На траверсі гирла Амазонки наздогнала охорона – козацькі бриги і серед них – фрегат. Герцогиня явно боялась берегів Бразилії, яким її піддані наробили шкоди.
***
Хазяї билися із стихією за своє майно героїчно. То, коли показалась невеличка затока з немислимою назвою Чар-бухта та неказиста пристань біля неї – єдині морські ворота Фарани, вся живність, до останнього козеняти, на шхуні була змучена, але жива. Тільки шхуна "княгиня Ольга" з супроводженням десь забарилась.
Варта справа заходу. Перед ними лежала пампа з травою по пояс, бо саме випали дощі і, скільки сягало око, не видно було жодного хуторка. Зліва, за затокою, далеченько, йшла на захід смуга лісів, а за нею мріялись — вгадувались гори, покриті лісом, мабуть інших порід, ніж долу, до самих вершин.
Каперанг відправився з кораблями підрихтуватись після неспокійного переходу у Буенос–Айрес, та наказав чекати, коли з Батурина під'їде граф і слухатись начальника цього порту. Той вказав, в якій стороні є майже пристойна річечка, бо та, невелика, що впадала у цю бухточку скаламутилася миттєво від такої молодої навали товару.
Полишивши свої стада молодняка на синів-пацанів біля річки, батьки вернулися до дочок, що сиділи на клунках біля реманенту. Начальник порту зібрав цих шановних на косогорі понад річкою і повідомив, що треба чекати возів з центрів паланок, що тепер стануть окружними поселеннями.
– А заокеанці куди?
– У них лишається вісімнадцять паланок, то вони здвоюють їх населення. Це буде хоч щось, бо зовсім рідко жили. Кость наказав не кидати безгосподарнім майно, продавати. У кожній паланці є щонайменше одна кузня наприклад.
Ремісники, яким по заняттю треба було бути у центрах, почали розпитувати. Хліборобів більше цікавили місцевості, дощі, загальна погода. Нарешті один з дядьків спитав:
– Ну а ти ж куди, відійдеш на Вольності, чи будеш з нами у графа.
– Останусь тут. Бо це єдина пристань на все узбережжя графства. А років мені скоро сімнадцять.
– А поки шістнадцять. Як же тебе назначили?
– Кость поставив цю пристань, бо як це, сотні кілометрів океанського узбережжя і дикий берег, більш нічого. З козаків ніхто не бажав нею завідувати, бо розтягнуть її на дошки, прийдеться відповідати. То паланковий і каже:
– Джура, керувати треба вчитись змалку. Назначаю тебе начальником пристані.
– Ну і хтось приходив за дошками.
– Було.
– А ти?
– Спочатку вмовляв. Потім дістав шаблю.
– Зрозуміло. Совість у людей є. Одна справа взяти безгосподарні, гарно стругані дошки. Інша – лізти з-за них на хлопчика з шаблею. Ти вже начальник, юначе, і будеш ще більшим. То як тебе величати?
– Степан Свириденко я! Шановні! Ви розділитесь на сім купок, хто куди зібрався, отам, ближче до більшої річки. Може, побалакавши і перемінитесь, але поки примикайте до якоїсь купки. Перемістить туди майно, це не так далеко. Вивільніть територію порту, кажете ж, що може підійти ще одна шхуна.
Вранці на бідарці примчав граф.
5
1714. З Батурина, що із звичайного паланкового містечка перетворювався у головне місто Фарани для зручності переселення, було негайно евакуйоване всіх січовиків. Щоб держава починалась з чистого аркуша. Ніхто з вищого керівництва Січи не приїхав урочисто передати землі. Єдине – надіслали карту схему переданих земель, межі паланок-округів та кордонні орієнтири.
Це було вкрай непродумане рішення і мало дуже погані наслідки. Зрозуміло – від серця відривали. Але ж… У той привезеній графом цього разу масі людей, були, як завжди, хороші і різні люди. Різних було більше від звичайного рівня. Вони спочатку, на цій пристанці, мовчали, думаючи, що їх жде у степу, але коли зрозуміли, що в столиці десь три десятка запорожців, яким не було діла до них та півсотні панських попихачів, то напали на них. Легко відбившись, але злякавшись необхідності рубати стільки людей, півсотня відійшла до князя.
Граф, плигнувши на коня, разом з ними, поскакав у найближчу сусідню паланку. У Батурині тим часом запанував хаос. Три сотні залучених паланкових військ зустрілися під Батуріним з натовпом переселенців, що збиралися бути вірними державі. Граф повернув їх назад, наказав їсти хліб на ходу, обрати командирів. Останнім розповів, де складовані вірьовки, щаблі та списи. Але паланкові, охорона і граф помчали вперед, а піші переселенці на віче вирішили не діяти рішуче, аби не втрапити під винищення, зупинитися на хуторах, по зброю не йти, чекати.
Був не перший день бунту. Штаб повсталих прийняв рішення шукати, де схована зброя, яку привезли з Європи. Їм же ніхто не повідомляв, що у якому возі чи приміщенні. У штабі боролись дві партії, одні були за те, щоб проголосити Батуринську січ і бути тут вільною волею. Інші – шукати контакт з Гордієнком.
Досить багато ганялися за жінками, що не втекли з нормальними козаками, які швиденько виводили не згодних з заколотом із містечка на хутори. Жінок лишилось небагато, вони були задурені і всі в саднах. Воля хлюпнула через край і обварила життя цих людей.
