Мало що може статися.
Знову заревло над вежею, і знову пронизливо засвистіли бомби, проймаючи тим наростаючим свистом і душу, і мозок, ніби тонким, довгим сталевим лезом. Одна бомба впала у воду під скелею, а друга вибухнула біля вежі, просто-таки під самою стіною. Чи вибухом, чи вогнисто-чорним осколком відірвало шматок стіни, але всередину споруди не дістало. Вежа лише застогнала тяжко, як стогне стара людина, здригнулася всім тілом, але вистояла. Дивилася в небо своїми круглими зубчатими баштами й ніби запитувала в німому роздумі: "За віщо мене так?.."
А тим часом металеві хижаки описали в повітрі ще одне коло і знову кинулися на вежу. Перший прострочив по ній з кулемета, обсипавши металевим зерном і саму вежу, і землю навколо неї. А другому цього разу пощастило влучити у кам'яну споруду. Це було не пряме попадання, бомба зачепила тільки краєць башти, але від вибуху в стіні утворилася велика дірка, і в середину вежі загуркотіло каміння, полетіли осколки. І троє почули тяжкий зойк одного:
— О-ох!..
То застогнав Василь. Осколок ударив його просто в груди і звалив на землю.
— Василю!..— кинувся до нього батько.— Васильку!.. Батько підвів його голову, глянув в обличчя. Бачив, як щоки і лоб швидко заливало сірою барвою, подумав: "Та це ж мій син!.. Краще б мені отак, а він щоб жив..."
— О-ох!..— ще раз простогнав Василь, не розплющуючи очей.— Повітря мені...
Кульгаючи, припадаючи на хвору ногу, Грицько підхопив Василя під плечі. Але несила йому було підняти важке нерухоме тіло. Батько підставив руки під поперек, а вже Андрійко тримав під колінами. Коли несли, ноги стукалися об землю і в тому стукові вчувалося, що людина вже при смерті.
Не стало літаків. Не падають бомби. Люто палить сонце. Торохтять під ногами камінці, шурхотить суха трава. Навколо — гаряча тиша. І в бухті німо. І в селищі — ні руху, ні будь-яких звуків. На весь світ чутно тільки, як стогне поранений. Він уже навіть не стогне, а ледь видушує з себе один хриплий звук:
— О-о!.. О-о-о!..
А потім раптом затих і випростався, розплющивши очі.
— Зараз ми тебе перев'яжемо,— бідкався біля нього Левко Пилипович,— потерпи трохи, потерпи, синку... Андрійку, швидше давай бинти, йод, усе, що там є...
Василь, лежачи на сухій траві, дивився некліпаючими очима на яскраве сонце і на далеке безбарвне небо. Тоді батько, все зрозумівши, промовив:
— Прости мені, сину...
І закрив йому очі, поки ще не захолонули повіки.
Поховали Василя віддалік од вежі на найвищому пагорбі, щоб могилу видно було і з моря, поклали камінь і вирубали на ньому, хто тут лежить та за що загинув...
7
Кілька днів після бомбардування вежі у рибальському селищі було тихо й пустельно. Ніхто не з'являвся на вулицях і біля причалу. Сухими бортами терлися і жалібно поскрипували забуті баркаси та човни, припнуті на іржаві ланцюжки.
Нарешті рипнула хвірточка у воротях Мікоса Фасулаті. Вийшовши з двору, господар зупинився на коротких міцних ногах. Обережно глянув праворуч, ліворуч, кинув погляд уздовж вулиці. Одним кінцем вона упирається в підніжжя гори, другий веде до бухти. Сюди й пішов Мікос Фасулаті.
Тамуючи в серці страх і ненависть, він простував у комендатуру до Гюнтера Бахмана.
Його затримав патруль — три здоровила у квадратних касках, міцних чоботях, з автоматами на грудях.
— Хальт, Мікос!.. Хальт!..
Мікос Фасулаті навіть зрадів, що його зупинено: серед патрульних був і "знайомий" солдат, який видавав баркаси, а потім замикав їх на ланцюжки. Він знав Мікоса, тому й покликав на ім'я.
— Їх цу пан комендант,— сказав Мікос, як умів по-німецькому, і ткнув, себе в груди чорним порепаним пальцем.
Гітлерівці здивовано переглянулися: дивись, мовляв, який сміливий, сам до коменданта проситься! Проте видно було, що й вони задоволені такою подією — хоч чим-небудь порушено їхнє набридле човгання туди й сюди вздовж Набережної. До того ж якщо вже цей тубілець з великим горбатим носом і довгими, ніби в мавпи, руками проситься до коменданта, то, мабуть, неспроста. Щось він має сказати важливе.
І "знайомий" солдат підштовхнув Мікоса автоматом у плечі:
— Гут, Мікосе... Гут!..
Комендатура в колишній школі. Власне, в селищі дві школи поряд: одна стара, дореволюційна, трикласна, у ній ще сам Мікос навчався, а друга нова, десятирічка, з великими вікнами, з красивим фасадом, збудована за кілька років до війни. В ній навчався вже його син, Костас, і успішно закінчив би, коли б не прийшли фашисти.
Відколи гітлерівці захопили селище, Мікосові не доводилося тут бувати, і тепер його пильне око швидко схоплювало все довкола з жадібною цікавістю, хоч з кожним кроком у грудях наростав острах. Наростав ще й сумнів: чи правильно він оце зробив, що вийшов з хати та опинився тут, у самісінькому ворожому барлозі?.. Чим усе це може скінчитись?..
Уперше побачив і самого коменданта, досі лише потрапляли на очі його накази на стінах будинків, на телеграфних стовпах. Бахман був невисокий на зріст, майже такий, як і Мікос, тільки стрункий, з військовою виправкою, на грудях поблискував орден.
