Воно хотіло завести нас туди, де раки зимують. Добре, що хоч богу помолились вчасно і бог почув наш голос...
З півгодини довелося нам чекати, поки пройшли люди від церкви, потім бабуся підвелась, перебігла через дорогу і сховалась у свою вуличку.
Я біг за нею, несучи на плечах кошик з паскою і крашанками.
В нашій хаті було тепло, пахло смаженою куркою. Курку бабуся готувала тільки на великі свята.
Бабуся злізла на піч, лягла на гарячий черінь і вкрилась ковдрою. Мабуть, вона теж дуже змерзла в болоті.
Я мовчки сів на лежанці, бо не знав, що робити. В такі свята бабуся мені навіть читати не дозволяла.
Та й про що можна говорити нам після такої подорожі? Проте мене дуже дивувало: невже й справді нас водило щось по болоту, як говорила бабуся, невже це тому, що я нехрещений? Але де ж воно було тоді, коли ми блукали? Чому нам на очі не показалося? Боялося, чи що?
Тим часом рипнули сінешні двері, а за ними почувся човгіт чобіт.
— Хтось іде, бабусю, — скрикнув я. Але бабуся мовчала, мабуть, вона зігрілась і заснула.
В хату зайшла Пріська Потіпачиха, і з нею Петро.
— Христос воскрес, — вклонилась вона і перехрестилась. — Воістино воскрес,— обізвалась з печі бабуся.
Вона вилізла з-під ковдри і сіла під комином.
— А я думаю, чому це вас біля церкви немає, аж ви хворієте, — сказала Потіпачиха. — Що трапилось? Чи не почаділи, бува?
— Нечиста сила цілу ніч по болотах водила, — пояснила бабуся. І розповіла все про нашу нічну пригоду.
— Так, так, — замислено сказала Потіпачиха. — То ви й паски не освятили?
— Та коли б же ми святили її? Не в болоті ж... Ще й пиріжки довелося віддати антихристові, щоб відчепився...
— Оце новина, — дивувалась Пріська. — І де воно візьметься отаке лихо на людську голову?
— Та це воно тягнеться ще відтоді, як покійний Кирило понаводив їх з болота, — зітхнула бабуся. — Сам сконав, і ти тепер терпи лихо за нього. Треба хоч дітей похрестити, бо позаводить їх колись так, що й з свічкою не знайдеш.
Через тиждень поведемо, — погодилась Пріська. — Бо й у мене в димарі щось іноді виє серед ночі. Я говорила, батюшці, а він каже: "В тебе в хаті росте нехрещена дитина..."
— Охрестимо і попросимо його, хай імена змінить, щоб і духу не лишилось від того, що діти носили, — пробурмотіла бабуся і злізла з печі.
— А як же назвемо їх? — поцікавилась Потіпачиха.
— А це вже нехай батюшка підшукає,— мовила бабуся.— Він тільки дає імена людям, а не кому як захочеться.
— Я ще тоді говорила своєму: "Давай, Самсоне, охрестимо дитину", а він і слухати не захотів. Каже, що то попівські вигадки. — Пріська замовкла і витерла сльози хустиною.
Тим часом бабуся Оксана дістала смажену курку, нарізала сала і поставила на стіл графинчик з наливкою.
Потіпачиха теж розв'язала вузлик, дістала звідти червоне яєчко і дала мені, а все інше свячене долучила до .нашого.
— Ну, сідайте до столу, — сказала бабуся, — нехай бог прощає нам за гріх, що паски не посвятили.
Вона перехрестила миску з їжею, і ми сіли снідати. Всі їли мовчки. Бабуся підливала наливку в чарки, а ми з Петром смакували курячими ніжками і свіжою паскою.
— Їжте, дітки, та ростіть великі, — сказала бабуся Оксана. — Кінчайте школу та їдьте вчитись в духовну семінарію. Там буде вам і питіє, і житіє.
— А чи приймуть їх туди, що батьки були безбожники?— озвалась Потіпачиха.
