Яругами цю татарву в діброву...
Леся (підбіга)
Мій голубе!.. На мене й не зирне,
Встромив чогось у землю свої очі...
Чи ж сердишся?
Степан
Ні, не того...
Леся (заграє)
А що ж?
Може, знайшов собі дівчину другу?
Ну, признавайсь! (Крутить його.)
Степан
Ото ще!
Леся
Е, щось є...
Непевне щось, непевне... Не оманиш...
Мов варений... і голосу не чуть...
Щось на душі нечисте... Щось зрадливе...
Степан (дрижить)
Та що ти? Цить!
Леся
З лиця ти навіть зблід...
Ховаєшся од миру, наче злодій...
І глянути у вічі...
Степан
Лесю, цить!
Ох, не вражай!..
Леся
Коли гріха не маєш,
То усміхнись і приголуб мене,
Як перш було, хоч тихими словами...
Чи, може, я тобі обридла вже,
Степан (набік)
Не можу...
Горить, пече...
Леся
Та що ти! Схаменись!
Скажи мені... признайся... що там сталось?
Чи знов біда... чи втрата... чи похід?
Що ж ти мовчиш? Я, далебі, заплачу...
Степан
Несила... ет!
Леся
Та що за таїна?
Промов мені без жартів — це образа...
Не хочеш, ні?
Степан
Ох!
Леся (розсердилась)
То бувай здоров...
Козаче мій!.. (Пішла на рундук.)
Степан
Будь проклятий, скоріше!
ВИХІД V
Степан один.
Степан
Прокляття! А! Удар хоч з неба грім,
Убий мене, зрадливого Іуду! [9]
Іуду... Так! Я рідную сестру
Продав в ясир, в неволю бузувіру...
За золото зневажив свою кров,
Зламав кільце, яким бог рід єднає,
Втоптав в багно з віків святий закон
І на загин дав християнську душу!
Іуда! Гірш! Той хоч відвагу мав
Порвати вмить своє життя гидливе...
А я?.. Я — тхір! Тремтить оця рука,
Не зводиться до лицарського вчинку...
Невже ж то ні? (Хапається за кинджал.)
Е, пізно! Час минув:
Тепера смерть ще більш накоїть лиха...
Їх тут загін... Зборонців в нас нема...
Все випалять і виріжуть невіри,
Коли зламать їм слово... О, я звір,
Я вибрудок всесвітньої гидоти! (Забігає.)
ВИХІД VI
Ганна, Маруся, Сохрон, а потім і Леся.
Впродовж ції сцени чути оддаля хор.
Сохрон
Сей точиться... Неначе дід з похмілля.
Маруся
З'єднали нас святі вже молитви:
Я і тепер твоя, мій орле сизий,
І присяглась цим серцем не зражать,-
Чого ж тобі бентежитись?
Сохрон
Не знаю,
Але тоді тривога одлетить,
Коли наш шлюб жаданий завершиться,
І я його як сонця-правди жду.
Маруся
І діждемось, коли в тім божа воля;
Але чого нам приспішати час,
Коли дає і радість він, і щастя,
І втіхою нам душу напува...
Хіба тобі, мій орле, мало раю?
Хіба тебе і він не вдовольня?
Чого ж жадать прийдешньої хвилини,
Коли оця сучасна чарівна?
Коли б моя була над часом воля,-
Я б крикнула цій миті: "Зупинись
В своїм прудкім польоті; ти — прекрасна,
Ти радістю мені сповняєш світ!" [10]
Сохрон
Твій голосок бринить чудовим співом,
В твоїх очах і любощі, і рай...
В твоїй красі небесна перемога;
Тож і боюсь, щоб скарб мій неземний
Пригода зла не вирвала! Ще три дні!
Маруся
Твої страхи бентежать і мій дух,
Щось затяжке прокралось в моє серце...
Глянь — сонце гра, ні хмароньки, ні мли
На бані цій блакитній та прозорій,-
Чого ж нам ждать тих лиховісних бур?
Вже й день ясний скінчиться незабаром,
І тільки два зостанеться нам дні...
Сохрон
А все ж то два. (Цілує її.)
Маруся
Ох, не смути серденька,
Воно й само щось ниє і тремтить...
Сохрон
Нема чого полохатись зі мною:
Хоч би вся тьма нечистих вражих сил
Із-під землі, із прорвищ злосмердючих
Повстала враз, то перса ці й рука
Тебе, зорю, од неї оборонять;
Край ніг твоїх кістками ляжу я,
І навіть їх не переступить ворог!
