На початку 1943 року її чоловік став комісаром партизанського загону "Червоний месник"; напади на німецькі гарнізони пахли медикаментами (Євдокія Іванівна виконувала обов'язки фельдшера), хвойними вітрами, дешевим лікером "Гельмут" або тмінним шнапсом, гаром та м'ясними консервами; і коли в Остерських лісах їм, оточеним і голодним (останній сухар вони з'їли три дні тому), скинули на парашуті хліб, запах цих намоклих (мішок попав у болото) буханок, що злиплися в один житній балабух, повернув її до життя і примусив повірити в перемогу, хоча всі пристрасні промови чоловіка, виголошені годину тому, видавалися їй безсилим жебонінням; невдовзі у Феді відкрився остеомієліт; навесні 1944 року їй довелося приїхати у Київ; Федя одержав звання капітана; 4 жовтня 1944 року народився Андрійко; а в серпні 1945 року її було зараховано студенткою до Київського медичного інституту.
Тричі з невеликих опуклостей перса її перетворювалися на тугі дині, по яких струмували (ніби хтось бризнув синькою — і фарба потекла тоненькими цівками, потекла й висохла), — струмували вени; животворення омолоджувало її: в 1944, в 1952 роках і зараз вливалася в неї яра материнська сила, коли вона, стиснувши обома руками налляті груди, бризкала молоком на синове обличчя, і коли Дорошенко протирала своє лице ваткою, яку напоювала солодким молоком, здавалося їй, що обличчя її стає чистіше та світліше, таке, як у синів, здавалося, що зникають зморшки та жовтизна втоми під очима.
...Ліля і Махов принесли клітку з морськими свинками. Вони поставили її на стіл, потім Махов підняв клітку трохи вгору й витяг з-під неї кілька чистих аркушиків.
— Запишіть! — наказав Баландін. — Пасаж восьмий.
Ліля взяла морську свинку, вакциновану проти хвороби Джосера.
Настовбурчена свинка, сторожко поблискуючи оченятами, намагалася що-небудь зрозуміти в цьому гаморі й миготінні білих плям; всю ніч свинка спала під мирне булькання дощу, а вранці її добре нагодували травичкою.
Дорошенко допомогла Лілі всунути свинку в сталеву капсулу, схожу на артилерійський снаряд; на самому кінчику конусоподібної головки (там, де снаряд має запальник) був отвір. Із нього висувався неспокійний ніс морської свинки.
— Дайте, — нетерпляче сказав Баландін, забираючи капсулу, — я сам. Ви беріть другу.
Він пригвинтив капсулу до камери. Тепер свинка, ізольована в тісній капсулі, могла дихати лише повітрям, насиченим аерозолями, які містили віруси хвороби Джосера. Це був найвитонченіший спосіб зараження, тому що він був найближчий до тих могутніх механізмів природи, за допомогою яких розповсюджувались по землі епідемії віспи, легеневої чуми, кору та грипу: тільки такий спосіб зараження міг дати відповідь —чи здатна на щось вакцина, виготовлена в лабораторії. Відповідь на це питання була одна: життя або смерть. Баландін ставив експеримент на дванадцяти свинках — шістьох вакцинованих і шістьох контрольних, заздалегідь приречених на загибель тваринах.
— Швидше, — підганяв Баландін Євдокію Іванівну. — Будемо нарешті починати. У нас море роботи. Швидше. Це в ваших інтересах.
Вона струснула пробірку з емульсією і поклала її у патрон, який закінчувався соплом: звідси суспензія вірусів розпилювалась по камері. Ліля бавилася морською свинкою, що належала до контрольної серії. Чорно-біла свинка радісно повискувала, але її лагідний, захоплений вереск тонув у гуркоті моторів. Баландін підійшов до Ігоря,
— Сядете за ультрамікроскоп. Лічитимете частки.
