З року на рік повторювалося те саме... І хоч би як чесно і спокійно поводилися, хоч як би їх убрання, українські сорочки були білі й гарно бережком на комірі, по рукавах та по полах широкими білими цирками пооздоблювані — вони все вважалися тут мов паріями й викликували несмак і невдоволення серед молодого, нежонатого громадянства. Між дівчатами велося навпаки. Хоч і знали вони, що парубоцтво по весіллях не було трьом Жмутам прихильне, їм все-таки підхлібляло, коли котрий із "трьох" брав їх у танець. Особливо Юзько. Він нікого й нічого не боявся. Сунув, де сунулися другі, брав, що брали другі, хоч потайки діставав не одного штовханця, що аж ребра через тиждень синіли,— він ішов. Тут усміхавсь усміхом, що ти б серце дав за нього, а там усміхався солодко й заразом немов ніж садив тим сміхом в душу — нічого з ним не вдієш. Се Юзько був, Юзько; а великого зла він "по правді" нікому не робив. Буйне православне парубоцтво вміло се так уладити, що як не сильніше, то бодай по п’ястукові мусило комусь із "поляків" дістатися. Поза тим наставав між ними мир, начеб нічого не було. Коли, було, стрічалися, здоровкались, і в роботі тут і там були помічні одні одним, і де б і не йшло про громадські справи, все йшли як один муж. Лише по весіллях не було вступу Жмутам, і женячка з красними багатими дівчатами їм не вдавалась. Туди Жмутам був вступ заборонений.
* * *
Одного вечора, може, шість тижнів по тім, як Зоя вернулася з Ч., де вкладала потайки перед чоловіком і дітьми зложені гроші в щадничий банок, увійшов Микола в хату. Було по найважнішій роботі. Збіжжя було звезене все з поля, скирта, хоч і невелика, була зразково складена, стодола повна, набита, замкнена, округ хати було чисто повимітувано, і хто б не вступив був на подвір’я Жмутів, мусив на перший погляд признати, що тут жили несогірші газди.
Стіни хати біліли сього ясного вечора ще більше, місяць горів у своїм жарі вповні, а вечірнє небо, цятковане зорями, манило своїм супокоєм зір до себе, й якийсь неначе божий мир панував повсюди.
Як сказано, у Жмутів і майже в усіх їх сусідів була праця покінчена, і чорні руки, що від сірого ранку до ночі були в руху, заживали трохи спокою, щоб за короткий час забратися знов до дальшої чергової праці.
У хаті донька господарів засвітила світло. Мати Зоя зашивала міхи, бо за тижнів кілька мали молотити збіжжя на новий хліб, а на лавиці під піччю, згорбившись, сидів Павло. Не промовляючи до нікого слова, пакав із люльки. Він спочивав. Під білою стелею, над ясною невеличкою лампою, дзижчала роями зібрана мушня і густими гуртками зсідалася округ тієї ясності.
— Добрий вечір! — сказав Микола, входячи в хату, і кинув стомленими руками капелюх на лаву.
— Добрий вечір,— відповів батько й поглянув на сина.— Був у селі?
— Був, тату, та через те і приходжу до вас, а то був би пішов на ніч з кіньми. Дощу не буде, ніч ясна, нехай би попаслися до рана, думав я, а рано завтра й так неділя, було б доволі часу виспатись. Дле я хочу вам щось сказати. Аби-сьте знали, тату, і ви, мамо: я посватав Ганну Марчукову. Вона мені до вподоби. Її родичі мене також приймають, вона сама мене хоче. Її старі дають півхати до мешкання, заки ми собі покладемо свою, телицю і двоє поросят. Восени ми хочемо побиратися. Я б хотів ваше слово почути й хотів би, аби ви мені, тату, щось з землі відділили. Я доста вкладав своєї праці в неї.
Микола замовк.
У хаті запанувала тишина.
