Від БАМу ведуть, уявляєш?
Я сказав, що уявляю, хоча, чесно кажучи, досить погано уявляв, як саме будують залізниці, і хутко заліз у кабіну.
— Може б, ви мене й до самої залізниці довезли? — одразу ж пропоную свій варіант подорожі.
— Туди й прямую. От тільки без дозволу батька... Сам розумієш...
— До чого тут дозвіл батька? Я самостійна людина. Куди треба — туди їду.
— А, ну хіба що так... — розсміявся батько Інги. — Тоді, звичайно... Але поки що раджу помилуватися вокзалом. А назад тебе відправлять у кабіні якогось самоскида. Вони тут частенько куряву здіймають.
Біля вокзалу він справді зупинився і запитливо глянув на мене. Я вдав, що не помічаю цього. Хтозна, як поставиться до моєї подорожі батько, а є змога вже через кілька хвилин побачити, як прокладають залізницю.
Вокзал здався мені досить красивим. Колони, широкі сходи, що ведуть до центрального входу, невеличка вежа для годинника... Але все це я ще бачитиму безліч разів. Інша річ — будівництво залізничної колії. І батько Інги зрозумів мене.
Поминувши будівлю, ми спочатку тряслися розбитим тайговим путівцем, проте досить скоро звернули з нього і подалися просто через тайгу, петляючи між малесенькими сірими озерцями, та підминаючи гусеницями кущі і деревця. Братися тайговим бездоріжжям було значно приємніше. Бульдозер ішов по товстому шару моху та якоїсь приземкуватої порослі, отож ні вибоїн, ані пилюки.
Я з цікавістю поглядав на крони височезних модрин, на сопки, які раз по раз відкривалися праворуч нас, на тайгові галявини, що зблискували двома-трьома мініатюрними озерцями, котрі сполучалися між собою вузесенькими протоками. Я милувався ними, наче космонавт, що оглядає з космічної орбіти велетенські океани. А ще — бульдозер уявлявся мені космічним всюдиходом, що просувається по незвіданій планеті дерев та озер. Дивовижно красивій планеті, на якій існує все те, що й на Землі, крім хіба що людини. І ми з батьком Інги висадилися на ній першими. Принаймні ми так вважали, не здогадуючись, що неподалік знаходиться ще одна людина, яка стурбовано стежить за нами. Отож і поява її була цілком несподіваною для нас. Ця людина йшла нам навперейми, від путівця, про який ми вже забули. Ось наші шляхи перетнулися, і цей чоловік примусив батька Інги зупинити свій "всюдихід".
Ще не розуміючи, що знадобилося цьому "інопланетянинові", я визирнув з кабіни й уважно придивився до нього. Переді мною стояв високий, богатирської статури чоловік, років за шістдесят. "І все ж таки, здається, він дуже сильний", — подумав я, з цікавістю оглядаючи його богатирську постать, вилицювате, обрамлене короткою, густою і сивою (як у норвезьких шкіперів — такими їх інколи малюють у книжках і журналах) бородою; його величезні зморшкуваті руки, що відпочивали на повішеній на грудях рушниці...
— Ти що, Миколо Матвійовичу, нову далекосхідну трасу в тайзі прокладаєш? — спокійно запитав той чоловік, підійшовши до кабіни. — Чи, може, з дороги збився?
— Та хіба ж то дорога, Власе Кириловичу? — ніяково розвів руками батько Інги. — На ній так підкидає, наче у кожній виямці заклали по міні.
— То й що ж у цьому дивного? Дорога тайгова, не бетонка й не асфальт, — так само спокійно визнав Влас Кирилович, уважно глянувши на мене. — А ти думаєш, що прокладеш рівнішу?
— Я не прокладаю. Просто іду собі, де мені краще.