Ігор мовчки проліз у щілину поміж установкою й стіною і, намагаючись не зачепити гумові рурки, які виходили з камери, сів на низенький ослінчик. Він припав до окуляра мікроскопа і одразу ж занурився в темний, нерухомий вир. Потім йому здалося, що це зовсім не вир, а небо, вкрите хмарами.
Баландін повільно клацав тумблерами на пульті. Дорошенко старанно придивлялась до стрілок трьох манометрів: стрілки сіпалися туди й сюди — і на обличчі Дорошенко з'явився вираз болісної, майже страдницької зосередженості. Махов зробив перший запис своїм каліграфічним почерком. Він сидів у віддаленому кутку кімнати, за новеньким письмовим столом: Ізяслав Якович Кизименко виділив особистий столик для Махова тоді, коли по інституту пішли чутки, що Махова мають обрати до партбюро. Ліля бавилась із чорнотілою морською свинкою; у свинки збуджено тремтіли довгі білі вуса.
— Увага! — голос Баландіна перекрив гуркіт моторів. Він взявся за пусковий важіль.
— Господи, навіщо так репетувати? — скривився Ігор, подивившись на Баландіна. Потім Ігор нахилився над мікроскопом. — Таким голосом тільки кінець світу проголошувати.
Небо ожило. В мікроскопі стали з'являтися і спалахувати зорі, все заворушилось, зорі народжувались і одразу ж гинули, вони стрімко летіли із чорного безмежжя, летіли, збільшувались і розростались, спалахували і вмирали, розбиваючись об невидиму перешкоду. Це летів потік аерозольних часток. Із темних надр камери здіймались міріади крапельок води, мозкових клітин і вірусів, що линули довгим тунелем, опромінені збоку холодним сяйвом ртутної лампи: це світло перетворювало їх на мертвий космічний пил, на залишки далеких світів — загиблих чи зруйнованих під час всесвітніх катастроф, — і цей пил нічого іншого в собі не ніс, окрім смерті; спалахували десь там, за перепоною із товстих оптичних лінз ультрамікроскопа ВДК, абстрактні символи смерті; гуркотіли компресори; у Ігоря затерпли ноги — йому здавалось, що по кровоносних судинах повзуть маленькі свинцеві кульки; хотілося встати й вийти на ґанок, нехай краще холодна мряка, ніж ця нерухомість, запаморочливий гуркіт моторів і глибокодумні гримаси Баландіна, — але Ігор сидів, підраховуючи частки аерозолю, що летіли через тунель із ураганною швидкістю. В лівій руці він тримав хронометр, який відлічував час: хвилини і секунди безповоротно, як краплі дощу, стікали з циферблата.
Ігор подивився на годинник: було 10 годин 32 хвилини.
III
О десятій годині ранку місто вкрилося ожеледдю. Холодний північно-східний вітер обпік мокрі стіни будинків, висріблив тротуари, впаяв набубнявілі гілки дерев льоду, перетворив проводи, що обплутали вулиці, на товсті, ламкі линви. Злиплі нашарування афіш — цей дивовижний сплав славнозвісних прізвищ, сухих фактів, усміхнених облич, гучних закликів — пожолобилися, втративши колишню вогку еластичність. Тріпотіли на вітрі бляшані кола — червоно-жовті ієрогліфи ОРУДу.
Обважніле, вкрите шістнадцятиміліметровою льодяною кіркою гілля провиснуло, торкаючись самої землі, воно обламувалось і хрускотіло під колесами авто. В парках виросли завали із гілок. У під'їздах, як в аеродинамічних трубах, стугонів вітер. Він вщухав лише в цегляних нетрях будинків. Древнє місто набрало нового вигляду; алюмінієвою фарбою голчастої паморозі вкрились бруківки вулиць, ліпне буйство барочних фасадів, золотий глянс грушеподібних церковних бань, математичні пропорції модерних кіосків. У багатьох районах був перерваний телефонний зв'язок. Тополі на бульварі Шевченка нахилили верхівки.