— Приймуть, — сказала переконано бабуся. — Напишемо прошенія до отця Порфирія, і він все зробить для мене. Я колись служила в його батька — отця Григорія, а твоя мати випестила його і на руках виносила, як свою дитину.
— А чи вийдуть з них священики? — з сумнівом спитала Потіпачиха. — Вони ж і співати не вміють...
— А що там вміти, — перебила її бабуся. — Махай кадилом та співай алілуя. Там їх навчать. Нехай славлять бога— духа святого, може, хоч цим іскуплять вину батьків своїх, — продовжувала бабуся. — Ти ж бачиш, яке на наші голови нещастя упало. Варку вбило громом, а в тебе корова здохла бог знає від чого.
— Та це так, — погодилась Пріська. — Молитись треба. Ми з Петром слухали їх і вдоволено посміхались. Адже й перед нами будуть колись падати всі на коліна в церкві, як перед отцем Іоаном.
Після сніданку ми вийшли надвір і вирішили покататись на човні.
День був теплий і сонячний. Гайнули ми аж до Великого озера, що ховалось між старими вербами й осокорами.
"БРАТИ ВО ХРИСТІ"
Не минуло й місяця відтоді, як ми з бабусею мандрували з паскою по болоту, і мене охрестили.
Це вже була справжня комедія.
Бабуся Оксана дізналась, що загсові книги, в яких ми були записані, згоріли в сільраді. Цього їй тільки й треба було, щоб записати нас по-іншому.
Вона покликала сусіда Мусія Личака, що тепер мав бути хрещеним батьком, а Пріська Потіпачиха — матір'ю.
Про те, що нас хреститимуть, отець Іоан уже давно знав. Мене привели в маленьку комірчину, що тулилась біля вівтаря. Тут стояла діжка з освяченою водою.
Батюшка зустрів нас радо. Прочитав молитву, помазав мені воском за вухами, а потім ноги й руки і звелів роздягатись.
Від цих слів тіло моє відразу пройняв дрож.
І в холодну воду лізти не хотілося, і соромно стояти голому перед усіма.
— А може, краще обмитись до пояса, — сказав я. — Все одно вода потече по всьому тілу...
— Сину мій, — відповів Іоан, — невже хочеш ти бути тільки до половини охрещеним? Не соромся, скидай все, що є на тобі, та лізь у воду.
— Лізь, не бійся, — кинув і МусІй Личак. — Хочеш, щоб ноги в тебе були нехрещені, як у кошеняти?
— Я не полізу, — рішуче скрикнув я і став у кутку комірчини.
— Ні, полізеш,— сказав Личак.— Не будь таким, впертим, як твій батько. То він каламутив, а тепер ти морочиш голову і мені, і батюшці.
Я мовчав і мало не плакав.
Тоді отець Іоан кивнув головою Мусієві і шепнув йому щось у вухо.
Личак підійшов до мене, схопив на руки і силоміць стяг штани.
Мій крик і пручання нічого мені не зарадили. Мій хрещений батько підняв мене дебелими руками і ткнув у діжку так, що я дістав головою дна...
Отець Іоан тричі перехрестив мене, прочитав молитву, вирізав ножицями кілька волосинок з чуба.
Він ще щось бубонів, але я не слухав, миттю надів штани й сорочку і заплакав з досади.
— Чого ж ти плачеш, дурненький? — ласкаво озвалась Потіпачиха. — Тепер ти вже хрещеник мій, а я мати твоя хрещена...
З цими словами вона поставила кошик перед отцем Іоаном з приношенням, а потім дістала гроші, які наготувала бабуся Оксана, і поклала їх на приношення.
Отець Іоан взяв усе те мовчки і не подякував. Мабуть, він вважав мою купіль в діжці справою важливішою, ніж все інше.
Далі він лагідно посміхнувся мені і погладив долонею по мокрій голові.
— Однині, сину мій, ти будеш називатись Данилом, — сказав він співучим голосом, — бо охрещено тебе в день святого Даниїла...
Після всього Мусій Личак взяв мене на руки і виніс з церкви, як малу дитину, а потім опустив на землю, і всі разом пішли додому.
