Курака [44] часутінців сказав їм, що сеньор Хуан із двома тільки карґеросами [45] пішов горі рікою мабуть у напрямку Ля Пац у Болівії, Впрочім напевно не міг сказати,
Юнаки поглянули на себе доволі безрадно. Ніяк не усміхалася їм дорога на півтора тисячі кільометрів через праліси, ріки, потоки, страшні безводні пампаси [46] і почерез іще страшнійші племена Індіос Бравос [47] , які мали поганий звичай хоронити в своїх шлунках не тільки своїх немічних кревняків, але також повних здоровля й сили чужинців, яких би їм удалося захопити в свої руки.
– Чи не вернутися би нам до Ікітос і там заждати на сеньора Хуана? – запитав Петро дона Міґуеля.
Міґуель уже давно подумав то само, але що досі не було нагоди відкрити нових лісів ґумових дерев, а до цього його суперник перший висказався за поворотом, гордий еспанець не міг інакше сказати, як тільки:
– Можеш вертатися, але для мене донна Маноселя варта більше, як три тисячі кільометрів. Варочім, коли вирушимо негайно, здужаємо дігнати сеньора Хуана дуже скоро...
Засоромлений Петро мусів сам собі признати, що еспанець готов його побити. Впрочім гадка Міґуеля мала багато правдоподібности: коли пан Іван буде спинятися на день-два по ріжних стоянках, щоби робити пошукування, то не виключене, що його догонять... Отже рішили вирушити чим скорше.
Але хоч обом юнакам було спішно, все таки мусіли заждати до ранка слідуючого дня, бо треба було поробити приготування до подорожі лісом. Відпустили оба човни, наняли карґеросів, незвичайно старанно вибрали тільки найконечнійшу поклажу, спакували її в мішках із ґумового полотна, так, щоби в кождім було не більше чим сорок шість кільограмів, рівно чотири еспанські орроґас, вага призначена для одного карґеро.
За той час часутіноси Петра розказали своїм односельчанам, як їх патрон вилічив малого інка й не вспів Петро поскладати свої манатки в обширнім тамбо [48] кураки, як зголосилася до нього індіянка з ріжними болями.
– "Блаженні віруючі", – подумав собі Петро і дав їй порошок аспірини. До вечера пацієнтів зголосилося із тузін, і Петро потрактував усіх пігулками на прочишення та порошками пірамідону, кодеіни та аспірини, Це позискало йому цілковито серця звичайно недовірчивих, похмурих, а інколи й ворожих індіян. Традиції жорстоких знущань еспанців переховалися в них у формі ріжних переказів. Ненависти до білої раси завойовників не зменшили ані місіонарі, ані простора церква, ані прибудований конвент, з яких Петро оглядав тільки руїни. Місцевий "патер" [49] мусів дивитися, як індіяне відбували в церкві підчас богослуження свої ритуальні танці. Культура білих найшла до них доступ хіба тільки в вигляді аґардієнте, поганеньких рушниць, та синіх бавовняних сорочок і штанів. Поза тим уживали часутіноси, а ще більше їх дикі сусіди кашібоси луків і стріл та сарбакани (рури з бамбукової трощі, довгої на 2-3 метри), з якої по мистецьки видмухували коротесенькі, тонкі, як сірничок стрілки, вимащені страшною кураре [50] .
Коли курака побачив "тапу" на шиї Петра, віддав йому глибокий поклін і що ще більше втішило Петра, лист пана Івана. Аж тепер пригадав собі Петро, що його дядько мав звичай залишати на кождім постою який-небудь знак і в поданням приблизного місця слідуючої "паскани".
В листі, який курака вручив Петрові, було тільки написано слово: "Мапарі-Тамбо", дата і підпис. Пунтеро Петра знав добре сю місцевість, бо сам був із походження Мапарі, людоїдного племени індіян. що перед кількома роками покинуло село Мапарі Тамбо і переселилося кудись на південь горі рікою Уалляга в глибину пампас дель Сакраменто.
До Мапарі-Тамбо вели дві дороги. Пунтеро Петра радив йти в полуднево-східнім напрямі, местіц [51] дона Міґуеля прямо на південь. Ні один із патронів не хотів уступити, а що оба мали повне довіря до своїх провідників, то кождий рішив іти своєю дорогою. Оба юнаки постановили зійтися в тамбо за пять днів і ждати на другого ще два дні. По упливі цього реченця кождий міг робити що захоче, Впрочім, вигіднійше навіть було йти двома дорогами, бо росліджували більшу область і могли десь по дорозі стрінути пана Івана. Вчасним ранком оба відділи рушили в праліс.
Шлях Петра
Петро пів дня йшов старою "троча" [52] , але потім трочу треба було прочищувати мачетами, то значить що-хвилини перетинати густо порослі ліяни. Се очевидно, вельми спинювало подорож і на день деколи не можна було більше пройти чим 10-15 кільометрів. Тільки по прорубаній трочі можна було подорожувати значно скорше, В пралісі перехрещувалося стільки всяких стежок, що Петро аж чудувався, глядячи на свойого пунтероса, з якою певністю без ніякого компаса вибирав той відповідну трочу. І дійсно його пунтеро був незрівнаним "гуя" [53] .
