Вона сиділа навпроти нього і казала, що якщо захоче, то Зенона завтра виженуть з роботи. І тоді в Німеччині йому нічого робити. Всюди вона має друзів і знайомих. Куди б він не звернувся, йому відмовлять. Так що краще йому буде повернутись в Україну.
– То будеш дружити зі мною? – лукаво посміхаючись, запитала Єлєна.
Зенон допив віскі і пішов на роботу. Єлєна його не затримувала, лиш загадково дивилась йому в спину, і він відчував її погляд. Цього разу екзекуція для нього закінчилась. Але Зенон добре розумів, що його "дружба" з Єлєною матиме продовження.
15
Кожний снайпер має відчуття власної смерті. Взагалі-то кожна людина має це відчуття, але снайпер особливо.
Олень відчував, що йому треба вшиватися з Донбасу, з цієї війни. Краще полювати в Сибіру на звірину, ніж отримати кулю тут. Відчуття смерті глибоко в'їлося йому в мозок. З таким настроєм на можна йти на полювання. Вбивати людей – це теж полювання. Звірина, здається, швидше розуміє, що її чекає смерть, хоча, звісно, не може втекти від кулі. До людини це доходить тугіше. Снайпер десь на рівні звірини відчуває смерть, але теж, звісно, не може втекти від кулі.
Він тримався осібно від інших. Фактично над ним не було командирів. Були лише ті, які платили йому. Не густо, але на подальше життя знадобиться. Треба втікати звідси – і чим швидше, тим краще. Ця думка гризла Оленя. Він вдав, ніби захворів. Сказав, що йому треба мінімум три дні, аби знову вийти на полювання. Всі розуміли, що не звірів він буде вбивати. Подивилися насторожено на його відмазку. Щось відчули. Але спробуй сперечатися, коли за ним стоять великі тузи в Донецьку. Та й у Москві, мабуть, теж.
Сон ніяк не йшов до Оленя. Вдень теж не міг заснути. Здається, ні про що не думав. Але якась червона пелена стояла перед очима. Ніби мозок заливало кров'ю. Його кров'ю.
Коли на третю ніч все-таки заснув, побачив Єгора. Був з ним на київському Майдані. Єгор лежав у труні.
Олень прокинувся. Його трусило. Довго не міг заспокоїтися. Ні, звідси треба звалювати. І чим швидше, тим краще.
16
Розмова Ричарда Блейка зі змученим чоловіком, який сидів за столом, була дивною. Це не був допит у класичному значенні цього слова, радше бесіда на вільну тему. Однак він розумів, що від нього хочуть знати приховуване ним.
Відчувалося, що змучений чоловік, який сидів за столом, не з місцевих сепаратистів, а, мабуть, московський ефесбешник. Він досконало володів англійською, знав світову літературу і філософію – близькі Ричардові Блейку теми для розмови. Звісно, Ричард Блейк міг би на пальцях йому пояснити, що він, простий американець, загубив в Україні, якщо його, звісно, як шпигуна не закинули сюди. Так ось, змученому чоловікові, який сидів за столом, і не треба було пояснювати на пальцях, що простий американець робить в Україні, бо той – звичайнісінький шпигун, і це ясно, як два помножити на два дорівнює чотири. А змучений чоловік, який сидить за столом, просто професійно виконує свою роботу і вербує шпигуна, який видає себе за простого американця, що буцімто з цікавості приїхав в Україну. Яка цікавість, Блейку, якщо тут іде війна і тебе можуть убити?
Звісно, про все не говорилось відкритим текстом, а завуальовано, з натяками. Це була, так би мовити, розвідка боєм, коли треба віднайти слабкі місця супротивника, але не слід далеко заглиблюватись на його територію, бо можеш втратити все, що рознюхав.
Після годинної бесіди на філософсько-літературні теми зі змученим чоловіком, який сидів за столом, два мовчазні автоматники відвели Ричарда Блейка до підвалу, аби він мав час на роздуми.
17
Відліт до України затримувався, і Моніка штурмувала Джона. Здавалося, він не чує її чи щось приховує, а чи насправді вона не знала, що відбувається у світі. Бо коли Джон запитав: "Ти хоч чула, що сьогодні в небі над Донбасом російський "Бук" із соняшників збив малайзійський "Боїнг"?" – Моніка здивовано відреагувала: "Ти про що?".
Довелось їй вмикати телевізор і замість серіалів, до яких звикла, дивитися новини, причому переходити від каналу до каналу, щоби мати якомога об'єктивнішу картину.
Сказане Джоном спочатку виглядало абракадаброю. Донбас – якийсь "Бук" – соняшники – малайзійський "Боїнг". Але чим глибше Моніка вникала у суть справи, тим швидше фантасмагорія перетворювалась на жорстоку реальність.
Ця новина стала ключовою в інформаційному просторі, й Моніка, мов губка, всмоктувала в себе не лише найістотніше, але й найменші дрібниці. Диктори, експерти, аналітики, блогери, політики, дипломати – всі, здавалося, змагалися між собою, щоб використати трагедію, коментуючи цю подію, але з єдиною метою: заявити про себе на повний голос. Трагічна загибель людей – лише привід, аби почути їх.
Путін робить хід конем і телефонує Обамі. Про це прямо не сказано, але висновок один: росіяни цього не хотіли. Тобто вони мали на меті збити літак, але український військовий, бо дуже вже ворожа авіація прасувала ополченців (ну, і російських військових), але аж ніяк не зарубіжний цивільний. Десь збоку – що "Бук" російський і завезений із Росії, визнаю, але ж це несуттєво. Ми не хотіли збивати цивільний літак – ось основне. Пробач засранця, нащадку кенійського батечка!
