І ось, коли мене повертали назад, а це було літо, саме на Івана, на етапі, поїзд Івано-Франківськ – Київ, приходив об одинадцятій, привезли воронком у пересильну тюрму. Була неділя, начальства нема, є "дижурний". Цілий вагон побутових, один я – політичний. Побутовців обшманали, в останню чергу я. А мав мішок продуктів, тут передачі пропускали, сестра передала, мав намір довезти до хлопців у лагер. Семеро їх, один стоїть за столом, той, що має шмонати, шестеро прапорщиків сидять. Поставив мішок, роздягаюся догола, стаю збоку, а хрестик не знімаю, в мене хрестик на мотузці. Ну там команда.
— Присядь!
Я ще не присів, а прапорщик побачив хрестик, поліз його знімати. Він до хрестика – я по руці вдарив, так відштовхнув. Ті шестеро встали, вони бачили, що я наглядача по руці вдарив, і коли вони встали – а я ж голий – на стіл вискочив, на якому шмонають, і кажу їм:
— Івани! Нині мами ваші пішли, мабуть,
молитися десь до церкви, а ви тут хрестика зриваєте… Хохли… Кличте майора…
Послали за майором. Дивлюсь, іде, невисокого росту, повний, трохи так на татарина схожий.
— В чем дело…
— Та ось хрестик зривають…
А тут, в усіх тих камерах, є список речей, які можна і які не можна, кажу, що хрестик не заборонено.
— Но і не разрешено, — каже він і сам поліз
зривати.
Я і його по руці, і гарячково міркую, що маю робити далі. Тоді швидко хрестик з шиї – і в рот.
— Во-во, глотай…
Став у куток і кажу:
— Ви, хохли, ви мене вб‘єте, а хрестика я вам
не віддам…
Почав це говорити, а майор поліз мені в рот, хотів витягнути, я лише зуби зціпив. Хруснуло. Дивлюсь, він витягнув пальця, а в мене в роті щось залишилось. І що мене здивувало, ще тримаю в роті цей кавалок, а в нього крові нема, все біле. Він також дивиться на пальця, а потім воно червоніє, червоніє… І сикнула кров, він почав скакати на одній нозі і махати цим пальцем. Ті семеро скочили на мене, голого, як мама народила, з хрестиком у роті. І як пішли, в чоботях ж, як почали бити, то я лиш про окуляри думав. У мене були перші окуляри і то складна справа, бо такі окуляри не можна було ні придбати тут, у Союзі, ні зробити. Спершу ще трохи відбивався, але вони мене дуже скоро виключили. Була дванадцята година дня, десь так. Прийшов до тями ввечері, темно було, в пивниці, в карцері. Подав перші ознаки життя, наглядач відчинив годівничку.
— Я тобі воду включу…
Трохи помився, думаю, де окуляри. Бачу, лежать на цементі, певно, підкинули.
— Дай мені папір, — кажу до наглядача.
Почав писати, прокурора викликати. Все тіло збите, не чув живого місця. На ранок прийшли з носилками, занесли, відперли в "столипін", повезли на Калугу. І так мене два місяці возили на пересилках. Як тільки починав вимагати прокурора і писати заяву, везли аби-куди, щоб тільки лікарня не фіксувала побої. І лише через два місяці, як посходили синці, привезли в лагер у Сосновку. Розповів усе як було, і тоді увесь табір оголосив голодовку. Понаписував заяви у різні інстанції, цивільні і нецивільні, прокурорські і партійні. Від усіх, як за командою, приходило, що це не правда, що я засуджений за брехню, за наклепи на радянську дійсність, і тут далі брешу, продовжую брудну справу. І Сахаров тоді включився, справа набула світового розголосу. Тоді я вирішив піти на крайній захід: прошу порушити кримінальну справу проти мене, за нанесення мною тілесних ушкоджень майору, прізвища його не знаю, але було це такого-то числа, о такій-то годині, в такий-то день у київській тюрмі. Відкусив йому палець через те, що він хотів витягнути з рота хрестик. Поліз у рот, а я йому відкусив палець. Поруште проти мене справу, хочу відповісти, бо християнська совість не дає мені спокою. Відповідь отримав, 15 діб карцеру. Камера, під дверима в коридор щілина, вікно вибите, надворі – мінус 25. Лише молитва, злість на них і надія на Всевишнього. Це мене врятувало.
4.
На ранок прибули до Санкт-Петербурга. Поїзд повільно під'їжджав до вокзалу, молода мама складала пожитки, а малий хлопчик вибіг у коридор з надією ще раз зустрітись з вчорашніми друзями, з якими тут бешкетував. Та марно, видно, вийшли ще на під'їзді. Він повернувся в купе, обняв мене ручками.
— Я хочу, щоб ви стали моїм батьком…
— Добре, а що скаже на це мама…
Мама як складала пожитки, так мало не впала.
— Ну ти втнув!.. Ну ти втнув!..
Сміялася мама. Сміявся і хлопчик. Потім, з кінця вагону, ще раз оглянулася і помахала привітно нам на прощання, все ще всміхаючись. Поїзд на Петрозаводськ відправлявся пізно вночі, ми перебиралися з вокзалу на вокзал, окремі з яких будував ще Петро на козацьких кістках, відкриваючи в Європу вікно. За протокою — Хельсінкі, і ми говорили про тих, хто підкосив систему, привів до розпаду СРСР. Їх 41, тих, хто приніс себе в жертву, записавшись в Українську Гельсінську Групу за виконання Гельсінських угод.