Дзенькіт і тріск стояли поміж дубами поблизу мікробіологічного корпусу. Падали, як уві сні, срібні рогульки, вузлуваті корчі, кривулясті галузки. Важка гілка впала на провід, що з'єднував мікробіологічний корпус з лабораторією Баландіна. Провід обірвався. Це був один із трьох кабелів силової електролінії, що живив енергією відсмоктувальний насос аерозольної камери. Потужний потік трифазного струму в моторі насоса раптом захлинувся.
...Ігор побачив широке, гнівне, нерухоме, як на образах, обличчя Баландіна. Баландін кинувся до дверей, перевернувши на своєму шляху клітку з морськими свинками. Він гримнув дверима, наліг на них плечем, наче в лабораторію ломилися з вулиці.
— Марусю! Надю! — закричав він, щосили б'ючи ногою в двері. — Геть з лабораторії! Тікайте!
Потім Баландін зметикував, що Надя та Маруся — лаборантки, які сиділи за перегородкою, — не чують його.
Адже мотори й далі гуркотіли, хоча їхні звуки були позбавлені моці, чистоти її люті, притаманної реву двох електромоторів, що нагнітають повітря в аерозольну камеру і відсмоктують його.
Баландін, притримуючи ногою двері, дотягнувся до рубильника.
— Тікайте! — надривався він, б'ючи кулаком у двері. — На вулицю! Аварія!
— Миколо Петровичу! Що сталося? — вигукнула за перегородкою Надя.
— Аварія! Негайно тікайте! Я наказую!
Цегляно-червона, пориста шия Баландіна, ряба від зморщок та карбункульних рубців, посіріла. Халат на плечах і спині раптом намокнув од поту — виступили контури синьої майки крізь мокре полотно; здавалось, що халат зшитий із промокального паперу — з такою швидкістю темніла матерія.
Дорошенко підбігла до Баландіна.
— Що?
Вона схопила його за руку. Пальці в неї стали білі, ніякі, тверді — гіпсові, спало на думку Ігореві, що дивився, як Баландін брутально відштовхує Дорошенко від дверей.
В препараторській почулося тупотіння (Баландін важко, уривчасто дихав), потім у вікні промайнули сильветки обох лаборанток. Ігор встиг помітити, як посковзнулася Маруся — маленька хвороблива дівчина, що не могла дивитись на кров (одного разу вона знепритомніла, коли розбилася пробірка з кров'ю і червона в'язка рідина залила білий лабораторний стіл). Маруся впала в багнюку, підвелася й побігла далі. Тільки тоді Баландін одчинив двері.
— Чого ж це ви мовчите? — запитала Дорошенко. — Чуєте?
— Бабо... бісова холера! Куди дивилася? — гримнув Баландін і виштовхнув її у коридор.
Оглушливо рипнув стілець, на якому сидів Махов.
— Камера? — спитав він, витираючи обличчя долонею і залишаючи на щоці блідий чорнильний слід. Він підводився із стільця повільно, неначе щойно отямившись од заціпеніння, в якому перебував весь цей час. — Що з камерою?
— Якого біса стоїте?! — крикнув Баландін. — Геть звідсіль! Ліля! Сергій!
— Куди? — спитав Махов.
— До мене в кабінет.
— У-у-у-е... — простогнала Ліля, скоцюрбившись, ніби її вдарили в живіт. — У-е-е-е...
Хтось обережно доторкнувся до Ігоря, який, оглухлий і нерухомий, сидів біля мікроскопа. Лозицький здригнувся: чорно-біла свинка тицяла вологим носом в його ногу. Непрониклива товща тиші оточувала Ігоря — всі звуки згасли, лише калатання серця порушувало тишу; зір дивовижно загострився, вся обстава лабораторії й обличчя людей спотворилися, стали гротескними уривками недоладної кінострічки, яка промайнула в його свідомості.