По двох днях утяжливої дороги станули в малім індійськім селі Янаяко над рікою тої самої назви. Вода річки була чорна, мов чорнило. Дощева пора саме починалася, і води річки бурлили, наче в казані. Вода несла галузя, а то й цілі дерева, і плавба була виключена. Курака тільки на вид "тапу" Петра рішився перевезти відділ Петра на невеличкій "бальца" [54] на другий беріг, але й то радив зачекати до другого дня, щоби вода трохи спала. До ночи вже все одно не було далеко, тож Петро розложився до нічлігу побіч села, хоча курака запрошував його до свойого тамба. Одначе Петро знав уже з досвіду, що не видержить у тісній і брудній хаті, виплетеній із ріща та виліпленій глиною, де день і ніч горить багаття. Стара індіянка безупинно докидує на вогонь бальзам [55] копаіва, щоби хоч сяко-тако відігнати влізливі хмари москітів. Вхід до тамба такий низенький, що треба влазити туди рачки. Коли Петро потряс головою і подався над річку, де хотів розложити табор, курака остерігаючо підняв руку до гори:
– Отаранґас! [56]
Петро у відповідь ударив долонею об приклад свого райфля і спокійно розложився поза селом.
Майже без сумерку запала ніч, як звичайно під рівником, і денний гамір змінився дуже скоро нічними голосами. Нічні птиці та звірі виходили на полювання та будили тишу своїми воєнними окликами. Одначе Петро вже давно привик до звичайного вічного гамору так, що навіть далекий рик льва не тривожив його сну.
Пів ночи проминуло отже спокійно, але десь по півночи збудив Петра скажений квік численного стада свиней, яке індіяни зігнали до спільної загороди. Петро схопився на рівні ноги та виповз з під москітної сітки. Свині квичали так розпучливо, що сон відразу як рукою зняло. Не улягало сумніву, що на стадо свиней напав яґуар. Ніч була доволі ясна, тож Петро з рушницею в руках почав обережно підходити до загороди. Раптом щось важко гепнуло в тінь високого паркану. Се яґуар враз із велитенським кабаном перескочив через частокіл. По блиску очей пізнав Петро, що тигр невдоволений, мабуть вельми голодний. Яґуар ухопив зубами свиню та почав скоро бігти до ліса. Аж ось помітив на своїй дорозі Петра, пустив свиню та рикнув коротко. Присів на коротких лапах, впялив зелені очі в Петра та почав битися хвостом по боках. Звужені вперед зіниці почали поволі розширятися. Петро знав, що коли зіниці розширяться цілком, послідує страшний скок. Не було ні хвилиночки часу до втрачення. Петро блискавичним рухом приложив рущницю до плеча і почав уважно мірити. Завдяки світлоносній фарбі із тору, якою потягнув мірник і мушку, міг мірити навіть у темну ніч. Нагло яґуар змінив намір: замісць кинутися на стрільця, оставив добичу та побіг до ліса. На такий боязливий вчинок відповів Петро вистрілом, за яким роздався короткий рев. Петро вистрілив іще раз, і хижак зник у лісі. На другий день найшли індіяни мертвого драпіжника в лісі. По слідах помітив Петро, що яґуар, заки пішов до загороди, шукати легкої добичі, переходив попри його полеве ліжко. Йшов одначе так тихо, що Петро, хоч як чутко спав, не почув його кроків. Відстрашив яґуара від ліжка шнурок, напоєний смолою чортової живиці [57] , який Петро що вечера розкладав о довкруги ліжка. Чортова смола має так неприємний запах, що гадюки, крокодилі, ба навіть яґуари, що хотіли подивитися, хто саме спить серед праліса на ліжку, втікали від шнурка засоромлені та не важилися переступити границі.
Останні дні подорожі до Мапарі Тамбо винагородили за те подорожника несподівано за всі його труди: натрапив на величезні ліси ґумових дерев. Дерева seringa, з яких добувають кавчук, ростуть громадками по 70-100 штук. В однім навіть місці недалеко за Янаяка стрінув готову "естраду" [58] , де серінґеро [59] повирубував уже стежки від дерева до дерева, понадверчував високі на 20-25 м дерева в висоті яких 2 і пів метра над землею, попідчіплював малі бляшанки "тічеляс" та ходив тепер від дерева до дерева і зливав ґумове молоко в більше ведро "бальдціо". Відділ Петра застав серінґера коло багаття з овочів пальм "уассу" та "шапаха", що дають запашний дим; той добродій мачав кругле полінце в ґумовім молоці, виймав та обережно вудив у густім димі. Біле молоко від цього темніло Й гуснуло. Коли вже на полінці назбиралася груба верства гуми, серінґеро збивав той "хлібець" та починав на ново.
В своїй марній ліпянці нагромадив уже збирач гуми цілу копицю готових до вивозу "боляча" – таких саме куснів гуми, стягнених із полінця. Похмуре обличчя серінґера повеселіло, коли Петро почастував його аґардієнтою та тютюном. Сказав, що дальшої околиці не знає, бо прийшов сюди з заходу. Думає, що найме десь носіїв, які за безцін перенесуть йому гуму аж до Амазонки. Був узброєний в рушницю та великий револьвер.
Дощ падав тепер три-чотири рази денно. За кождим разом налітала туча з вихром і громами, падав не дощ, а вода лилася цілими струями з неба, а за годину знов пражило сонце з ясного неба. Лісові потічки, через які приходилося частенько переходити, прибували й убували дуже скоро. Всі харчі прийшлося ховати в непромокальні мішки, набої, аптичку і білизну в бляшані коробки, добре емальовані та вивоскувані. Збрую треба було чистити рано й вечером та покривати грубою верствою вазиліни. Але Петро не переривав дороги. Ґумових лісів найшов по дорозі кілька соток – варто було повести туди окрему виправу, особливо, коли б удалося найти сплавну річку.
Помимо безупинних перепон і труднощів не переривав Петро подорожі.