Мати шила, впихала й витягала довгу голку з мішка вперед себе й не обзивалася, мов син говорив до порожнечі. Батько пакав далі люльку, а Санда стояла коло печі, де тліло ще пару вугликів, спершись лівою рукою до припічка, а правою до пояса, й дивилася поширеними очима на брата. Їй стало страшно за брата. Мама, що досі мовчала, тепер устала.
— Ту козачку, Миколо? — спитала.
— Яку козачку, мамо?
— Та ту, ту, Ганну, ту драбину, що як уходить у хату, голову схиляє, щоби сволока над собою не здіймила головою. Я її козачкою називаю, її родичі старці. Ти "поляк", можеш багачку взяти, ти не простий хам. Я не годжуся на те, що ти хочеш. А поля також не дам.
Миколі вдарила кров до голови.
— Не дасте, мамо?
— Як на твоїм настанеш, не дам... А без мене тато також не дасть.
— А без мене собі не задержите всього, мамо...— процідив нараз крізь зуби з притиском Микола, побілівши, як смерть.— Я в що вкладав свою працю, відколи ви мене лише до роботи заставляли, від хлоп’ячих літ? У чужу землю?
І він приступив нараз близько до матері й поглянув їй у лице. Вона відступилася.
— Що я у вас наймит, мамо? Добре, най буде й наймит. Але наймитові належиться за його труд і працю заплата. Дайте мені заплату, мамо. Я багато не жадаю, лиш дві фальчі поля. Як не три, то дві дайте. Се моє посліднє слово. Поза тим я вас і знати не хочу. В мене здорові руки, в Ганни також, господь нам поможе, і з часом ми доробимось якогось добра. З вами я на старість жебраком стану. Я вже не хлопець. Доки мені бути дурному? А те, що мені належиться, мусите мені дати!
— Нічого тобі не належиться. Як козачку візьмеш, то під очі мені не йди! — відповіла криком Зоя, побілівши не менше за сина.
— То найдіть мені другу таку, як Ганна, але багачку, щоби хтіла за мене йти.
— Я тобі найду. Але вперед піду до старих Марчуків і скажу їм своє слово!
Вона відвернулася, вхопила довгу голку з ниткою в руки і стала по-давньому впихати й витягати її з латки. В її голові заворушилося роєм. Вона ніколи не допустить, щоб її найстарший син, "поляк", женився з "козачкою", бідною хамкою, котрої родина лише того ждала, щоб обсісти Жмутів, як ті мухи, й пооб’їдати. Го-го, вона не така дурна, як Микольцьо. Вона побіжить зараз завтра, щоб не запізнитись, до старих і скаже їм своє. Вона вже знає, що сказати. А відти скочить до своєї фіни й буде з нею й її чоловіком говорити за її дівчину для Миколи. Вони дадуть її за нього... Вони ж знають, що вона, Зоя, "полька"... добра газдиня... чесна й добра жінка... другої такої вздовж і вшир в селі нема... і не завагаються. Та й вони багачі неабиякі. Там повно всього, й донька одна. Коли б оце не вдалось їй, чого вона не сподівалась, то в неї ще одна гадка на порятунок; вона ще не догадала її до кінця, але... най-най, най лиш послуху відмовлять. Вони знають, хто вона і що вона може, як схоче! Най лиш її парубка далі затягають. Так!
Вона гримнула мішком до столу і встала. Виглядала дуже визиваюче. Звернулась до Павла, що сидів мовчки під піччю і ткав зокрема свою думку, і кликнула:
— Ти чого сидиш під піччю й ні пізно ні рано води в рот набрав? Аби одно слово пікнув, то ні. Все я мушу свою душу розривати. Ти господар? Ти тато? Але най буде й так. Я вас усіх навчу.
Вона шарпнула полатаний мішок зо стола й вилетіла з ним із хати. Микола приступив до Санди, що стояла, мов статуя, вгадуючи дальші поступки матері, котру знала найліпше зі всіх, а батько, не обзиваючись ще й досі ні словом, устав із лавки і взяв із кутка з-за своєї постелі свій високий гудзуватий скіпетр у руки й вернув на своє місце...