— "Просто їду собі, — передражнив "шкіпер-іноплалентянин". — Де мені краще..." І не соромно тобі, га? Що буде, коли кожен почне їздити по тайзі, де йому захочеться? Вийдіть-но обоє з трактора та подивіться, які ви лишили після свого танка сліди.
Ми обидва висунулися з кабіни і подивилися назад. Після гусениць залишилися дві широкі болотяні смуги, обабіч яких валялися заліплені землею гілки, пучечки трави, квітів і торішнього листя.
— Ну то й що? — стенув плечима Микола Матвійович. — Слід як слід. Гусениці — вони є гусениці, не я їх вигадав. Та й не по ораному йду, і не по асфальту. Тайга, батьку, тайга...
— Та бачу, що тайга, чоловіче добрий, — відповів Влас Кирилович. — Але в тім то й річ, що тайга. Не степ, не чорнозем... Тут усе життя жевріє на тонесенькому верхньому шарі ґрунту. Тільки він живий, бо одразу під ним — метри вічної мерзлоти. І там, де ти "проорав" своїми гусеницями — теж лишається мертвий ґрунт, мерзлота. А для того, щоб на цьому місці знову виросла трава, або кущ якоїсь ягоди чи прийнялось деревце, знадобиться щонайменше п'ятдесят років. Піввіку людського ця земля буде мертвою — розумієш ти це чи ні?! А скільки таких бульдозерів-тягачів "гуляє" зараз навколишньою тайгою?! Ми ж прийшли, щоб укоренити тут життя, а не винищити й те, що жило до нас. Бо "переоремо" отак тайгу, вимруть рослини, втече звір, зникнуть птахи — і матимемо тисячі гектарів чорної болотяної пустки. Правильно я кажу, чи ні? — і я завважив, що, запитуючи це, він дивився не на Миколу Матвійовича, а саме на мене. Щоб передусім саме я зрозумів, якої шкоди ми завдаємо тайзі своєю необачністю.
Мені навіть хотілося відповісти: "Так, зрозумів". Але стало шкода батька Інги, який, збивши кашкета на лоба, старанно чухав потилицю. Я відчував, що зайвий при цій розмові, і почувався ніяково.
Скрушно похитавши головою, Влас Кирилович вирішив, що висловив усе, що повинен був висловити, і пішов далі своєю дорогою. А Микола Матвійович, висунувшись з кабіни, ще якийсь час мовчки дивився йому вслід.
— І чого він ото сполошився? — мовив я, коли, тяжко зітхнувши, батько Інги знову повів тягача до залізниці. Мені хотілося якось розраяти Миколу Матвійовича, адже, напевне, він почувався ніяково ще й передімною. — Подумаєш: проїхали не тією дорогою.
— Та ні, хлопче. Взагалі-то він має рацію: на цю тайгу як подивитися... Вона ніби й величезна, віковічна та ще й сувора така, що людині в ній усе на погибель. А придивившись до неї, поміркуєш — і відкриється тобі, що вона ще й ніжна, беззахисна. От і виходить, що по суті Влас Кирилович правий. Знаєш, оце недавно вчений один навідувався до нас у селище. З Хабаровська. Кажуть, великий учений з усього, що стосується тайги й усілякої там гірської порослі. А запросили його до Нордана, бо дивна річ коїться. Коли закладали селище — чималий шмат лісовики викорчували. Навіть тієї, якої не варто було. А тепер оце роззирнулися: ба, щось у нашому містечку голо, наче на міському пустирищі. Та й давай дерева садити. Модрини, звичайно. Майже вся тайга наша — з модрин. Ну, то посадили позаминулого року кілька саджанців, а вони раз — і всі до одного загинули. Посадили минулого — те ж саме. "Що ж таке? — думаємо. — Навколо мільйони дерев, а ми саджанці врятувати не годні. Щось тут не те. — Помудрували, помудрували, а робити нічого, давай запрошувати до себе вченого. Так от приїхав цей учений, походив вулицями, оглянув деревця, землицю помацав... Ну що, каже, деревця повинні поприйматися. Але для цього треба садити їх у певний час, за певної температури повітря і ґрунту, на певну глибину, і густішою частиною крони на південь... а головне, треба точно визначити місце, в якому можна садити деревця. Тому що селище знаходиться якраз на кордоні поясу вічної мерзлоти. Одне слово, хоч стій — хоч падай. Послухали ми його, роззирнулися, а навкруги — тайга. Тисячі дерев. Ніхто їх не садив, ніхто не доглядав. Без учених і їхніх наукових дисертацій поприймалися. "Як же так? — питаємо. — Якщо умови такі суворі, а шансу вижити в деревця такі мізерні, то звідки взялася тайга?" А він: "Що вас дивує? Тайга природою насаджена. А в природи тисячолітній досвід таких насаджень. Що ж до людини, то досі в нашій тайзі дерев ніхто не садив. Просто на думку нікому не спадало. Вирубувати, трощити, випалювати — цього ми швидко навчилися. А садити у цій зоні — оце ви перші спробували..." Ось такі, брате мій, справи, — зітхнув Микола Матвійович.
