Господи, і в кого ж ти тільки такий удався?
— Тихіше, ма!.. Розбудиш цього малого сетера голландського, то й тобі спати не дасть. Сама його тоді будеш заколисувати.
— А ти йому колискову заспівай, — порадила мати з серцем і, зітхнувши, пішла у спальню.
Цебрик ще трохи погойдав собача (колискових він не знав, а затягнути щось на зразок "На тебе сошёлся клином белый свет..." не зважився, бо в сусідній квартирі всі давно спали, а міжквартирні перегородки звісно які... кашлянеш, а сусід уже й перевертається) і почав скрадливим кроком рухатись у куток, де були вимощені ганчірки. Діставшись туди, обережно опустився на коліна і, не дихаючи, нечутно поклав Бімка на ті ганчірки, вкутушкав його зверху старою шерстяною сорочкою і, так же скрадаючись, дістався до ліжка, але тільки-но підняв ногу, щоб шмигнути під ковдру, як Бімко, виявивши обман, здійняв обурливе дзвякання. І було від чого. Бідне собача вперше на власному гіркому досвіді переконалося, що межи людьми ще поширена така неприємна штукенція, як окозамилювання.
— А бодай тебе дощ намочив!
Спати хотілося немилосердно, Цебрик (іншого виходу не було) згріб собача і поліз з ним під простирадло.
— Спи, бо я т-тебе!... Розніжили тебе твої голландські сетери далі нікуди!
Бімко вдячно лизнув Цебрика в щоку, скрутився клубочком під боком, умиротворено засопів і зрештою затих. А увесь його вигляд так і промовляв: о, це інше діло, а то хотів мене ганчірками нагріти. Ні, брат, я ганчіркового ерзац-тепла не потребую, мені давай натуральне...
— Еге, виходить, не дурне собача, — задоволено констатував Цебрик. — Я теж люблю спати під чиїмось теплим боком...
6
Люська Незаймана... А втім, яка вона незаймана, то тільки прізвище у неї таке дівоче (з ним вона й замужем була), бо перший її чоловік прозивався Затуливітром, і Люська категорично відмовилась переходити на таке прізвище, заявивши рішуче: "Краще я буду Незайманою, аніж затулятиму якийсь там вітер!" І як у воду дивилась, бо чоловік її — завмаг Затуливітер сів і сів, як казали, капітально, а Люська як була Незайманою, так і зосталася все тією ж Незайманою.
Так ось Люська Незаймана мала свою торгову точку у затишному закутку між дитячим садиком і музикальною школою. Її жовтогаряча пузата бочка з намальованим на боці вареним раком вже давно мозолила очі як дитячому садику, так і музикальній школі. Ці два заклади спільними зусиллями повели священну, але поки що безрезультатну боротьбу за чистоту оточуючого їх середовища. Вже котре літо марно намагались вони випхати із закутка і бочку з червонястим вареним раком, і саму Люську з її галасливою клієнтурою, що зрання й до смеркання юрмилась біля злополучної бочки й часто влаштовувала самодіяльні сольні номери. Репертуар тієї компанії був, як правило, бідний, одноманітно "Шумел камыш", і шум той закінчувався любительськими кулачними боями.
Та Люська не здавалась перед наступом дитсадка й музикальної школи.
— На міську торгівлю руки піднімаєте??! — галасувала вона на адресу дитсадка й музшколи. — Та ви мене звідси бульдозером не вигребете, баштовим краном не піднімете. Подумаєш, пиво їм заважає — благородний напій! Подумаєш, на піянінах бринькають! Та в мене, може, важливіше діло: трудящих мужиків обслуговую і державі прибуток даю!
Про свій власний прибуток Люська зі скромності просто не згадувала.
"Трудящі мужики" тільки те й робили, що дружно трудилися біля пивної бочки, котра (як і бочки Данаїд) здавалася їм бездонною і невичерпною.
