Проїдьте вздовж стародавньої річки Рось, подивуйтесь на обеліск з дикого каменю, споруджений селянами більш як століття тому. Спитайте дорогу у бабці на давньому, шестидесятих років велосипеді з хитрокрученою рамою. Купіть відро яблук у дідуся в солом'яному брилі. № пляшку молока в повненької молодиці (тільки не разом, № молоко, № яблука, інакше враження від поїздки буде зіпсовано!).
Сфотографуйтеся біля млина неподалік від дороги — він діє, й досі неспішно, але й невпинно перемелює збіжжя на борошно. Не стоїть мертвим нерухомим пам'ятником, як в Пирогові.
Скупайтеся в Тясмині, підпливіть до греблі з боку Дніпра й подивуйтесь, як можна побудувати — водночас і велично, і анітрохи не затьмаривши природну красу того місця.
Обов'язково заскочте у Градизськ й купіть там копченого ляща. Він завтовшки з долоню, але прозорий, як товстий шар жовтого скла.
Але поспішайте — бо з одного боку суне в Україну пролетаріат з цигаркою у зубах, пляшкою пивав руці та шансоном у вусі, № з іншого — ефективний менеджер з ноутбуком, айподом та платиновою візою у кишені.
Надавати б обом по мармизам, та зіткнути поміж собою!
№ сядьте у електричку. Якщо з Харкова, то у Полтавському напрямку. Ви ще побачите лани із пшеницею замість рапсу. № з соняхами. №, у крайньому випадку, хоча б кукурудзою, яку тут чомусь дражнять "пшінкою". Млини, щоправда, вже електричні, але ще трапляються старі, муровані з граніту комори. Товсті кам'яні стіни — й очеретяна стріха. № що? Стояла півтори сотні років, постоїть ще стільки ж, якщо не полінуватись й взимку сходити на плавні по очерет.
Ви побачите старенькі, напівдерев'яні вокзали. Якщо буде час — зайдіть досередини, й побачите грубку. Був час, коли їх топили.
№ сталінського часу будиночки, пофарбовані у неймовірний жовтаво-зелено-фіолетовий колір. Справжнє ретро! І там, буває, й касирки сидять півстоліття, одні й ті ж. Й живуть за розкладом, звіряючи його за пасажирськими експресами, що пролітають, не зупиняючись.
Я б так не зміг.
От і він так не зміг.
У його рідному місті зараз трусили однокласників — але що можна сказати про людину, з якою двадцять років тому рік просидів за однією партою? Що списувати давав? Що арифметику любив, № на історії засинав? Що так само, як і всі, підкладав кнопки дівчатам й шипів, коли дівчата встигали зробити це першими?
Аякже. Хто хоч зашипить.
Стоп. Кажуть, що першим додумався підкласти не кнопку, № комсомольський значок. Зачіпка? № біс його зна.
Розпочав гонку озброєнь, збільшивши калібр плювачок до трьох сантиметрів. Ого. Це ж як, мабуть, бахкало. № піймали? № біс його зна.
Я неуважно читав ті новини, але знав, що дурниця це, й не має великого значення, були там якісь дитячі психологічні травми, чи не було, мав намір зробити велику бомбу й підірівати у класі, чи не мав. Мав потяг до гарненької вчительки, № чи навпаки, поглядав на дівчаток з меншого на рік класу. Дурня це все, й нісенітниці. Он і я бомби робив, так що?
Я згадав, що була колись робота, пов'язана з мінами, й що я виконував її з більшим задоволенням, аніж звичайну, й прикусив язика.
Може, й даремно це я. Може розумні конторські психологи зараз вже домалювують психологічний портрет нашого клієнта й за секунду на мобілу впаде повідомленні — "все ок, їдь додому".
Я поглянув — але, крім остання новина була лише про комсомольський значок. Казна що. Крім того, індикатор антени показав, що із зони впевненого прийому я вже вискочив.
