Так думав собі Трохим: "Не буду його сердити; буду піддаваться, нехай вередує, аж поки до своїх місць дійду; тоді викручусь від нього".
Перешедши те село, Денис завернув з дороги геть під лісок і Трохима покликав за собою.
— Оттут відпочинемо! — сказав сідаючи Денис під грушу. — Давай, чи є що в тебе, так пообідаємо або пополуднуємо.
— А що в мене є? — сказав Трохим і достав з торбинки хліба, тарані скільки та огірочків.
Денис достав із-за халяви ніж престрашенний. Трохим, як побачив його, так морозом обдало. Денис розпорядкує, мов сам усе придбав: хліба відрізав собі попереду, а далі ткнув шматок і Трохимові. Теж і тарані собі луччої узяв, а дещо і огірків кинув, мов собаці, Трохимові. Сей усе терпить і мовчить та дума: "Донеси мене тільки, господи, додому. Цур тобі і зо всім! Знати тебе не хочу".
— Знаєш що, пане брате? — наївшись, став казати Денис — Цур йому удень йти! Будемо удень віддихати: бач, як душно! Ніччю більш пройдемо і дальше станемо. Як отеє відпочинемо, а вечерком зорею та холодком ніччю мотнемось, так ми післязавтра і дома будемо. Лягай та спочивай, поки до вечора.
Лягли хлопці. Заснули добре. Над захід сонце; прокинулись, пополудновали — і усе-таки Трохимові харчі — і пішли.
— У тебе, бачу, і нема нічого для дороги? — спитав Трохим.
— А де я у чорта що озьму! Коли що й заробив було чого трохи, так ізтряс, у тім анахтемськім острозі сидівши; а заробити більш ти не дав. А було б і на твою долю; гадки б не маві
— Ти мені, Денисе, навдивовижу. Чи такий же ти був у нас у селі? Се ти, ходивши по усім усюдам, набрався такого духу.
— Цить, мовчи, не твоє діло!
І замовкли, і йдуть.
Через скільки там пройшовши, вже Денис вп'ять і обізвався:
— А що, товаришу! Поперед усього жінці розкажеш, а там і до голови підеш і по усьому селу будеш проповідовати, як Денис Лискотун хотів лавку обікрасти, і як ти остеріг хазяїна, і як Дениса з острога під калавуром водили к допросу?
— Ні, Денисе! Не знаєш ти мене. Се страшне діло, щоб про кого таке розказовати. Нехай тебе бог у сім дєлі простить, а ти покаєшся і покинеш скверне таке діло. Що ж, спіткнувся та й схаменувся. А розказовати не моє діло. Не тільки жінці, я й сам молю бога, щоб я забув про се, бо, кажу, ти покаєшся.
— Аякже? Вістиме діло, що покаюсь. Так і почну молебні наньмати. Так грошей-бо нема — не добувся; хіба ти мені даси. А що, Трохиме, скажи по правді, багато тобі хазяїн дав за те, що ти про замки йому об'явив?
— Та не я ж то об'являв, він сам дознався.
— Та як собі там знаєш, а вже, вірно, дав таки що-небудь.
— Дав награжденія, відпускаючи, цілкових з пару.
— Та заробітних. Так скільки несеш додому?
— Хто його зна! — казав Трохим, а сам так і труситься, боїться, бо ніч, їх двоє, і Денис здоровіший його. — Я таки гаразд і не лічив, зложив та й пішов.
— Мабуть, багато, що ніколи було й перелічити. Чи поділишся ж зо мною?
— Щоб то як?
— Так, як діляться, пополам. Чи, може, усі віддаси? От сполать би парень був, якби усі віддав!
— Що се ти, Денисе, говориш? — ледве вже промовив Трохим, бачачи, до чого вже діло доходить.
— Та ну, цур тобі із твоїми грішми, що, мабуть, у тебе їх до сина, що так злякався! Ти ще й се розкажеш, що я дорогою мав тебе обідрати!
— Та зділай милость, не думай так про мене, Денисе! Я тобі казав, що нікому не скажу, і побожусь усім, і заприсягну.
— Ану побожись!
