Петро затихає і прислухається. Ось він знову чує яких троє чи четверо осіб, видно – не тутешні. Гості. Один з них іде навколо бараку, крекчучи намагається відкрити вікно. Від вікна до вікна скрипить ґрунт під його черевиками. Потім кроки повертаються до дверей.
Тепер час дорогий.
Петро береться до гвинтів з подвійною енергією.
За дверима вовтузіння теж посилюється. Чуються приглушені удари ломика.
Петро тисне на останній гвинт. Лунає скрегіт сухого дерева, скрип і, нарешті, дзеркало звільнюється.
Знадвору чується голос:
– Хлопці, ламай двері! Там уже хтось є...
Доки непрохані гості напирають на двері, Петро обережно бере дзеркало і вже хоче піднятися на ноги, щоб рушити до вікна, коли це...
З темної глибини шафи неждано-негадано висукається рука, хапає Петрів молоток і одним махом кладе чоловіка непритомним на підлогу. Потім мала чорна постать вискакує з шафи, загарбавши дзеркало, біжить до вікна, скаче крізь нього в поспіху, наче пірнає в воду, головою вперед.
Дівчина в дзеркалі прокидається і злякано кричить. Дзеркало випадає з рук злодія, б'ється об камінь і розлітається на дрібненькі шматочки.
Наступає тиша. Навколо виростає сумна юрба.
Таким трагічним був кінець панни Яєчко.
– Прощавай, моя мила! – невтішно зітхнув Петро Губа.
– Прощавай, дорогий пер-пер, – Макітра потер собі шию, бо це він стрибав так незграбно через вікно.
– Знову наринуть безплідні мріяння, – зітхнув хтось серед юрби.
– Знову повертатися додому, до німих бездушних пінапок...
– Знову немає жіночого товариства, яке ушляхетнює чоловіка і цілеспрямовує його життя...
Усі присутні скинули капелюхи і схилили голови, прибиті горем, як сироти.
Небо, – чутливе і справедливе, – негайно ж оцінило щирість і невичерпність того горя. Критицизм, спрямований проти фотографій напівголих голлівудських дівчат, теж був небові до вподоби. Воно вирішило винагородити покривджених робітників, що жили на будівництві гребель між Кумою і Тумутом.
Зранку, коли радіо передавало останні вісті, таборяни почули таке надзвичайне оголошення:
– "Тисячі мешканок Сиднею перебувають цієї хвилини в дорозі на Австралійські Альпи. Вони покриють віддаль, що дорівнює яким 200 милям, пішки і зостануться в горах на неозначений відтинок часу, вивчаючи лижварство та інші види зимового спорту. Це модерне, масове паломництво почалося після того, як відомий спеціаліст із Макворі-стріт, доктор Д. оголосив, що така мандрівка допоможе жінкам позбутися ваги, не вимагаючи дієтних обмежень..."
Немає жодної потреби повторювати тут, з яким безмежним захопленням сніжняни зустріли це оголошення.
А коли сонце встало, вмившися в океані, і весело осяяло простори між Сиднеєм і Альпами, повитими шляхами ішли й ішли жінки.
Бачили їх автомобілісти і спинялися, щоб підвезти.
Бачили їх кукабари і, як завжди, сміялися.
Бачила їх і кукабара Сузі, що саме летіла літаком на Сніжну, везучи свій дешевий крам, щоб там його дорого продати. Бачила і не сміялася, а сердилася.
"Нові Дні" № 2, 1960 р.
_______________________
СУТІНКИ ПОЦЕЙБІЧНОГО СВІТУ
Протягом всього свого невідрадного життя я шукав людини.
Я черкав сірники, немов серед ночі, і уважно приглядався довкола.
Мерехтіли кольори. Чергувалися обличчя: банькаті, вузькоокі, кирпаті, довгоносі, рябі, бліді, пихаті, худі, вилицюваті, білоброві, важкоброві, — всі по-ляльковому неживі, наче зроблені з воску, всі не люди, а лише обличчя, як у ляльковому театрі.
Їхні роти роззявлялися і запевняли мене, що вони теж люди. Та я зоставався самотнім на цілий білий світ і нездібним знайти собі друга.
***
Одного дня я засвітив сірничок і вгледів лице, що вразило мене своїм прозорим і кришталевим променем очей.
Мимоволі я підніс руку і провів пучками, наче сліпець, по тому обличчю, натрапляючи на тендітні, як весняне листя, уста.
Вони шепотіли незнайомою мовою. Я з цікавістю прислухався і думав: "Яка шкода, що: мене ніхто не навчив цієї мови! Можливо, що я, нарешті, зустрів людину, — другу на цілий світ, — яка розділить мою самотність і прийме дружній потиск руки".
Я дивився у кришталеві очі і відірватися від них не міг.
***
Напочатку була дружба.
Чергувалися золоті дні і бігли, як завітрені хмари.
Ми вдвійку блукали попід тінистими деревами, — її ліва рука в моїй правій, — дихали-ковтали свіже повітря і гойдали руками вперед і назад.
З допомогою жмені вивчених слів я вів розмову. Я оповідав про те і про це, та тільки не про головне. Не про найважливіше: мою першу, все ще не згаслу, любов. Недоторкану й чисту, що її ось уже кілька років я таїв глибоко в серці.
Колись були. часи, коли я наївно й довірливо міг оповідати про неї. Воскові натягнуті обличчя з велетенського лялькового театру, що йому ім'я світ, слухали, гнівалися і глузували. Деколи вони підступно пробували зґвалтувати мою любов. А що їм не вдавалося, вони кричали в безсилій злобі услід мені:
— Гей! Ти не смієш любити те, що байдуже нам.