Електричка чиргикала, не поспішаючи, зупиняючись мало не біля кожного стовпчика, й контингент у вагоні потроху мінявся — не якісно, звісно, № персонально. Ось вийшла бабця з клунком, і сів дядько із сумкою. Просидів, бездумно дивлячись у вікно, чотири зупинки й вийшов. Сіла дівка і втупилась в книжку. Хлопець зайшов, сів навпроти, щось спитав, щось сказав — й за кілька хвилин вже торохтіли про якусь Ліщинівку та Потоки.
— ...буває, що трусять. Заскакують двоє-троє до вагону, хапають якусь сумку № валізу, й тікати. І що тут зробиш? Щоправда, всяко буває, он вчора. Он, бачиш, плафон розбити? Кажуть, заскочили, сіпнули... № дядько вихопив пістолет та як пальне у стелю! Друзки так і бризнули!
Хлопець розповідав підозріло докладно, й те "кажуть" явно було вставлено для маскування. Ой, по халявах видно, як того пана, що був він, мабуть, одним із тих двох-трьох, що заскакують у вагони й сіпають. Але то несуттєво... № от про дядька, що пальнув у стелю — цікаво, вельми цікаво.
— Ага, отут і сидів, де зараз тітка з мішком сидить.
Дівка кивала, кокетливо прикривала долонею рота й сміялася, № сміялася, бо дурна. Хлопець і справді хвацький, але поки що в тебе, шановна, значно більше шансів опинитися на місці дядька із сумкою, аніж стати подругою такого хвацького парубка. №, боронь боже, й дружиною. Воно тобі треба?
— ...вискочили, знацця, № тут якраз й потяг рушив, так що біс його зна. Але ж, мабуть, прийшли мєнти, й було тому дядькові за пістолета!..
Дурний ти, хлопче, дурний. Подивися б на той плафон — скло розбито, № обшивка цілісінька. Гумкою він пальнув, й навіть якщо прийшов хтось дивитися, то лише поглянули на документи й подякували, що грабіжників кишнув.
Але це — точно зачіпка.
"Перевірити, чи не видавався дозвіл на зброю, чи не купував зброю, чи не фігурував у справах, пов'язаних зі зброєю".
Ганьба нашим аналітикам, ганьба. Мусили перевірити ще з самого початку, без всякого запиту! № вони, лопухи... ой.
"Дозвіл на пристрій для відстрілювання травматичних боєприпасів. Марка така-то, номер такий-то, не фігурував. Видано як члену козацького формування. Не фігурував.".
Отак. Даремно я їх, даремно.
Натомість у центр пішов лист про тутешні вчорашні події. Пішов лист, і справжня біда пішла по тутешній міліції. Не приведи господи, не доповіли хлопці про ту стрілянину, № мабуть-таки, що не доповіли.
Охоронця, що погано обшукав двох терористок у Домодєдові, посадили, здається, як посібника — років на п'ять. № там жертв було — й двох сотень не назбирати. № у нас... ой, що буде.
№ може, так їм і треба. Бачили терориста, може й говорили з ним, може й розпитували. Хто як, № я б, мабуть, після такого ляпасу № звільнився, № повісився.
Значить, Ліщинівку він проїхав. Ну й слава богу.
Тепер я знаю, що він зробить, якщо хтось рипнеться до його сумки. Стрілятиме. Й хто скаже, що з гумки не можна людину вбити, тому я запропоную дати мені гумку в руки й стати ближче до стінки, щоб не забризкати все на світі. Але попередньо написати записку про самогубство й покласти на стіл, бо воно мені треба — відписуватись?
Хочеш знати, куди стрілятиме терорист? Це просто. Стань ним — й раптом саме собою все виясниться.
№ знаєте, що це означає персонально для мене? Досить багато. Приблизно півтори сотні тайняків, яких можна зняти з Куп'янську до Сум й кинути на станції, що поміж Ліщинівкою...