-Само собою зрозуміло, що жоден працівник адміністрації не піде на домовленості з в‘язнями. В лагері особливого режиму в‘язні цілодобово ізольовані в камерах. Я лікарями був звільнений від робити на механізмах з причин інвалідності зору і перебував у робочій зоні. Це – величезна закрита камера, в якій станки, на яких в‘язні шліфували люстри. Відходи подавались у каналізацію, я мав почистити її і підготувати на наступну зміну. Була в моєму розпорядженні ще важка чотириколісна тачка, якою вивозив ці відходи за межі камери. На підмогу дали ще одного в‘язня, Едуарда Кузнєцова, який працював і табельником, вів облік, хто скільки зробив, і хто скільки був на роботі. Відповідно, з охороною та адміністрацією контакти в нього були тіснішими. Мотали строк в одній камері, а оскільки отримали доступ на вихід з тачкою на територію, то почали обсмоктувати ідею. Канал виходу інформації. А тіткою Кузнєцова була Олена Боннер, дружина Сахарова, який якраз отримав Нобелівську премію. Частину – тітка передала на зону, Кузнєцову, питання Сахарова і Олени Боннер набули світового розголосу, передачу кагебісти не шмонали, проґавили. Отримавши гроші, ми приступили до дій. Одного разу перевернулася тачка, збираючи відходи, так поміж іншим, стали скаржитись мєнту, який наглядав, що голодні, робота важка.
— Чи не міг би ти нам шоколаду принести?..
Продавали за зоною, дали гроші. Відповідь категоричною не була, значить, з ним можна було мати справу. Наступного разу домовлялись по-діловому.
— Ти – шоколад, ми – десятикратну плату…
Місяць-півтора отак він носив, як пам‘ятаю і нині, "Сливочний", фабрика "Ротфронт", московська. Далі пішли на листи. Лист на місяць, близькій родині – це було наше право, і прапорщик знав це. Більше не можна, а треба було більше і за окремою адресою. Вийшли з пропозицією.
— Відносиш конверт – ми сто рублів…
Приблизно це була його місячна зарплата. Клюнув, відправляв, як було заадресовано. З часом кількість листів росла непомірно, в зарплаті підняли його до генерала, перші листи, ті, що ймовірно читав, були туфтою, для перевірки каналу. Коли лист доходив до явки, нам давали з волі сигнал, прапор отримував своє. Так ми налагодили один з основних каналів виходу інформації, мета була одна: вийти до демократичного світу, поставити до відома, не робили злочину, але сидять. Поет Василь Стус, письменники Юрій Бадзьо, Валентин Мороз, Іван Світличний, Данило Шумук, Олександр Гінзбург, Едуард Кузнєцов. Люди, які володіють словом, мають що сказати. А практика показувала, що твір, який потрапив у самвидав, потрапляв і за межі Радянського Союзу. Ми добре усвідомлювали, що тільки підключивши світову громадськість, можна змусити керівництво Радянського Союзу припинити свавілля. Саме це звернуло на нас увагу країн Заходу і вони втягнули СРСР у Гельсінський процес. З лагеря вдалося нам переправити вірші Василя Стуса, велику кількість матеріалів правозахисного і звинувачувального характеру. В світ потрапили мій лист до Джорджа Міні, Заява Голові Президії Верховної Ради СРСР, Відкритий лист до Девіса Мільнера, Відкритий лист до прогресивних українців США і Канади. Всі ці матеріали, а також моє Останнє слово на судовому процесі в Івано-Франківську, були опубліковані в збірнику "Українська Гельсинська Група. 1978-1982. Документи і матеріали". – Українське видавництво "Смолоскип", Торонто-Балтимор, 1983.
5.
З Василем Романюком, майбутнім Патріархом Володимиром, ми познайомились як я лише вернувся з першого ув‘язнення. Зійшовся тоді з Ярославом Лесівим з Болехова, хресним у сина якого був Опанас Заливаха. Згодом ми вже разом хрестили дитину у відомого художника Миколи Дундяка. Тоді ж в Опанаса зустрілись: Лесів, Чорновіл, Дундяк і я. Зайшла бесіда про Романюка, що є такий священик у Космачі. А в 65-му, ці наші хлопці-шістдесятники, висвячували пам‘ятник Шевченку в Шешорах. Влада була проти, а вони все там самі зробили і висвятили. Там був присутній Чорновіл, Василь також брав участь, як священик. Домовились поїхати до Романюка в Космач, поїхали – Чорновіл, Лесів, я. Тоді, в Космачі, вперше і був на його службі. Він представницький такий, дуже гарно правив. Згодом регулярно їздили, помолитися, поговорити про Довбуша, бо то церква Довбуша, про Україну, а трохи і на гриби десь сходити. Ще нас з Василем єднало те, що дружив він зі священиком з нашого села Соколаном. І ще був у нас з ним такий старий священик Федорак, що мешкав неподалік, на знаменитій свого часу вулиці Селянській. І потім ми вже зустрілись з ним у камері. Василя в 72-му загребли, з Чорноволом і всіма львівськими, мав повторну судимість, дали рецидивіста. Мене привезли в 74-му, кинули в цю ж, 5-у камеру. Так і просиділи п‘ять років. А в Сосновці, де ми працювали вже на жорнах, з‘явився і Валентин Мороз. Перед тим у 70-му він вийшов, і тільки вийшов, вхопили другий раз. І всі ми тоді, хто був на волі, почали піднімати шум, захищати, він сидів, а ми вже опірилися. Фактично ми тоді створили йому імідж. Світ почав говорити про Мороза як про українського історика і політв'язня. В 70-му дали Морозові п‘ять років критої, повезли у Володимирку, а в 75-му привезли до нас, "смугастих", у Сосновку. І я взяв його в свою камеру, бо наша громада вирішила виділити для нього цілий канал, сподівалися, що він, мабуть, має щось, або записане, або в голові, щоб передати в світ.