Та з водою, власне, була проблема… В нашому селі не пускали дівчата вінків на воду, не тому, щоб забракло дівчат, борони Боже, але не було в нас — "Дунаю"! Правда, журчав собі через село і підскакував по камінцях потічок, та води в ньому було стільки, що жабі по коліна, казали…
Проте віночки плелися у нас славні, з усіх польових і царинних квітів: з рути, м'яти, розхіднику, кровавнику, роменів, батіжків, "божого тіла" та всіх інших, що їх назви не стямить вже емігрантська пам'ять. Ці віночки несли дівчата в церкву, там їх святили, а потім в'язали і завішували на жердині, під стріхою. Потім служили вони свяченою медициною проти болю голови або живота, до замовлення зуба, до підкурування немовлят та інших потреб нації з старою, хліборобською культурою.
На святого Івана хата була прибрана, як молода до шлюбу. Вся стріха в зіллі та в папороті, що то опівночі розквітає цвітом щастя — у всіх казках і легендах… А всім шукачам таємної стежки в ліс просвічували дорогу мільйони світлячків, свято-іванських вогників, що в шаленій оргії кружляли золотими обручами над замаєними стріхами, над липами придорожніми, що біліли в темряві, мов духи, над житами, що колосились і пахли хлібом та медом — предвічним подихом Руської Землі.
Містеріє святоіванської ночі — я глибоко вдячний тобі, що ти мене надхнула написати першу мою книжечку, "Святоіванські вогні", так багато років тому! Химерні вогники, грайливі світлячки, як довго ви горітимете в моїй душі золотими споминами минулого, так довго моя Батьківщина завжди буде близько мене і зо мною, і я відчуватиму її благословення, як останній дотик материної долоні на моїй голові.
"СУБІТКА"
Не знаю, як, коли і в кого, а в нас клали "субітку" у Велику суботу. Цей прадавній звичай практикувався, кажуть, ще до першої світової війни. У війну було суворо заборонено розкладати ватри в селі чи за селом, а по війні ніхто якось не здогадався відновити традицію. "Відновлено" її, в дещо іншій формі, аж восени 1929-го року, коли почали палити панські стирти, — але це вже арія з іншої опери…
"Субітку" клали хлопці на пагорбі, коло хреста "Свободи", поставленого на пам'ятку скасування панщини. Звідси видно було вогонь аж до Звенигороду, а може й до Під'яркова, хто його знає; земля, як кажуть, щоп'ятдесят років в одному місці западається, в другому піднімається. Розповідають старі люди, що колись-давно не видно було від нас миколаївської церкви, аж гульк, одного дня, якби з-під землі виросла! Значиться, в нас земля присіла, а в них пішла догори.
Була ще одна пригода з паленням "субітки" коло білого хреста: зараз оподалік стояв старий цвинтар, а звичай велів брати до розпалу "субітки" річ посвячену. Отже, старі, трухляві хрести, що їх вітер повалив, або поламані мари з трупарні або хоч ґонтя з дзвіниці. Потім можна було класти на вогонь будь-що, і непосвячене, скажемо, паливо. Але в нас хлопці були панськуваті, тобто ліниві, не дуже-то їм всміхалося вставати від ватри і напотемки дибати на старий цвинтар, збирати хрестики з могил… А ось тобі під носом єґомостів сад, обгороджений плотом! Колики з єґомостевого плоту, розумували хлопці, теж посвячені, бож сад належить духовній особі. Тож, за традицією, тягли на розпал "субітки" штахетини з огорожі. Цього їм наш старенький отець Йосиф ніколи не міг простити і щороку, після свячення пасок, складаючи бажання парафіянам, закінчував їх словами:
— Рабівники, опришки, а штахети знову мені обламали!
