед тим, як завести у цех, одягли, наче хірурга. Стерильний халат, біла шапочка, такі ж білі на ноги панчохи. "Ви знаєте, який ступінь чистоти наших напівпровідників? — спитав інженер, який мене супроводжував. — Уявіть ешелон на шістдесят вантажних вагонів. У кожному вагоні по шістдесят тонн напівпровідників. Так от, на весь той ешелон всього один грам домішок. Тому й дотримуємося найсуворішої чистоти". Зайшли у цех — море жіночих голів у білосніжних хусточках. Перед кожною стоїть мікроскоп, припаюють до мініатюрних пластинок провіднички. Робота — до снаги хіба що Сядристому. З дня у день, по вісім годин. "Привели якось доярок із підшефного колгоспу, — розповідав інженер. — На екскурсію. Подивилися вони, як працюють наші жіночки, та й кажуть: "Ні, краще доїти ще по двадцять корів, ніж отак над мікроскопами гибіти!"
— Треба міняти всю технологію.
— А дирекція?
— Підтримує. Для чого ж я тоді й робив установку!
— А установка працює?
— Як штик! І ніякого браку. Ви чуєте, Миколо Степановичу, — ніякого!
— Вітаю, Володю! Як тільки закінчите — кличте!
— Обов'язково покличемо. Почекайте ще трохи.
Чекав місяць, другий чекав. Вже й півроку спливло, а Володя все не озивався. Аж якось увечері (було це вже в квітні) пролунав телефонний дзвінок:
— Миколо Степановичу?
— Володя? Чого так довго мовчав?
— Та-а... Ви нікуди не збираєтесь, Миколо Степановичу?
— Поки що нікуди. Як установка?
— Ніяк... Я зараз у відпустці. То, може, підскочу до Києва.
— Приїжджайте, Володю! Обов'язково... Так що з установкою?
— Нічого... Приїду — розкажу.
— То я чекаю, Володю!
— Ага... До побачення.
Клацнуло, обірвало зв'язок. А я все ще тримав у руці рурку. Щось вразило мене, щось наче у Володі змінилось. Вже поклавши рурку, зрозумів: голос! Наче й не Володя зі мною розмовляв: натомлена, збайдужіла до всього людина.
Що ж там із ним скоїлось? Невже якесь нещастя? З дітьми, з Олею? Не знав, що й думати.
V
Володя появився у мене в суботу. Перед цим подзвонив:
— Ви дома, Миколо Степановичу?
— Дома. Ви звідки дзвоните?
— З вокзалу. Як до вас добратись?
Пояснив, сказав, що чекаю. Дружина з самого ранку пішла до дітей, так що, слава богу, нікому буде бурчати: "В нас не квартира, а прохідний двір!" Хоч знайомі в мене бувають двічі на рік. Однадила.
Пішов на кухню готувати сніданок: треба ж погодувати хлопця з дороги. Дістав пельмені, вкинув у окріп. Прокип'ятив, одцідив у друшлякові, облив холодною водою — і на сковороду. Заварив свіжий чай, дістав вівсяне печиво — делікатес кондитерської промисловості Києва. Наче овес за океаном вирощують і завозять його до нас разом із кавою. Тому й появляється печиво раз на рік, щоб не забували смаку.
Я ще порався на кухні, коли подзвонив Володя.
Він став мов ще вищий. Спортивна куртка, джинси, через плече модна сумка. Світла чуприна, світлі приязні очі, в усмішці біліють зуби.
— Ну, добридень, Володю! Та ви ніскілечки не змінились!
Хоча змінився, і змінився помітно. Якась втома лежала на його обличчі, воцо в нього аж узялось отією ледь помітною сірою плівкою, яка буває в старих людей.
— Я на хвилинку.
— Ніякої хвилинки! Кладіть сумку, мийте руки, будемо снідати.
Він і їв якось аж знехотя: зжував кілька пельменів, заходився коло чаю.
— Я зранку звик тільки чай.