Гидливо покосившись на скотиняк, які розкладали жіночку на битій землі дороги, два запорожці, що встали на сторону заколотників, підійшли до критого воза, з якого вчора випрягли коней, щоб організувати кінну розвідку довкола міста. Вони шукали зброю, яку обов'язково привезли кораблі графа.
Жінка, яка механічно відштовхувала насильників, раптом тихо посунулась навзнак.
– Зомліла, – перелякано сказав молодший.
– Нехай, – сказав інший, – не люблю, коли жінки патякають. У тиші – солодше.
Далі запорожці не почули – відкинувши полотно, вони побачили шаблі. А у сусідньому возі – списи, – впевнено сказав рудий запорожець. Схопивши по оберемку шабель, вони підтюпцем побігли до хати паланкового полковника, який, згідно наказу, декілька днів як виїхав і де був штаб заколоту.
– Гей, начальство, – крикнули вони з-за порогу.
Ті здивовано вийшли на ганок.
– Ось зброя, – сказав рудий запорожець. Озброюйте людей, бо думаємо, що козаки з паланок скоро будуть тут.
– Не будуть вони нас чіпати. Вони за волю і ми за волю. Проти графства. Всі землі – Січ.
– Роздайте людям зброю. Он там вози. Воля, звичайно одна, та розуміють її по-різному. Бо буде пізно.
Час був і справді повністю згаяний, як це часто буває при стихійних, зарані не продуманих, бунтах.
На площу вскочила охорона повстанців. З коней падала піна. Один піднявся на стременах і впав на гриву. Інший крикнув:
– Не відірвалися. Зараз тут буде військо, – і повернув коня назустріч вершникам, що галопом виходили на площу.
На площу вилетіли три сотні козаків. Вулиць тут практично не було. Майдан та довкола хатинки. Всі озброєні повстанці почали відбиватися. Але подібного народу було небагато. Засвистіли аркани і ці купки були просто пов'язані. Так схопили усіх.
Розібравшись, де що ж лежить їстівне, Всеволод наказав приготувати, накормити і правих, і винуватих. Бо моріння голодом він не збирався включати у перелік покарань у графстві. Весь вечір кормили всіх кулешем та галушками. Граф вислуховував усіх, довго, до глибокої ночі. Ніякого дізнання з тортурами не було. Кожний говорив, що хотів.
На наступний день почався суд і розправа. Били батогами: тих, хто перший почав бунт, тих, хто був обраний до штабу заколотників, тих, хто вступив у збройну сутичку з каральним загоном, тих, що затіяли любощі з жінками та були ними твердо розпізнані. Потрійну порцію отримати троє. Усім одразу ніхто не відзначився.
Потім почалась присяга на вірність династії П'ястів та народу графства Фарана.
До двох попів, що приїхали з паланки, та одного з поселенців-священників (інший отримав подвійну порцію канчуків і у требах не приймав участі) які стояли нарізно, щоб люди не глушили один одного, підійшли спочатку прибічники Всеволода, потім бунтівники, що нічого протиправного не зробили, потім ті, кого відшмагали, потім священники підійшли до поранених бунтівників та тих, хто після потрійного шмагання лежали, не можучи повернутися.
Ті поселяни, що перші заявили про відданість графові і Фарані, здебільшого стояли на хуторах, ще не повертались, і, відповідно, не приймали участі у присязі. То обряд вийшов дуже похмурим.
Сорок сім чоловік відмовилось приносити присягу, хоча було попереджене, що таких скарають на горло.
Граф відчував, як градус непокори наростає і серед приведених ним козаків. Ну не дуже хотіли вони ні з того, ні з сього віддавати вольності новоявленому пану.
– Пора виходити з кульмінації, – подумав він, – і хутенько!
Показуючи на тих, хто не скорився, він звернувся до трьох паланкових полковників:
– А це вам справжні козаки. Заберіть їх у Січ. Тільки скажіть, якщо вони опиняться на території графства – будуть просто повішені. Без іграшок.
І відчув, що його ніби власне військо трохи прийшло до тями.
Всі вісім схоплених козаків, що приймали участь у бунті і були визнані призвідниками, весь час стояли поряд Всеволода. Той сказав:
– Я не знаю, що повинен з вами зробити. Може повісити, може заспокоїться і відпустити. Поки я буду тримати вас у в'язниці. Ви самі відчуваєте свою провину?
Зреагував козак, що шукав у возах зброю.
– У тій школі на водах Атлантики вчителька розказувала нам про Прометея. Так, я винен у тому, що повірив цьому недолугому обраному штабу. Треба було увосьмеро захопити владу і організувати оборону. Відбити напад, а потім провести вибори. Свобода понад усе.
– Тебе б скарали на горло як диктатора, що посягнув на їх священну волю. Які висновки ти зробив для себе?
– Розв'яжіть мені руки і дайте кинджал.
По знаку Всеволода це було зроблене. Взявши зброю, козак перевірив її гостроту, поклонився на три сторони, демонстративно не помітивши четверту, де стояв новоявлений граф, і, відкинувши голову назад так, що оселедець мало не дістав попереку, різонув себе по горлянці. Голова зовсім заломилась назад, тулуб мить постояв і впав.
Бунт був неминучий. Запал заколоту горів у очах майже у кожного козака. Ну як розтоптати цей затлівший шнур?
Недолугому графові згадалась та, із зачіскою каре та з давньоєгипетською рівною, густою чолкою. Її мигдалевидні очі та аплікація на блузці аж засвітились у його пам'яті.
– Допомагай, професорко, – подумки розпачливо залементував він. – Біля Мазепи впало без толку добрих півтора десятки попаданців.