Ну, щоб не було кривди єґомостеві, то вже так, біля півночі, вирушало парубоцтво плюндрувати сусідські подвір'я. З тої загороди притаскали половину плота, з другої перелаз, з третьої зняли цілі ворота, а часом і передок воза, з дишлом нашторц, приперли й встромили в огонь! В наші часи такого роду вибрики можна було б підтягнути під рубрику молодечої злочинности, — в сіру давнину це зараховувалось до традицій.
Раз, кажуть, одного з моїх предків, що був заприсяженим оглядачем худоби, в саму Велику суботу покликали до упавшої тварини. Ну, вже воно не без того, щоб його там не почастували під час сповнювання службових обов'язків. Вертався мій предок додому, з другого кінця села, десь опівночі, та й продрог подорозі, бо ніч була прохолодна. Аж бачить, коло хреста хлопці "субітку" кладуть. Зрадів предок, присівся до вогню, витягнув капшучину, дав хлопцям закурити, та й питає:
— Що ж то ви, хлоп'ята, спите?.. Чому не підкинете дрівець до "субітки"?
— А підкиньте самі, як ваша ласка, — говорять парубки. — Там коло вас купка дров стоїть.
— Хе-хе! — захихотав предок, — файні мені дрова. Та ж то чиїсь поламані ворота!
Підкинув дрівець, погуторив з хлопцями та й потюпав додому збиратись на Ютреню. Прийшов до свого подвір'я та й руками сплеснув: А де ж мої ворота?
БІЛИЙ СПОКІЙ
Сніг не падав, а валився з неба, як казали колись вдома. Валив і засипав світ холодним піском, аж по верховіття ялиць, по найвищі шпилі Вацманової "фамілії". От, здавалося, ще трохи-трохи, і позападаються в білу безодню всі зірки разом з блідим-перестрашеним профілем місяця, і тоді вже ніхто й ніщо з неї не викарабкається, — ні звірі, ані люди, ані небо, ні земля…
Коли я так стояв, задивлений і заслуханий у білий світ за шибкою вікна, у сусідні від моїх двері легенько постукано. Почувся знайомий, жартівливий Андріїв голос:
— Пане докторе, та невже ви забули?.. Я так і знав! Ну, так, ми чекаємо вас із святою вечерею… Мама дуже просить не спізнятися: борщик стигне!
Тоді мені раптом пригадалося, що я також запрошений на Свят-Вечір у гостинний дім наших добрих сусідів, панства Тарасовичів.
З незабутнім д-ром Остапом Грицаєм, як і з кожним апостолом правди і науки, був завжди той самий клопіт: він, сердешний, забувався. Вправді, на диво, доктор пам'ятав, що його запрошено сьогодні на вечерю, тільки забув, до кого саме: до панства Гриневичів, — заходив у голову, — чи до панства Козаків?.. Тоді Андрій мусів дати докторові пластове слово чести, що його ждуть з вечерою у них в хаті! Це помогло. Доктор обмотав шию шаликом, потер долоні і допитливо прижмурив око:
— А буде чим, пане товаришу, теє… душу розрадити?
— Для вас, пане докторе, — сказав Андрій, — тато зберігає щось спеціальне, що пригадає вам віденські часи, які ви так часто згадуєте: добре винце!
…Сніг летів тепер з неба білими клаптями, але був теплий-вологий, і зразу танув під ногами. Андрій Гарасевич, як і пристало провідникові-альпіністові, пішов попереду, протоптуючи нам стежку важкими, лещетарськими черевиками. Стрункий, ясноволосий, він ніколи не носив шапки чи капелюха, ні літом, ні взимку. Сніжинки іскрилися в його чуприні і зразу топилися, стікаючи мокрими ниточками по бронзовому обличчі. А його очі, блакитні задумані очі поета, увесь час закохано мандрували по верхів'ях стрільчастого Вацманового хребта, — де й постигла через півроку нашого Андрія Біла Смерть, так передчасно і так трагічно…
…Отаким його бачу, такий він стоїть тепер перед моїми очима, як тоді, 25 років тому, коли провадив нас обидвох з доктором Остапом Грицаєм на святу вечерю до 6-го бльоку, в таборі "Орлик", у Берхтес-ґадені…
І ще мені пригадується з тих часів один момент: кожного разу, коли Андрій вертався з гірської мандрівки, він завжди приносив улюбленій своїй матері найкращу, — як запевняв нас, альпійську фіялку в подарунку.