Того ж дня охрестили й Петра. Назвали його Герасимом.
Кажуть, що коли хрестили його, то він так розлютувався, що перекинув діжку з водою і мало не вирвав бороду отцю Іоану. Та як би там не було, а він так і лишився Гараськом.
І знов у нас задзвеніли чарки з горілкою.
Сусідів була повна хата. Вони нанесли нам різних подарунків.
Гуляли до півночі. На покуті сидів отець Іоан, червоний як рак, і сьорбав кисіль дерев'яною ложкою. Мусій Личак перепився, вхопив рубель, хотів порозганяти всіх з хати, його ледве вгамували. Потім сусідки заспівали пісню і затанцювали під балалайку.
Лише ми з Петром сиділи на печі, мовчки дивилися на все і сумували.
— Тепер я вже не Петро, — сказав тихенько він. — Називай мене Гараськом.
— А мене — Данилом, — сказав я хвилюючись і відчув, як до горла підкотилось щось гірке і болюче...
Найбільше від усіх раділа бабуся Оксана. Вона трохи підпила і заспівала свою любиму пісню: "Брела річку невеличку..."
її підхопили інші жінки, і в маленькій хатині задрижали всі стіни і стеля.
Як все стихло, бабуся підвелась і сказала:
— Тепер нехай злі душі ганяються за тим Андрійком, що був нехрещеним, а Данилка мого обходять десятою дорогою...
З покутя підвівся отець Іоан, повернувся до ікони і сказав:
— Величаєм тя, пренепорочная мати Христа, бога нашого, і все славнеєславним успеніє твоє...
Він вийшов з-за столу, йому піднесли рясу й шапку, накинули рясу на плечі та й повели додому.
Поступово розійшлися й сусіди. Лише один Мусій Личак сидів за столом і пив чарку за чаркою.
Незабаром його теж вивели ні живого ні мертвого, і в хаті стало тихо, ніби все, що було, провалилося крізь землю.
Згодом в хату повернулась бабуся, і з нею Пріська Потіпачиха.
Вони сіли до столу, поставили чайник і покликали нас до себе.
— Ось що, дітки мої, — почала бабуся Оксана, — видно, вона була дуже стомлена, бо голос тремтів, як у хворої, — звикайте до нових імен своїх і дякуйте богові, що так добре все обійшлося. Як станете колись священиками, то може й нас до смерті догодуєте.
Потіпачиха мовчки глянула на свого Гараська, який сьорбав гарячий чай, заварений прутиками з малини, і вдоволено посміхнулась.
Якусь хвилину в хаті знов запанувала тиша. На сідалі заспівав півень.
— Будемо йти, — сказав Гарасько. — Вже треті півні співають.
— Спіть у нас,— порадила бабуся,— бо ще поведе й вас нечистий по торф'яному болоту, як нас водив з паскою.
Пріська погодилась, почала роздягатись, а ми з Гарась-ком лягли в ліжко і скоро поснули.
Про що бабуся говорила з Пріською на печі, ми не чули, може, радились, як і коли краще нас відправити до Києва, а може, читали якусь молитву, бо каганець блимав на комині до самого ранку.
Як тільки розвиднілось, нас розбудив гучний голос, що, як грім, загримів у хаті.
— Ану вставайте, хрещеники, та будемо похмелятись, бо голова в мене така, що хоч обручі набивай, щоб не розсипалась, — сказав Мусій Личак і сів до столу.
Бабуся Оксана вже поралась біля печі, а Гараськова, чи Петрова, мати мила миски в дерев'яних ночвах. Ми вмились. нашвидку, поснідали, що було на столі, та й пішли до. школи.
Ранок був теплий і тихий. Уже цвів бузок і вишні. Без листя вони були мов обсипані снігом, а біля ніжних квк точок роями літали бджоли.
— Скоро в ліс підемо гуляти, — сказав Гарасько, чи Петро. — Пам'ятаєш, як ми минулого року ходили?
— А може, краще попливем на човні по Дніпру,аж до Куп'юватого, — перебив я.