На екранчику послужливо з'явилася схема тутешньої залізниці.
...ну, скажімо, Знаменкою. Чому аж туди, бо дизель же їде лише до Кременчука? № просто так, про всяк випадок. Може, він там на якийсь приміський сів.
Екранчик показав розклад тутешніх електричок. Ні, мабуть, все-таки технічний прогрес — це добре.
Я сказав — електричок? Збрехав. Електричок тут не було зроду-віку. Натомість каталися так звані робочі потяги — маневровий тепловозик, і два-три вагони. Ранками, бувало, набивалися у них так. як зараз у маршрутки не набиваються, № що зробиш. Треба в завод їхати.
І їздили, № що зробиш. Але це давно було, ще у шістдесятих. У сімдесятих поменшало, у вісімдесятих народ так масово пересів на веломашини, що в заводі обладнали велостоянку. У дев'яностих, таке враження, ніби взагалі ніхто нікуди не їздить, № лише стоять у заторах. І ті, хто в маршрутках, і ті, хто на своїх колесах.
І навіщо платити більше, як сказали в рекламі?
№ вагончики їздять.
Ще Чапек у оповіданні чи то з лівої, чи то правої кишені писав, що злочинців тягне додому. Правду писав. Він взагалі якось правдиво писав, навіть фантастика в нього навдивовижку правдива. Навіть п'єса, в якій до матері розстріляні діти приходять. Читаєш — і віриш.
Шкода, що не всі терористи його читали, й тягне їх бозна-куди.
Цікаво, № цей читав?
Якщо в електронному вигляді — то ще можна перетрусити логи інститутського сервера, провайдерів; спробувати похачити його скриньку, пошукати там логіни й паролі на всякі бібліотеки. Не буде ж наша людина платити за електронну книжку? Ясна річ, витратить часу більше, аніж щоб заробити ті кілька вебдоларів, облазить хакерські сайти, поламає захист — й стягне на шару. Менталітет такий. Це я вам точно кажу, й не питайте, звідки це знаю. Подумайте самі, спитайте в себе. Ага? От і я такий самий.
Але ж якщо він, негідник такий, любить тримати книжку в руках, гортати сторінки? Паперова бібліотека у хаті є, стоїть там Чапек, чи лише підручники — біс його зна.... послужливий такий біс у вигляді трьох наших хлопців. Трусять — і прислухаються до дверей. № раптом трапиться диво, і скреготне ключ, і зайде дядько...
Буду сильно здивований, якщо таке раптом трапиться, № щодо дядькового здивування — то й до ворожки не ходи! Аби лише інфаркт його не схопив.
"Чапек — є, двотомник. Читаний, але давно, припав вже пилюкою."
Ось так. Мабуть, колись читав. Можливо, запали ті слова в душу, можливо якщо спитати — то й не згадає, але десь глибоко-глибоко, у підсвідомості, лежать вони й чекають на свій зоряний час.
№ може й ні. Може, прочитав та забув.
Біс його зна. Неточні все-таки науки метеоро— та психології.
Про всяк випадок, до хати його батьків, звісно, приставлено. Не знаю, скільки, але з десяток чоловік точно. № може й жінок. № може, влаштувалася поруч, на лавочці, весела компанія з трьох підлітків, і пиво смокче. № може, бабуся старенька із гострим оком. Не знаю. Але, наприклад, якби отак наробив чогось й тікав бозна куди, то зробив би хитріше — наблизився до батьківщини на кілометр, поглянув би у бінокль, позітхав — та й подався кудись собі.
№ раз так — значить, їхатиме він аж до Кременчука. Ну й слава богу.
Я й незчувся, як задрімав.
— Виходьте, виходьте! — заголосила якась бабуся. — Бо назад поїдете! Що воно за молодь пішла, раніше, бувало, покладеш — засинає, № зараз сяде — і спить.