У свої двадцять п'ять літ Люська ухитрилася:
а) з горем пополам закінчити вісім класів;
б) влаштуватись продавцем у магазин;
в) вискочити заміж за свого завмага (ага, за того ж, уже згадуваного Затуливітра);
г) щасливо і швидко довести бідолашного, втричі старшого за неї завмага, до тюрми;
д) і овдовівши (за її ж власною термінологією), захопила завмагову кооперативну квартиру, обставила її заново меблями і...
е) і виринувши на світ білий вже з пивної піни, успішно напувала трудящих мужиків і...
є) і посилено сватала за себе Родіона Цебрика, котрого навіть за так напувала пивом. Ось і цього разу.
Ледве у завулку з'явився Цебрик, Люська мигцем зиркнула в люстерко, що було приліплене до бочки, поправила руді кучерики і, схопившись, витягла з ящика, на якому сиділа, дві пляшки "жигулівського". Відкривши їх зубами спорожнила пляшки в кухоль, порожню посуду запхала назад у ящик, а кухоль простягла Цебрику, котрий, примружившись, лінькуватим розвальцем підходив до бочки.
— Покуштуй свіжого пивця, Родя, — заусміхалась йому назустріч господарка пузатої бочки... — Щойно привезла. Пригощайся... Ах, як я рада, що ти прийшов.
Цебрик взяв кухоль, як належне, потягнув раз-другий і, задоволено крекнувши, поставив кухоль на крило над колесом бочки.
— Слухай, Люсько, а чому це ти мені завжди пиво наливаєш із пляшок, коли в тебе його повна бочка? Ти що, спеціально для мене "жигулівське" купляєш? А в бочці, мабуть, той... Ну, живіт мій бережеш?
— Ось іди ти к монахам зі своїм животом! Теж мені натяки: пиво, мовляв, розведене, — бурчала Люська, дивлячись на Цебрика все ж закоханими очима. — Я не така, як деякі... Розведуть пиво, а щоб воно, бідолашне, пінилось, прального порошку в бочку... У мене Держстандарт. А що пляшкового пива купляю, так це, може... — Люська схлипнула і потяглась краєм колись білого, а тепер сірого халата до очей, — може, з великої любові. А ти не цінуєш мого піклування. Та я, може, наливаючи пиво, всі очі видивилась, тебе виглядаючи. Тільки й думаю про тебе.
— Ну, приміром, не про мене ти думаєш.
— А про кого ж іще? — аж тіпнулась Люська.
— Про кухоль, — лінькувато й насмішкувато тягнув Цебрик і мружив свої світлі очі.
— Таке сказав... Чого б це я про кухоль думала? З якої речі?
— А щоб не долить туди.
— Ну тебе!.. — Люська жалісливо зморщила кругле червонощоке, в цілому добротне обличчя. — Скільки ти будеш зі мною крутить отой самий роман?
— Що, що? — Цебрик підніс було до губ кухоль і застиг. — Який роман?
— А той... — на мить розгубилася Люська, — любовний... Хі-хі... Хіба я що не так сказала? Я в книжці читала: його сіятельство граф такий-то крутив роман з її сіятельством графинею такою-то...
— Ну, знаєш, — Цебрик вицідив пиво, витер губи. — У їх сіятельств графа з графинею, може, й роман був, а в нас... Який у нас роман?.
— А що ж, Родя?
— А-а... скучна брошурка, яку ніколи неможливо дочитати до кінця.
— А для кого ж я тоді стараюся? — кивнула Люська на пивну бочку. — Сиджу тут та все наливаю в кухлі. А тим кухлям ні кінця, ні краю. Для нас же з тобою стараюсь, щоб жили ми, як вареники у маслі.
— А не посадиш мене в тюрму, як того завмага?
— Таке сказонув, — хихикнула Люська. — Для чого ж садить? Ти ж молодий і... гарний. То тільки називають тебе непутящим, а який же ти непутящий? Душа в тебе є. А в мене гроші є — от і заживемо разом.