Маруся
Так, вірю я! Ти лицарем, орлом
Мені запав найперше в серце... Дужих,
Побідників, звитяжців запальних
Воно любить, кохати тільки й може...
І мариться, що по Вкраїні ти
Скрізь досягнеш і слави, і почоту,
І схилиться до ніг твоїх чолом
Уся пиха, мізерією вкрита...
Сохрон (усміхається)
Дитячі сни. Нас паніматка жде...
Маруся
Матусенька? Ходім, там поруч сядем...
Про славу ти розкажеш, про бої —
Матуся теж послуха...
Сохрон (обніма)
О мій раю!!
Пішли до рундука.
Ганна ще раніш вийшла і з рундука вигляда їх.
ВИХІД VII
Ганна, Сохрон, Маруся, а потім Леся.
Ганна
А я усе вас визираю тут,
Бо чую вже самотину старечу,
То й нуд бере...
Маруся
Ой мамо, не тужіть:
Я вас самих не кину... Так, Сохроне?
Сохрон
Конечне, так... Побудем вкупі час,
А то — до нас...
Ганна
Е, теща, любий зятю,
Залишня річ в кубельці молодих...
Сохрон
Крий боже!
Ганна
І! То так воно здається,
А потім зять щось інше заспіва...
Маруся
Ой, зроду ні! Та то була б образа
Мені така, що і не знаю...
Ганна
Бач,
Уже й пішла за мене суперека...
Як бог судив, то так і буде! Ну,
Сідайте ж тут, бік мене, голуб'ята!
Дивилась би, не зводячи очей,
Та слухала б все ваші буркотання...
Маруся
Ось, ненечко, Сохрон розкаже нам
Про січові пригоди...
Сохрон
Що ж би саме?
А, от хіба про гемонський похід,
Що нас завів за Тендер [11] на погибель.
Зладнали ми чайок десятків з п'ять,
Щоб понестись по морю до Сінопа [12]
Та погулять на славу у невір,-
Добра добуть і визволить з кайданів
Невольників — товаришів, братів,
Що гинуть там по тюрмах та галерах...
Маруся
Ой лелечко! Співають кобзарі,
Яка тяжка робота їм і мука!
Ганна
Так, доню...
Сохрон
Ну, прокрались ми Дніпром
Та й виплили до світу в Чорне море...
От вирнуло і сонечко із мли —
Осяяло хистке й ясне роздолля:
Воно кругом яскрило, як сапфір,
За край небес розкинувшися лоном;
Здавалося, що баня незмірна
З хмаринами хитається під нами,
А ми немов в блакиті несемось
Над прірвою, безоднею страшною:
То здіймуться всі весла, то пірнуть,
Блиснувши враз — сріблом чи адамантом,
А хвиля гра під променем ясним,
Гойдає нас, пестуючись, ласкаво;
Чайки летять поламаним ключем,
По синьому вітрилами біліють...
А на чайках, неначе мак, шапки
Аж мріють скрізь червоними рядками,
А серденько ж і мліє, і тремтить!..
Маруся
Ой гарно ж як, ой пишно! Боже милий,
Коли б мені побачить диво те!..
Здається, я пташиною б от зараз
Полинула... Та де узять крилець?
Ганна
Хто відає: життя що довга нива —
На ній якраз спіткати можна все!
Сохрон
Навряд тільки, щоб моря досягнула;
Та нічого й нудитися за ним —
Йому не вір,— воно знадне й зрадливе...
Леся виходить з бандурою і зупиняється.
От пливемо, співаєм і люльки
На вільному ми, вільні, запалили...
Про лихо в нас ані гадок нема,
А вже воно чатує за плечима!
Старезний дід на чайці в нас сидів,
Що з морем знавсь, як з шаблею своєю;
От глянув він удалину й прорік,
Що з білої хмаринки встане туча.
Не вірилось... а хмаронька, проте,
Росла й росла, темрявилася млою
І мороком все небо поняла...
Насупилось, аж почорніло море,
Зшкарубилось, мов груба та рілля,
І зайком скрізь заплигав білий гребінь...
Дихнув Борун, [13] вітрилами шарпнув
І знову стих. А наказний гукає:
"На дно чайок покласти щогли вмить,
За весла всі! Пильнуй, стерничий, гостро!
Насупроти бурхливих хвиль керуй!"
Маруся
Ух, страшно як!
Ганна
Ховай їх мати божа!
Леся
А я б отам хотіла бути страх,
Посмакувать, яка то смерть на очі!
Сохрон
Розпатлана, скажена й навісна!