І Трохим почав божитися так, що аж страшно було слухати.
— А заприсягни! — каже Денис і подав йому жменю землі. — З'їж отею усю!
Трохим, як з щирим серцем, не боячись нічого ї думаючи-таки, щоб нікому ні слова не розказати, з'їв жменю землі, усе потроху ковтаючи.
— Ну так, тепер товариш. Тепер певен і я.
Оттак-то Денис усе заїдався з Трохимом. Чого-небудь то й прив'яжеться. Трохим же як був собі плохіший, то й усе подавався, і таки не без того, що й боявся його, щоб чого не зробив йому худого.
Так ішли ніч, ранком скільки пройшли, тут сонечко ще не дуже і піднялося, а вже стало кріпко пекти, то вони звернули у лісок та й полягали спочивати.
Як піднялося сонечко, що то вже жарило! Ні вітер не дихне, і ніщо не колишеться, так так, що ледве дихати можна. Наші хлопці хоч і заснули було, так не можна ніяк і улежати. Як припече сонце, так місця не знайдуть. На взліссі сонце є, жарить; так вони зайдуть у гущину, так там ще й гірш: нівідкіль прохолоди ніякої, тільки що зверху палить, і малесенький вітрець не проходить. Знайшли воду, не відіп'ються; тяжко вже їм і дихати. Викопають кожен собі ямку; приляже туди, то трохи йому о легше, можна холодом трошки дихнути. Зогріються і тут, переходять на друге місце, та так виморились, так знемоглись, що не здужають і поворохнутися. Цілісінький день ні хмариночки ж то!
Аж ось уже к вечеру жара затихла трохи, товариші наші піднялись, здихнули слободніш, поїли було і пішли.
— Як не полінуємося, — каже Трохим, — то світом і дома будемо. Від сього ліску до нашого села тільки двадцять верстов.
— І велія милость, що будемо, — сказав Денис, — тільки не відставай, ти усе пристаєш. Поспішай!
От як ідуть і верстов сім учистили з полудня — стала показуватися мов стіна чорна; далі від неї стали відділятись, мов клубки, густії хмари з золотими від сонця кругами. Клуби в'ються, докупи збираються, і стіна усе вищенько підбирається. Сонечко за тучу сховалось зарані, і птиця стала збиратись і чогось жде на себе. Самчики ззивають самочок і як можна спішать, у кого є діточки, так до них; а котрі собі гулящі, так полетіли ховатись. Дедалі, дедалі усе стиха, ні травка не колишеться, усе чогось жде великого, страшного. Далі стало і гуготіти далеко-далеко, мов клекоче море, або гуде великий вітер здалеку, або сила велика людей наїжджа, що ще здалеку, земля під кіньми стугонить. Блискавка одна тільки і показується, а сонечко зовсім зайшло; хмари спустились, так і не видно нічого.
— А що будемо робити, — став казати Денис, — як ми підемо? Скоро зовсім буде темно. Страшно без дороги йти.
— Аж он маячить лісок, — сказав Трохим, — поспішаймо туди.
— Де лісок? Я ні його і нічого не бачу.
— Он як блисне блискавка, так від дороги на праву руку. Ходім мерщій; усе темніше становиться. — Вони поспішають. Піднялася і стіна. Стало зовсім темно. Поки не блисне, то нічогісінько і не бачать перед собою. Стіна густа, чорна, страшна надвинула і простяглася від сходу до заходу сонця, і із усіх місць блискавка знай блиска. Грім гуде з переливом, мов де по горам громадне каміння качають, — і інше мов упаде, стукне та й замовкне… а тут луна і загрохотить по усьому небу, по усім куткам сієї великої хмари. Замовкнеть же грім, так чути, щось гуде, клекоче, бурлить, страшніше самого грому… А блискавка безперестанно! І як блисне, так після неї пуще нічого не видно.
— А де ти, Трохиме? — казав дрижачи Денис. — Озьми мене за руку та веди, я швидко впаду. Ніг не підволочу.
— Держись за мене, — каже Трохим. — Тут вже недалечко. Он від блискавки видно.