— На пивній піні?
— Ну, знаєш, Родя!..
Але тут підійшло кілька представників "трудящих мужиків", і Люська, прикусивши губу, почала сердито наповняти кухлі.
— Бувай, пивна Афродіто! — кинув на прощання Цебрик.
— Куди ж ти, Родю? — розпачливо Люська. — Почекай, я ось напою цих... Охота з тобою ще погомоніть.
Цебрик сперся на паркан музшколи, що був геть розхитаний, а в багатьох місцях і зовсім повалений "трудящими мужиками".
— Ну як твоя робота? — Люська намагалась видавити із свого огрубілого голосу хоч крихту ніжності. — Стомлюєшся, мабуть? І спочити тобі, бідненькому, ніколи. Немає кому за тобою поухажувати.
— Пробірки мию, — Цебрик, не криючись, позіхнув, бо від пива та від Люськіних балачок з потугами на ніжність на нього завжди нападала позіхачка. — А це дістав своєму шефу натурального голландського сетера.
І весело глянув на Люську.
— Хі-і... голландського сетера? — у Люськи аж руки затремтіли, і вона ненароком націдила черговому клієнту в кухоль більше пива, аніж треба було за її традиційною міркою — півкухля пива, решта пивна піна. — І почім метр?
— Що? — не второпав спершу Цебрик.
— Метр, питаю, почім того голландського сетера? — крикнула Люська, зла на себе, що знову налила пива більше, аніж піни. — Не чекала від тебе, Родя!.. Я тобі всю душу віддаю, пивом тебе "жигулівським" пригощаю, а ти не міг мені хоча б метрів зо три голландського сетера дістати. Це ж такий зараз модний матеріал!
Цебрик гмикнув, подивився на неї вражено, хотів було щось сказати, але тільки рукою махнув.
— Бувай здорова, пивна Афродіто!..
— Щасливого...
Вже відходячи, чув, як котрийсь із "трудящих мужиків" доскіпувався в Люськи:
— Слухай, дівко, що в тебе в біса за пиво? Вроді ж щось таки наливаєш у кухоль, а почнеш пити — сама піна у рот лізе. Та така гірка, бодай їй, як наче з редьки.
— Еге, і бурчить у животі після тієї піни, — озвався другий. — Всю ніч потім бігаєш...
— А-а-а... п'янчужки нещасні, алкаші дорогенькі!!! — затягла і повела далі Люська з таким темпераментом, що музшкола того дня в спішно-пожежному темпі припинила будь-які заняття й евакуювала дітей, велівши їм при виході з музшколи затикати пальцями вуха...
7
— Від імені нашого дружного колективу, а також і від свого імені виношу вам, молодший лаборант Цебрик, заслужену подяку! — шеф Пав-Пав урочисто потиснув Цебрику руку. — Ви з успіхом виконали поставлене перед вами завдання. Я переконався, що вам можна... можна і треба надалі доручати важливівші громадські навантаження.
Покінчивши з цією церемонією, шеф узяв на руки собача, повертів його.
— Ах, яке симпатичне щеня! Вилитий Бім з кінофільму!
— Справжній голландський сетер-гордон, — вставив Цебрик, аби й собі блиснути ерудицією.
— Не мели дурниць, якщо не розбираєшся в собаках, — безцеремонно перебив шеф, вважаючи, що ввічливості він і так занадто передав, коли дякував молодшому лаборантові, причому передав на добрий тиждень наперед. — Ти не кінолог і не знаєш, що справжній голландський сетер-гордон масть має чорну, аж із синюватим вилиском, а підпалини в нього мусять бути рудо-червоними.
— А чому ж ви тоді казали, що білий, з чорним вухом. І руді підпалини.
— Бо саме таким вдався знаменитий Білий Бім Чорне вухо. Але його масть є відхиленням від стандарту голландських сетерів.