Завила враз, немов відьом тих зграя,
І заревла, немов страшенний звір...
Запінилось і застогнало море;
Хистка гора на гору піднялась,
Помежи них розкрились чорні прірви,
І темрява зловісна налягла...
Мов трісочка, злітала чайка вгору
І падала в роззявлену глибінь...
А навкруги росли тремтячі скелі,
Схилялися розтріпаним чолом
І поглинуть ярились шкарлупину...
У неладі розсатанілих сил
Вбачалося вже світа проставлення
І грізний час остатнього суда.
Маруся
Ох, матінко! Погинуть запорожці...
Як жалко їх, аж серце замира! (Тремтить.)
Ганна
То ж, донечко, борці святі за віру,
За воленьку і за питимий край...
Маруся
О боже, дай, щоб лицарство буяло!
Щоб славою вкривало нам життя!
Леся
Ну що ж, як там?
Сохрон
Погибель нависала,
І стали всі читати молитви...
Піднявсь тоді старезний дід на лаві,
У білому і білий сам, як лунь,
Аж миготів сріблом на вітрі волос,
І голосно промовив до братів:
"Розжеврілось напастю Чорне море
І лютістю на всіх нас зазіха,
Жадаючи від братчиків офіри...
Всі грішні ми пред господом святим;
Та юнакам ще довга в світі нива,-
Їм треба ще покутувать гріхи
Та послужить і богові, й родині;
А я, либонь, другий вже вік живу
І потрудивсь для миру й для покути,
То й слід мені ще браттям спомогти
І визволить з тяжких обіймищ смерті.
Простіть мені, коли я винен чим,
І словом злим мене не спом'яніте!"
Промовив те і, перш ніж стямивсь гурт,
Мелькнув униз і щез у чорній прірві...
Маруся
Ой боженьку! (Упала до матері з риданням.)
Ганна (упада)
Марусю! Годі!! Цить!
Сохрон
І нащо я розказував? Просила ж,
А от тепер серденько надрива!
Зозулечко ріднесенька! (Пестить її.)
Ганна
Вгамуйся!
Леся
Напийся ось водиці... (Подає.) Хоч ковток!
І чим її б розважити? Сохроне,
Бандура ось... заграй і заспівай! (Подає.)
Сохрон
Радніший я, аби просохли сльози!
(Приграє. Співа.)
Вилітали орли
З-за крутої гори,
Вилітали, буркотали —
Розкоші шукали... і т. д.
(Потім переходить в танцюристу.)
Коли б мені хоч запаска
Й попередниця,
То побігла б до млина я,
Поки мелеться;
Ой чук чи не чук
Мій мирошничок:
Назбираємо в долині
Та волошечок!
Ой волошки синесенькі,
Жито з колосом,
Утомився милесенький,
Лежить покотом...
Ой люб чи не люб —
Годі вже казитись,
Треба стати на шлюб,
Нема де подітись... і т. д.
І шумить, і гуде,
Дрібен дощик іде,
А хто ж мене, молодую,
Та й додому проведе?
Обізвався козак
На солодкім меду:
"Гуляй, гуляй, дівчинонько,-
Я додому проведу!"
Ой дівчина-горлиця
До козака горнеться,
А козак, як орел,
Як побачив, та й умер!
ВИХІД VIII
Ті ж і кілька з челяді: бабуся, дівчина, парубок і дід. Вийшли вони,— хто з ґанку, хто з-за будинку,— раніше на спів і зупинились на ходу.
Дід (після першої пісні Сохрона, поки той приграє на бандурі)
Ну, та й співа!
Баба
Чудово, як і ти
Колись співав...
Дід (хитає головою)
Згадала!
Дівчина (до парубка)
Ох, як гарно!
(Після першого куплета другої пісні.)
Ой, ця така, що аж дрижать жижки...
І підківки аж цокають!..
Парубок (локтем під бік)
А спробуй!
Леся (почала за першим куплетом пританцьовувать і тягти у танець Марусю, а та упирається)
Марусенько, та ну-бо, усміхнись
Та окрутнись зі мною...
Маруся
Ох, не силуй!
Не те тепер у мене на душі...
Леся
Та слухай-бо, як грає і співає,
Я б кинулась на шию... (Все пританцьовує.)
Маруся (усміхнулась)
Хто ж міша?
Дід (парубку)
От ще глухий! Бандура гра, аж дзвонить,
А він стоїть та тільки мне ханьки;
Та я б майнув з дівчиною, як буря,
Щоб аж земля здвигнулась...