— Та я бо сієї блискавки боюсь. Ох, коли б швидче до лісу!… Бач, яка страсть ідеть! Ось і дощик… Ой, швидче, швидче поспішай!
Зовсім повис йому на руки Денис; і Трохим сам утомився, і його волоче; через велику силу дотащив його під густе дерево, положив, і сам звалився…
Тут же і уся туча надвинула якраз над той ліс і усюди небо покрила, як саме чорне сукно; хоч скільки хоч дивися, нічого перед собою не побачиш ніяк! Заревіла престрашенна буря, шумить під небесами, носиться по полю, упирається у ліс, преть його, мов з місця хоче його спихнути і зомняти овсі; гілляки тріщать, ламаються, падають… Тут щось страшно загуло, аж свистить на увесь ліс, грім покрило… і разом геп!… Впало, аж земля здрогнула! А тут грім як загримотить, і вп'ять земля задрижала… А тут вп'ять такий же свист і шум, і вп'ять щось-то впало, затріщало!… То буря порається, вікові дуби валя, мов пруття! Як же хлине дощ, і вже не йде, а ллє; по лісу шумить, з гори біжить річками, клекоче… і від неї, і від бурі, шо бушує, і від грому, що так і розривається над головами, шум такий і грохот, що страшно і згадати!… А тут блискавка червоним огнем очі засліпля… Іменно преставленіє світу!
Денис ні улежить, ні усидить і не постоїть на одному місці. Ходить, перебіга з-під одного дерева під друге, руки ломить, сам себе не тямить. "Трохиме, Трохиме! Ти спиш, не боїшся нічого?" — так голосно зо страху сказав він.
— Ні, я не сплю та й не боюсь нічого,
— Грім уб'єть!
— Воля божа! Я се знаю, та хоч і лежу, та молюсь богу.
— Хіба ж він і помилує, як йому молитися? Ух! Як затріщало у лісі вп'ять!
— Помилує, тільки покайся…
— Як покаятись такому грішнику? Як мене бог може простити?
— А що ж! Кайся від щирого серця, твої гріхи не які великі, ти так грішен, як і усяк чоло… Господи! що се?
Тут вони впали обидва навколішки…
Огненна стріла прорізала усе небо і, як оком моргнути, вдарила у те саме дерево, під котрим попереду стояв Денис і отеє прийшов до Трохима. Дерево превисоченне було; його так до половини у мілку щепу розбило і усі гілля стерло і зм'яло, так що і сліду їх не зосталось.
Насилу піднявся Денис; а се від них, де вони стояли, теж під деревом, було не більш як саженів з десяток.
Очунявши трохи, ухопив Трохима за руки і став прохати: "Ходім, ходім відсіля! Тут нас бог поб'є".
— Куди ж ми заховаємось? — каже йому Трохим. — Бач, яке лихо по усьому лісу? Отто грім запалив дерево; бач, горить. Адже і далеко від нас, та й по усьому лісу така халепа.
— Ой, страшно, страшно! А то хто сидить та дивиться на мене?
— Бог з тобою! Нема нікого. Молись лучче богу!
— Мене і бог не помилує. Ти думаєш, я такий… Ох, лице запалило!
— Помилує, молись, кажу, та кайся.
— Де вже мені покаятись? Я той, що вас обкрадав, не було другого злодія у селі… се моє діло. Мене підводили другі… Я обкрадав вас усіх… передавав циганам, москалям… брав гроші та багатів… лавки обікрав… вивертівся! Хотів і тебе так, як оттого, що сидить і дивиться грізно на мене… — Так казав, не тямлячи нічого, Денис, і б'ючи себе в груди кулаччям.
Тут разом як осяє їх блискавка, як хрясне грім, мов небо на них впало!… Обидва впали нечувственно. Трохим, підпливши водою від дощу, трошки очуствовався, бачить: Денис біга коло нього, руки лама, блідний як смерть і, не тямлячи себе, кричить: "Я не тільки злодій, я й душогубець, зарізав нищого… мав грошей у нього знайти… Одежу свою закровавив, а він онде свариться… Господи! І ти мене не помилуєш?"
І став бігати як не о своєму умі.