— Що ви скажете на те все, тату? Якої ви гадки? — звернувся син до батька.
— Я такої гадки, сину, щоб ти ще ждав,— відповів Павло,— відтак поговоримо. До осені ще доволі часу.— Він говорив стурбованим голосом.
— Чого ждати? Я не хлопець. Я знаю, чого я хочу,— заявив рішуче Микольцьо.
— Може, й так,— сказав батько,— я й сам знаю, що тобі вже час женитися. Ми вже старі, тобі треба початок зробити із женінням. Та не знаю я, чи Ганна Марчукова буде тобі таке щастя.
— Я гадаю, що буде. Я не можу межи багачів пхатися, бо за мене багачка не піде. Ще якби я сам що мав, а так...
Тут урвав, бо двері розірвалися, а впосередині хати з’явилася, мов з-під землі завірюха, знов Зоя.
— А так візьме жебрак жебрачку, й буде жебраків більше.
— Який він жебрак, Зоє? — вмішався тут несподівано роздразнений Павло, піднімаючися поволі з лавки та висовуючи вперед себе палицю, довгу, мов із грубим, усередину замкненим, чорним п’ястуком зверху, з палицею в руках здавався він вищим, так що від того в хаті мов потемніло.— Який він жебрак? Не твій син? Не мій? Ти "полька", я "поляк", ми побралися... який він жебрак...
— Най з "полькою" жениться, йому хамки не до пари! — загрозила Зоя.
— Яку "польку" мені взяти, мамо? Органістиху, вдовицю Антоньову, що свого чоловіка до гробу загнала?
— Бо він пияк був...
— Ні, мамо, не пияк... бо жити не було з ким, і вона...
Тут він урвав, але лише на те, щоб відітхнути глибоко, немов сил набрати до дальшої боротьби з матір’ю, що гнівом дихала.
— ...чи, може, з її горбатою донькою, що через неї окалічіла, бо мама забагато до костьолу бігала; чи Менцю, доньку старої перекупки, польку, що з своєю мамою до Ч. торгувати ходила, га? Кажіть, мамо! Зараз кажіть!
Зоя стояла мов закаменіла. Ніколи такої бесіди з уст Микольця вона не сподівалася.
— Його правда, жінко,— вмішався тут нараз батько й підніс високо свій грізний вишневий гудз,— з ним треба порахуватися. Він наш найстарший син. Йому треба дати землі; ми ж для дітей працювали... самі як завтра повмираємо. Його правда.
Павло сказав і сів.
— Давай ти своє поле, чоловіче! — крикнула Зоя, взявшися попід боки.— Я свого не даю. Я стара, я знаю, але тому, що я стара, я хочу мати своє й нікому в ласку не стояти. На те я й працювала ціле своє життя.
— Ні, мамо! Самі ви не працювали. Працювали й ми на те!
Нараз двері відчинилися і в хату ввійшов Юзько, а за ним і Янко.
— Що тут за бесіда? — спитав Юзько.— Аж за вікнами ваш голос чути, мамо.
Мати прокинулася на вид Юзька... Той Юзько, її тьохнуло в серце.
— Що за бесіда? — сказала.— Спитай свого брата й тата, бо я вже нічого не кажу. Раз і я мушу мовчати.
І, сказавши се, сіла рівно, як патик, коло стола, підперла голову п'ястуком і задивилася непорушно на стелю, де чорна мушня успокоювалася плямами.
— Що, Миколо? — звернувся Юзько до брата.
Янцьо сів коло тата під піч на лаву й почав вибирати з-за пазухи незрілі ще лісові горіхи, розкушувати їх зубами, оббирати й заїдати смачно. Санда сіла коло нього і ждала нетерпляче закінчення сеї справи, не дуже цікавої для неї.
— Що, Миколо? — спитав Юзько ще раз, приступаючи живо близько стола, де сиділа мати і стояв старший брат.