Цей мій різдвяний спомин я кладу сьогодні, виручаючи покійного побратима, замість альпійської фіялки на свіжу ще могилу його матері, Софії Гарасевич, людини шляхетної душі й золотого серця, яка була довгі роки і для мене наче другою матір'ю.
МИЛЯНІ БАНЬКИ
До письменниці, яка щасливо пережила казахстанську каторгу, а потім опинилася у вільному світі, під час одного з її авторських вечорів підійшла онесмілено пластунка, студентка коледжу, і сказала:
— Пані Уляно, ваша книжка про Казахстан зробила на мене таке глибоке враження, що, несподівано для мене самої, я стала авторкою оповідання для дітей із життя наших засланців у Казахстані… Звичайно, до великої літератури йому далеко, але для пластового журнальчика, хто-зна, може й підійде. Я дуже вас прошу — прочитайте його і поробіть ваші завваги. Там напевно будуть якісь неточності, а то й нісенітниці чи кострубатості мовостилю.
— Для мене, — розповідала потім письменниця, — це був, як тут кажуть, сюрпрайс, несподіванка, що представниця молодого покоління, на яке так усі нарікають, не тільки прочитала мою книжку, але й під впливом цієї лектури сама ступила на літературну стежку і пише по-українськи! Я з немалим зацікавленням, а то й хвилюванням прочитала оповіданнячко молодої подруги, написане скромно, безпретензійно, але справді талановито. Авторка в живих кольорах змальовує сценку з життя дітей в якомусь ближче неокресленому таборі українських засланців-каторжан. Діти, позбавлені в умовинах нелюдського, таборового режиму всяких цяцьок та іграшок, — придумали собі забаву: десь вони роздобули шматочок мила і пускають з нього в повітря — баньки… А ці баньки виходять у них такі чудові, веселково-рай
дужні, що діти в захопленні плещуть в рученята і гукають: "Ох, вони такі гарні, як Україна!"
Письменниця зробила в оповіданні незначну коректуру і переслала молодій авторці з щирими ґра-туляціями й заохотою — далі пробувати пера. "Не гаючись і не вагаючись, висилайте негайно до друку Ваш твір, — писала їй. — Він заслуговує на поміщення не тільки в пластовій, але й в кожній іншій українській газеті, навіть в літературному журналі!"
— Все те, що я писала їй, було згідне з правдою, за вийнятком одної побутової подробиці, яку я свідомо промовчала, — розповідала письменниця в колі приятелів з письменницької бранжі. — Я просто не мала серця написати цій дівчині, що за всі роки мого перебування на засланні я не бачила в таборі шматочка… мила! Мило — це був такий надзвичайний люксус, такий скарб, що навіть якби якимось чудом попався комусь його кусочок, тоді напевно жадна мама не дозволила б дітям робити собі з нього забавку, пускати в повітря на миляні баньки…
ВУЙКО З АМЕРИКИ
Сестрі Олі
"Наші діти, — пише сестра Оля з України, — видумали собі тепер знамениту забаву: щодня "їдуть до Львова" зустрічати вуйка з Америки. З крісел складають поїзд, купують два квитки на станції в Старому Селі, ще й просять кондукторшу, щоб завезла їх прямо до аеропорту, бо вони дуже поспішають! Як звичай велить, дівчатка вибираються зустрічати дорогого гостя не в порожні: старшенька, Галя, везе квіти, а меншенька, Іванка, дарунок — гуцульську тарілку і лелеків (різьба в дереві).