Бойовики в Інтернеті видали свою дурість і тупість, вихваляючись збитим українським літаком. Потім з'ясовується, що літак малайзійський, але потяг уже вдаль загуркотів.
Першими на місці авіакатастрофи за лічені хвилини з'являються російські журналісти. Ну, звичайно, їх заздалегідь попередили, що саме в цьому місці впаде збитий український військовий літак, що має засвідчити про доблесть славних лугандонців. Ось тільки літак був малайзійським, та ще й цивільним, і зброя – російською. І не шахтарі нею користувались, а спеціально навчені росіяни таки з Росії.
Придурки танцюють на кістках, розбирають речі загиблих пасажирів. Це двадцять перше століття? Це гомо сапієнс, людина розумна?
Моніка нарешті зупиняється. Від цього можна збожеволіти. Вимикає телевізор. Думає. Вона вже не впевнена, чи хоче летіти в Україну.
Їй телефонує Джон. Він каже, що вони летять в Україну 20 липня. Це вже точно. Джон веселий і бадьорий. Він що, не дивиться телевізор?
18
Дізнавшись точно, що заступник начальника Дрогославського відділу СБУ поїхав на нараду до обласного центру, Нишпорка пішов штурмувати його квартиру. Перед цим він зателефонував дружині підполковника, але вона відмовилася з ним зустрітись.
Нишпорка довго дзвонив у двері, але ніхто не відчиняв. За ледь чутним шурхотом зрозумів, що завідувачка бібліотеки вдома. Аби не притягувати увагу сусідів, викинув останній козир:
– Олег Чернишов просив вам дещо передати. Відчиняйте, це дуже важливо.
Не відразу, але це спрацювало.
Жінка відчинила двері. Нишпорка зрозумів, що стара бібліотекарка не збрехала. Обличчя дружини підполковника було в синцях.
Він увійшов до квартири і запитав:
– Де ми можемо поговорити?
Вона трохи повагалася, все ще соромлячись свого зовнішнього вигляду, і запросила його до кухні. Відчувалося, що жінка хоче негайно почути, що ж таке дуже важливе просив їй передати Олег Чернишов. Заради його і її безпеки вони добровільно відрізали одне одного від спілкування. Але вона стримує себе, щоби Нишпорка, бува, нічого не подумав. А що тут думати, коли й так усе ясно.
Насамперед, поки вони п'ють чай, він викладає версію Олега Чернишова про те, чому її чоловік убив його маму і дружину. Вона каже, що він теж казав їй про це, але не думає, щоби її чоловік міг таке зробити.
– Він жорсткий, але не жорстокий, – каже вона.
Це несподівано. Нишпорка думає.
Дружина підполковника користується моментом і запитує, що ж таке дуже важливе їй хотів передати Олег Чернишов.
– Нічого, – щиро зізнається Нишпорка. – Просто я хотів потрапити у квартиру, щоби переконатися, що чоловік дійсно вас побив.
На диво, вона не гнівається, а усміхається.
– Я винна перед чоловіком, що зрадила з Олегом Чернишовим, – каже дружина підполковника, – але чоловік мене не бив.
Вона розповідає свою версію. Йшла додому. В під'їзді перед нею несподівано виник якийсь високий чоловік. Мабуть, переховувався там і чекав на потенційну жертву. Обличчя його вона не бачила, бо внизу світло було вимкнено. Він хотів відібрати у неї сумочку. Звісно, добровільно вона би йому не віддала. Чоловік двічі чи тричі вдарив її в обличчя. Вона впала, але сумочку міцно притискала до себе. Нічого цінного, крім мобільного телефону, там не було. Не пам'ятає цього, але, мабуть, кричала. Той високий чоловік швидко утік, бо сусіди почали відчиняти двері.
Нишпорка подумав, що вона залякана своїм чоловіком, якщо розповідає таку абсурдну версію.
– Це вам стара бібліотекарка розповіла, що мене побив чоловік? – несподівано запитує дружина підполковника.
З виразу обличчя Нишпорки видно, що вона вцілила у "десятку".
Дружина підполковника пояснює Нишпорці, що стара бібліотекарка хотіла керувати, але не має вищої освіти, хоча найдовше тут працює. Мабуть, все одно поставили би когось іншого з вищою освітою.
– А тут з'являюсь я, – каже дружина підполковника. – В обласному центрі вже завідувала бібліотекою. Маю відповідну освіту і стаж. Не треба і втручання чоловіка, щоби поставили мене. Він і не втручався. Але, знаєте, як у нас буває: якщо ти великий чин, то перед тобою заграють. Аналогічно поступила й місцева влада. Мені запропонували – я погодилась, не знаючи, що стара бібліотекарка мітить на це місце. Я ж могла і не на керівній посаді працювати. Не маю жодних амбіцій. Проте для неї я і мій чоловік – зараз найперші вороги.
Що за смачний чай тут готують? Нишпорці сподобалось.
19
Карл був на сьомому небі. Від щастя чи не від щастя, але від своєї улюблениці – Ангели Меркель. Вона вкотре показала, що є політиком світового рівня. Після збитого росіянами малайзійського літака німецька канцлерка яскраво висвітлила ще й свої людські якості.
Тепер Карлові потрібен був Зенон, бо ніхто, крім нього, не вмів так його слухати, особливо коли мова йшла про Ангелу Меркель.
Чекати наступного дня Карл не хотів і, зателефонувавши до Зенона на роботу, напросився до нього в гості. Це було незвично, бо ніколи німець цього не робив. Карл наголосив, що має сказати українцеві щось дуже важливе.