Комендант говорив каліченою російською мовою, але розумів її значно краще, і тому взявся розмовляти з Мікосом Фасулаті без перекладача.
— Ти хочеш іти в море?..— ворухнув він рудуватою бровою.
— Так, пане комендант,— шанобливо схилив чорну патлату голову Мікос.— Уклінно прошу дати дозвіл.
Бахман надів пенсне в золотій оправі, мабуть, для того, щоб краще роздивитися дивака-відвідувача.
— А навіщо тобі в море?
Мікос Фасулаті звів голову й здивовано округлив очі:
— Як можна таке питати, пане комендант? У мене — сім'я. Ми тільки рибою й живемо. Ми — одвічні рибалки, з діда-прадіда. До іншого діла в нас і руки не стоять... Так що дуже прошу вас, пане комендант, дозволити.
Гітлерівець перекинув праву ногу через ліву, помахав нею, дивлячись на Мікоса підозріло й з неприязню. Звісно ж, він не може вірити цьому грекові. Хто знає, що криється за його проханням, за його бажанням вийти в море. І чи не зв'язаний цей тубілець з тими, що у вежі... А може, це — один з них? Може, підісланий ними з якоюсь метою?..
Це раптове припущення підкинуло Гюнтера Бахмана в кріслі, поставило на ноги. Він близько, майже впритул підійшов до Мікоса Фасулаті і, люто, аж навіть хижо поблискуючи золотом та скельцями пенсне, різко запитав:
— А у вежі хто сидить, знаєш?
Фасулаті ще дужче округлив і без того великі чорні очі, подався назад і з непідробною щирістю вигукнув:
— Хай бог милує!.. Звідки мені знати, пане комендант? І навіщо мені знати?.. Ми — люди мирні, не стріляємо. Рибалки ми та й годі. Нам — аби нас ніхто не чіпав...
— Ви — мирні люди... мирні люди...— тонкі рухливі губи у коменданта стали в куточках вологими, він раптом тонко й верескливо зайшовся сміхом.— Тепер уже ніхто у вежі не сидить. Ніхто!.. Розбита вежа. Бомбами розбита. Там уже й миші живої не знайдеш!..
— Ну й слава богу, пане комендант. Бо й нам життя від неї немає. То стріляють, то ще щось... А тепер — слава богу...
Комендант справді міг гадати, що з вежею покінчено. Для цього він мав підстави. Кілька днів минуло після авіаційного нальоту, і за цей час вежа нічим про себе не нагадала, хіба що своїм існуванням на тому височенному скелястому березі, своєю наявністю. Але мертвий камінь — є тільки мертвий камінь, а все, що було живе, загинуло під тим камінням і під бомбами. Два дні тому в море спокійно вийшли торпедні катери. І благополучно повернулися, пройшовши вузьким лабіринтом. Ніякого замаху на них не було. Хоч міг бути, коли б у вежі хтось іще жив...
Але що робити з цим греком, який стоїть перед ним, у покорі й просьбі схиливши голову, і боязко переступає з ноги на ногу?.. Краще все-таки, коли ніякого дозволу. Він, комендант, сам накаже, коли треба буде йти на рибну ловлю.
— Підеш у море, коли буде дозволено, разом з усіма,— вирішує Гюнтер Бахман.
І Мікос Фасулаті знову сполохано зиркає на орден, що виблискує на мундирі, запобігливо дивиться комендантові в очі:
— Артільно, пане комендант, я ніколи не любив. За совєтів тікав з артілі. Кого завгодно запитайте...
Комендантові очі за скельцями оживають, аж наче веселішають. Хижими бісиками витанцьовують іскорки на самих скельцях і на золоті оправи.
— Ти справді був проти колгоспу?
— Навіть агітував проти нього... А потім таки примусили, примусово повернувся. І навіщо він мені, той колгосп? Я сам рибалити вмію. І вам буде риба, і мені трохи...
— Гут, іди,— коротко наказав Гюнтер Бахман.
* * *
Мікоса Фасулаті викликали до комендатури через два дні. Ішов у супроводі конвоїра, а в самого підкошувалися ноги. Навіщо звуть?.. Може, сам собі лиха накоїв?..
До коменданта Мікос не потрапив. Інший начальник вручив йому папірця, що він має право самотою виходити в море на риболовлю, але не раніше як зі сходом сонця, і не пізніше як із заходом повертатися. А ловити не далі як за півкілометра від берега.
Може, справді перевіряли й таки переконалися, що Мікос Фасулаті не збрехав: кидав риболовецький колгосп, агітував проти нього.
8
— З бухти вийшов баркас! — доповів Андрійко батькові.
Хлопець лежав животом просто на землі, яка після цілоденного пекучого сонця за ніч не встигла прохолонути. Лежати було незручно, в лікті врізувалися гострі камінці, перед очима стирчала висхла руда трава, власне, вже й не трава зовсім, а якісь колючі шпичаки. Можна б щось підстелити, та не залишати ж йому заради цього вахту!
Після того пам'ятного авіаційного нальоту, коли загинув Василь, батько наказав якнайпильніше стежити не тільки за підступами до вежі з сухопуття, але й за морем. Гітлерівські бузо-віри можуть прислати свої кораблі, щоб несподівано ударити по вежі з моря. Та мало що зони ще придумають!.. Отож треба пильно стежити.
З того боку, від селища, дивиться Грицько, а звідси, від моря,— Андрійко,
Воно, може, й краще, що нічого не взяв підстелити, бо коли камінці колються і незручно лежати, то сон не бере. А останнім часом Андрійка дуже хилить на сон. Чи то від голоду кволість така, чи від постійного недосилання.
Та ще й море заколисує. Коли воно бурхливе, тоді спати не хочеться, бо дивишся на нього й не надивишся...