Я ж відходив і рукавом ревниво закривав її голу. Та любов була любов'ю до моєї Батьківщини і її обдертого люду.
Під кінець я затаїв її аж у себе на серці. Тісно було їй там, бо вона росла й нудилася заперта. Але я вже нікому більш не оповідав про неї, навіть моїй подрузі, коли ми удвійку ходили під тінистими деревами і гойдали руками.
***
Дні летіли в шаленім галопі, і той велетень-годинник, що колись пробив мені дитинство і юність, вдарив тричі на повноліття.
Я чув його удари в повітрі, що застигло, і в м'язах, що тремтіли, і в крові, що грала.
І тоді прийшло Слово і зробило з нашої Дружби Подружжя.
***
Хіба шлюб не може бути завершеністю в людському житті, — ясною, як книга, і гармонійною, як тихий акорд?
Я довго думав над цим і мені сталої зрозуміло, що між нами двома не буде ані ясности, ані гармонійности, якщо я не поділюся своєю першою Великою Любов'ю.
І ось я почав щовечора оповідати про безкраї степи, прозорі води, про засипані снігом села і віковічні могили моєї Батьківщини.
Дружина звичайно сиділа біля каміна і, стримуючи задля ввічливости позіхання, натирала обличчя кремом.
Мені було б далеко легше й охотніше говорити, якби вона захопилася моєю розповіддю. А ті щовечірні косметичні вправи, що робили її шкіру липкою і масною, тільки дратували мене.
З позіхань дружини я побачив свою поразку і відніс це на своє невміння оповідати. "Мабуть, мені бракує дару слова", — вилилася думка.
Та я не здавався і розповідав, намагаючись пригадати все, що для мого слухача могло бути цікавим, або, принаймні, незвичайним: про голопузих дітей у пилюці колгоспівських шляхів, соцзмагання на кріпкому морозі, лижварські перегони на шкільному подвір'ї.
Я просто таки готував свої оповідання, як той учитель готується до лекцій.
— Дома, знаєш, місяць не круглий, — говорив я, збираючись пожартувати.
— ?!
— Квадратовий.
І мій жарт падав зім'ятий, як перший млинець. Моя дружина не цікавилася розповідями про мій дім.
Тоді я почав оповідати про Велику Любов в такий спосіб, щоб викликати в дружини бодай підсвідоме почуття ревнощів. "Воно, — думав я, — може викликати вогник зацікавлення в її очах".
Часами я ставав, здавалося, нестерпним. Та все дарма! Її кришталеві очі лишалися спокійними, гарними і ввічливо байдужими.
"Може, все це підла гра, далекосяжний розрахунок, — думав я, — щоб усе минуле затерлося, забулося, а з ним і моя Велика Любов. Може, вона тільки вдає байдужу, а, насправді, плекає свій проект, який на її погляд врятує наше сімейне щастя?".
***
Де ж поділися мої сірники, що з ними я блукав-шукав по білому світі?
Я запалюю велику свічку, наближаюся до обличчя своєї дружини і з розпачем бачу, що воно в дійсності таке ж, як і ті інші, — натягнуті, навощені, по-ляльковому неживі, не люди, а обличчя.
Я здіймаю його, як маску. За ним темна порожнеча. І я розумію причину байдужости.
Дмухає вітер і гасить свічку, і я знову в сутінках. Тільки цим разом я до глибини душі усвідомлюю, що людській самотності немає меж, а навколо ляльковий театр.
"Новий Обрій" № 2, 1960 р.
_______________________
ДАРИ НЕБЕСНІ
Фантастичне оповідання
Ніхто в цілому Сіднеї так палко не хотів знати англійську мову, як Данило Іванович Глиба, – колись учитель із Харкова, а тепер – скромний збирач сміття в околицях парку Домейн. Цілими днями він ходив із ціпочком, наштрикував шматки паперу і складав їх у торбу, яку потім випорожняв на смітнику. Така робота, не вимагаючи великого розумового напруження, лишала йому часу й часу, щоб роздумувати про всі ті переваги й вигоди, що їх приносить знання мови.
"Візьми, наприклад, нотаря, – говорив він собі, – його добре вдягають, і годують, і шанують, бо він не лізе за словом до кишені. А ось бика запрягають, та ще й б'ють, бо це – тварина німа".
Не без того, щоб Глибі і не нагадували про пекучу потребу знання англійської мови в англомовній країні.
Та як чоловік не намагався вивчити її, на які тільки жертви не пускався, – англійська мова ніяк не йшла йому в голову.
Надходили свята 196... року. Вночі, коли інші мешканці Сіднея втішаються, і святий Миколай розносить подарунки малим і великім, Глиба довго не міг заснути на своєму твердому ложі. Йому до болю стало ясно, що він уже постарів, що пам'ять у нього вже не така свіжа, як то було замолоду, що англійської мови йому не знати, доки його й не накриють дошками. У думках він перегортав рік за роком своє життя-буття і мислив, що доля його не мазала: щастя йому усміхалося рідко, золоті мрії не здійснювалися ніколи, а осягнене, як він казав, давалося йому горбом.
Аж десь по півночі чоловік заснув і на спині йому виступив холодний піт.
Минаючи його мешкання, святий Миколай окинув зором цього трудівника із запрацьованими руками і з посивілою від турбот рідизною, пошкодував його і дав йому в подарунок знання англійської мови, – соковитої мови, ритмічної, багатої, повної епітетів, метафор і музики. Навіть не всі радіоспікери володіють такою вдосконаленістю; і жевріє вона, така краса, хіба ще на своїй батьківщині, під пером вибагливого письменника чи на вустах старенького священика.
Наступного ранку, прокинувшись після довгої ночі, Глиба не зразу збагнув ту раптову зміну, що сталася в його семантичному світосприйманні.