І тільки тепер я помітив, що бульдозер наш знову рухається путівцем.
— І що, навіть він, учений, посадити як слід не зумів? — засумнівався я.
— Та не зміг же, — розсміявся батько Інги. — Каже, що для цього треба скликати всіх учених Сибіру. А, прощаючись, все-таки порадив, як наступної весни визначити термін посадки. Приблизний термін, звичайно.
— Діла! — кажу. — Побачивши вперше тайгу, я навіть позаздрив: щастить же людям — тайга, лосі, полювання, риби в річках!..
— Та воно так у житті виходить, що й полювати можна і вогнища розкладати, але все треба робити з розумом. А ось розуму нам не завжди вистачає.
— Просто думати ліньки. По собі знаю. Над усім думай, мудруй... Це не для мене. Особисто я влітку звик відпочивати. У мене канікули.
— Ти це що, серйозно? — здивовано глянув на мене Микола Матвійович.
— Та ні, так, щоб розважити вас. А цей Влас Кирилович, він що, якийсь великий начальник?
— Та як тобі пояснити? В начальники він ніколи не вибивався. Але хіба справа в посаді? Усе життя Влас Кирилович був мисливцем. Всього-на-всього мисливцем. Так само, як батько, дід. Кажуть, що хтось із прадідів його прийшов сюди ще з козацьким загоном, одразу після Хабарова. Влас Кирилович пам'ятає, що його предки були пертими в цьому краю. Тому й нелюбов до браконьєрів, до винищувачів тайги в нього особлива. Знаєш, він навіть книжку про наш край написав. Я читав її. Багато дивного дізнався про цю землю. Оповідач він, скажу тобі, вправний.
— Напевне, він був тут провідником? Провідники знають тайгу найкраще. Як Дерсу-Узала.
— Як Дерсу-Узала? — замислено перепитав Микола Матвійович. — А що, був і провідником. З кількома експедиціями ходив. Інженерів, які визначали трасу Байкало-Амурської магістралі, він водив — це я достеменно знаю. Кажуть, що сили він був дивовижної. В молодості, звичайно. Кілька разів сходився один-на-один з ведмедем. Урукопаш. Усурійських тигрів-людожерів полював. Та й молодих тигрят для зоопарків відловлював. Мужній, чесний чоловік. Такий уміє брати від тайги, але й оберігати її від легковажних людей, які живуть тільки сьогоднішнім днем, тежуміє. Що я тобі скажу? Почути від такої людини те, що ми почули, прикро. Але чоловік говорить правду.
Микола Матвійович помовчав, кілька разів зиркнув на мене краєм ока і раптом сказав:
— Не знаю, чи такий він, як Дерсу-Узала, але якби хтось колись написав про Власа Кириловича мудру книжку — могло б вийти цікавіше, ніж про Дерсу.