І припис на завиванчики вам дам.
— Тамаро, Всеволоде! А не забудьте прийти поглянути на мою збірку марок! — і Орест трохи не впав зі сходів, оглядаючись за ними.
— Ромку, Всеволод має таке скло, що як подивишся, то все велике!
Роман впакував усе товариство в авто. Поїхали... додому.
— Знаєте, Мімочко, ці Рябенки дуже милі люди... Я не думала... А інтелігентні які! А діти які "уложені"! Як почала мені пані Тетяна розказувати, як то у них був голод... — і пані Боринська вийняла з торбинки хусточку.
— Або такий професор, пане добродію! Та ж то голова! Яку тему не зачіпиш—все знає! І бідолаха—мотуззя в'яже, замість, як то кажуть, просвічати людські уми...
***
— Ну, засипали Збруч?
— В усякому випадку — почали!
— Ого, вже й слід засох! Ішлося тільки про переборення одного моменту...
— Але як дивно все склалося!
— Нічого дивного не було! Я просто встромив сьогодні ранком кілька здорових цвяхів поміж каміння на дорозі і наїхав на них...
— Ромку! — голос Міми зазвучав суворо.
— Жалуєш того, що сталося?
— Та ні, тільки ти міг був усіх позабивати при цьому!
— Як бачиш — усі живі і здорові! А що було трохи страху — то хіба ж не варто було трохи настрашитися задля нашого осягу?
— Ціль освячує засоби?
— Ти прикра сьогодні, тіточко!
— Наражати отця на видатки?
— Вибач, але в загальному замішанні отець не помітив нічого: я заплатив за опону!
— Скільки?
— Неважно!
— Важно; я зверну тобі хоч половину...
— Ти не була в змові, і взагалі дискусію над цим проектом вважаю закінченою.
— Ромку, я так не хочу!
— Коли так дуже хочеш, виший рушник до церкви чи що там, і будемо мати чисту совість. Ви, жінки, це дуже любите — щось там завжди плутати...
— Не насміхайся, чуєш?!
— Ой, ой!
— Що ви, мужчини, розумієте? Вишивання — це не якась собі забавка! Це безпосереднє продовження процесу творення української культури... Але, до речі — це незла думка!
— Коли так, то дозволь мені нарешті радіти! Ти розумієш, що ми осягнули:
А я кажу вам: день іде, Іде така година, Коли ні тут, ні там, ніде Кордонів жадних не буде...
— Тішся, ти, дітваку!
— Безмежно вдячний за дозвіл, тіточко!..
***
— Мімо!
— Давно не бачилися!
— Ну, йди до отців, а я ось зараз... Сьогодні переживеш щось цікаве.
— Ще одна опона? Чи на цей раз ціла вісь?
— Щось куди більше! До побачення! — і Роман зник у городі поміж церквою та приходством.
***
— Так, знаєте, Мімочко, тоді Джері Луїс погодився грати замість цієї співачки. Передягнувся так, що й глянути смішно. А замість нього співав патефон за сценою. Він лиш губами ворушив, ніби співав. Просто чудово...
Міма вела за руку Христю, а Тамара переказувала останній фільм. Ішли стежкою через город. Хлопці перед ними: Орест і Всеволод поруч Романа, а Борисик і Богдасик (як і завжди, побравшися за руки) підбігали за ними і конечно хотіли почути щось цікаве.
— Знаєте, було так: нас кількох покищо скривалося в селі...
По клунях, по стодолах... Люди нам приносили потайки, вночі їжу. А коли б прийшли в село емведисти, вони мали нас остерегти...
— І ви так жили?
— Так. Це мав бути відпочинок. А на роздоріжжі за селом стояв великий дуб. У ньому було дупло. Туди щоночі виходив один із нас — відбирати накази...
— Від кого?
— Цього ми й самі не знали. Там мав наш отаман залишати нам листи, а в них давати вказівки, що дальше робити...
— А хто ж був той отаман?
— Цього ми не знали і не повинні були знати. Він підписувався на листах кличкою. Кожний вояк зміняв своє прізвище, щоб большевики не могли так легко його викрити. А листи були писані не звичайно, а шифром.
— І що він там писав?
Роман чомусь зійшов з головної стежки, прямуючи до кріслатого дуба при самій огорожі.
— Минув довгий час, а ми не знаходили ніякого листа... Вже почали цим хвилюватися. Це значило, що нам дальше треба сидіти без діла, а так хотілося поміряти сили з ворогом.
— І ти там був? — спитав недовірливо Орест.
— Інакше не знав би цього всього... От такий дуб був заввишки, як цей, і дупло в ньому на такій же височині, як тут...
— А, може, тут теж щось буде? — вихопилася Христя, що вже давно покинула Тамару з Мімою і прямувала за ними, уважно наслухуючи.
Роман здвигнув раменами:
— Спробуйте пошукати!
— Ромку, ти щось знаєш! — настоював Всеволод.
— Не питай, що інші знають, а старайся сам дізнатися!
Борисик і Богдасик стояли вкрай збентежені, з пальцями в ротиках.
Аж Тамара перша прискочила до дуба:
— Які ж бо ви всі! Треба просто поглянути!
За нею кинулись інші, і за хвилину Орест держав у руках звинений папірець. Розгорнув його поспішно, поглянув і... скам'янів. Листок був записаний довгими колонками чисел. Всі були вражені, а Всеволод спитав:
— І ви теж діставали такі листи?
— Чому ні, діставали і куди складніші!
— А як ви їх читали?
— Ну, це залежить. Це може бути основане на азбуці Морзе...
— Ой-ой-ой!
— А може бути і так, що кожна буква в азбуці має своє число...
— Овва, це важка робота! — озвався Орест.
— Орку, я скажу мамі, що ти не хотів читати! — насварилася Христя.
— Давай, попробуємо! — простягнув руку по папірець Всеволод. Над його окулярами появилися зморшки. Вийняв олівець і почав списувати на березі листа українську азбуку, позначаючи букви порядковими числами.
— Та ти скоріш, не барися! — химерила Тамара.
Нараз Всеволод крикнув: "Є!" — і почав швидко писати, сівши в траву: літери виразно складалися в слова!
"У траві найдете сім частин складете одне цілета... "
— Ромку, що це "цілета"? Він щось помилився! Я буду дальше! — Тамара вирвала братові папірець з рук. — Ні, таки "цілета"... Я не знаю...
— Орку, а ти не спробуєш?
— Е, це нудне...
— Пожди, Ромку, я читатиму дальше, а тоді, може, зрозуміємо, — порадив ділово Всеволод.
"... заховаєте його глибоко у серці. Найкращий з вас переховає його в себе ".
— Ага, це два окремі слова: "ціле" і "та"!
— Ромку, це правда? — таки зацікавився Орест.
— Хіба я знаю!..
— Ну, а що ви робили, коли діставали такого листа? Це ж міг і хтось інший вам його туди підкласти! — міркував Всеволод.
Роман усміхнувся:
— В першу чергу читали підпис. А потім...
— "О-та-ман Воля ", — вичитав Всеволод.
— Так ніхто не називається! — живо запротестував Орест.
— А хіба ти не знаєш, що вони не називаються так, як люди? — докоряла йому Тамара.
Міма закашляла в хусточку.
—Чому ні? В нас різно називалися. Був і Воля. Всі емведисти дрижали перед ним...
— І він нам написав? Тето Мімо, нам написав?!
— Це має бути правда? — нудив Орест.
— В таких випадках ми звичайно перевіряли, чи правда. Тут це неважко. Бачиш — трави повно кругом, — пояснював Роман.
— Тето Мімо, а що буде в траві?
— Не знаю, пошукаємо! — і Міма, а за нею всі інші пішли толочити траву в парохіяльному городі. Щоправда, Борисик і Богдасик зараз же почали не шукати, а перевертати "козли" по траві, але коли Тамара перша крикнула: "Є!", то всі розохотилися. Орест знайшов аж чотири, навіть Христі пощастило, навіть Борисик і Богдасик найшли разом одну, тільки відразу почали битися за те, хто саме її найшов.
Та вкінці, на добре втовченій траві лежало, одна побіч одної, сім картонок з буквами, що складали напис "Україна".
— П'ять, шість, сім, — перечислив Всеволод.
— Виходить, лист правдивий! — рішила чомусь надто поспішно Міма.
— Виходить, треба зробити те, чого хоче отаман! — докінчив Роман. — Прочитай но, Всеволоде!
— "Заховайте його глибоко в серці". Ромку, як це робиться?
— Про це кожний з нас подумає сам, а обговоримо це іншим разом. Читай дальше!
— "Найкращий із вас переховає його в себе".
— А що значить "найкращий"? — спитала Тамара, виразно зацікавлена.
— Той, що вчинив сьогодні щось добре! — проголосив Роман, і Тамара віддула губки.
— Я піднесла мамі наперсток! — похвалилася Христя.
— А хто ще що доброго зробив?
— Я подав таткові попільничку!
— Ні, то я! (Борисик і Богдасик знову зачубилися).
— Я служив таткові до служби Божої! — випалив нараз Орко.
— Значить, ти переховаєш наш напис! — Роман зібрав карточки і урочисто передав їх Оркові. — Гляди ж добре за ними!
— Ромку, мені треба дати!
— Ні, мені!
— Ромку, чому ти не дав Мімі? Вона мені одягнула Івана!
— Пождіть, коли зробите щось дуже добре, то всі колись дістанете!
Борисик і Богдасик почали ластитися до Орка, щоб той дав їм хоч торкнутися "чудесних" карточок...
— Гей, діти, панство молоді, просимо до хати! Підвечірок на столі! — вихилився з вікна отець Боринський.
— Ходім до хати, але пам'ятайте одне: нікому не вільно говорити ані слова про отамана Волю!
Роман провів зором по всіх обличчях.
— Ми теж мовчали і нікому нічого не розказували! Обіцяєте?
Перша проказала Міма, а за нею і всі інші:
— Обіцяємо!
Підвечірок був із "кожушком" на каві і з погідним настроєм у всіх старших: і в Боринських, і в Рябенків. Тільки на обличчях молодих блукав неспокій...
***
— Ну?
— Хто-зна чого понакручував!
— Мімо, ти не бачила їх лиць?
— Ясно, що були заскочені, а зрештою: подякуй мені за допомогу в рішальних хвилинах!
— З поклоном у пояс, тіточко!
— Та запиши! Зрештою чого ти хочеш? Щоб діти не говорили батькам правди?
— Знаєш, ти прикра, але часом і не можна тобі відмовити...
— Не часом; завжди!
— А в цьому випадку якраз тому, що збагнула правду до дна, підеш до обидвох матусь та виясниш їм, що не варто допитувати дітей, бож граємо з ними нешкідливу гру...
— Це неможливе! Буде революція!
— То я піду до обидвох батьків — і справа піде, як по маргарині! Крім цього — з тебе дуже ненадійна конспіраторка!
— Помиляєшся! Я вела курс першої допомоги для дівчат... За німців. У селі, де дідо вчителював. І німці не розконспірували...
— Т-и-и?
— Не хто ж!
— Чолом тобі! Поважно кажучи: пізнаю в тобі щораз більшого друга. І думаю, що й на майбутнє розумітимемо одне одного. А роботи буде багато: маю інформацію з вірогідних Джерел, що отаман Воля зажадає від нас відсвяткування Першого Листопада. Такого, щоб задрижала Москва і Варшава!
— А я боюся за твойого отамана!
— Чому?
— Бо він — лише мрія...
— А нас хіба не виховували мрією?
— Воно так, але в тутешніх обставинах це таки риск. Можемо програти справу.
— Хто не рискує...
— Знаю: той у тюрмі не сидить!
— Мій батько просидів п'ять років у Свєнтому Кшижу. Я побачив його вперше тоді, коли мені було півп'ята року...
Ішли хвилину мовчки.
— Ромку, ти знаєш, як щось давить серце?
— Знаю.
— І як не дає дихати?
— Знаю! — відповів так само похмуро.
— І як хотілося б закричати від нестямного болю?
— Знаю! — повторив глухо.
— І що ти тоді робиш?
— Творю отамана Волю!
Розійшлися так тихо, що навіть Дибайлиха не мала про що розказувати Лозовій другого ранку.
***
Всеволод застав Романа на його піддашші з грубим томом Бергсона* та ще грубшим словником.
— Романе, я до тебе...
— Сідай, будь ласка! Прочитав "Пісню"?
— Прочитав.