Ані шелесне. Мовчать гаї, ячмені вусаті, пшениці, найменша билинка – в сторожкому чеканні. Донедавна ще гомінкий і співучий, світ ніби завмирав, втративши ознаки життя. Хіба що запах деревію та полину, цього приворотного зілля українських степів, нагадує про нього.
Я вийшов на палубу і неабияк здивувався. Навколо "Витязя" і ген скільки сягало око, роїлися чайки – недавно ще тиха, спокійна вода ряботіла гострими, поплямованими в сизе крильцями. Птахи? Та ні, то сплескували, кучерявилися хвилі. Вони виникали нізвідки, народжувалися самі по собі, щоб потім, запінившись, сягнути вище.
Не знаю, коли і як прокинувся вітер – годину тому вітру не було, не відчувалося його дотику, хоч судно й рухалося з десятивузловою швидкістю. І водоростями не пахло. Та ось непорушне повітря сколихнулося, тріснуло, мов хто зопалу наткнувся на невидиму скляну заваду. Зірвані з пінявих хвиль, кинуті рвучко й злостиво, вологі краплинки боляче сіконули обличчя, лишивши по собі пахощі йодистих водоростей, присмак гіркуватої солі… Брижі набігали звідусюди, навіжено кружляв вітер. Коли він налітав безладно, плавба обертається на муку, особливо для тих, хто знає, що таке морська хвороба. Кінець світу, та й годі – де вже там говорити про бортову чи кілеву хитавицю, що буває під час незначного шторму.
Ось ми й зустрілися з дітищем Нептуна – тайфуном. Прокинулись демони, донедавна принишклі, а тепер розбурхані вітром. Тайфун шаленів чотири доби, а здалося, минула вічність.
Чотири дні і чотири ночі боролися ми, щоб лишитися на плаву – не схибити, перемогти в цьому поєдинку.
ВОРОТА СХОДУ
Капітан ні на мить не залишав містка, але командував зараз не він – лоцман.
Розташувавши Сінгапур на перехресті морських доріг, природа ніби здогадалася, що порт стане воротами між Заходом і Сходом, і ключі від "брами", яка відмежовує ці два світи, вручила тутешнім мореплавцям.
Підступи до Сінгапуру небезпечні. І поки судно не ляже на генеральний курс, без провідника пливти рисковано.
До Малаккської протоки "Витязя" проводив лоцман – високий, худорлявий чоловік із подзьобаним віспою, наче сухий, надлущелий сонях, обличчям. Мову нашу він трохи знав, як знають її й деякі його колеги.
Прогуркотівши в принишклій тиші якорями, ми залишили порт. Вогнисто-оранжеве сонце вже торкнулося суходолу – кілька невеличких, порослих тропічною гущавиною острівців Сент-Джон з тюремною баштою на скелі.
– Око дракона! – відзначив штурман, мружачись від променів, що били йому в обличчя, і пошепки, щоб не почув лоцман, додав: – Англійці-дотепники навіть у лоції згадали, що для тих, хто відвідує їхню колишню колонію – Сінгапур, тюрма на Сент-Джоні – прекрасний орієнтир. Забули тільки написати: "Ласкаво просимо!"
Кілька годин ще такий блакитний небокрай: далекі – темно-зелені, зовсім близькі – світло-смарагдові джунглі захлюпнула сонячна повінь. Острови витикалися з води, як продовження самої безодні, – примарно, серед пустелі неба й моря; і безодня, здавалось, поглинула їх, коли востаннє над островами зблиснув сонячний окраєць.
Тоді довкола запанувала темрява, а небо всіялося густими зорями.
Лоцман залишив "Витязь" – вогник над його катером довго іскрився в пітьмі, а потім, перетворившись у ледь помітну цятку, згас.
Ми з Анукіним змінилися з вахти, допомогли хлопцям завалити трап, скойлали розкидані на палубах швартові кінці і розбрелися хто куди – відпочивати.
Хоч кожен із нас уже входив у звичний, розмірений ритм морського життя, порушений зустріччю з берегом, проте всі ще були в полоні землі: тільки й розмов, хто що побачив та яке-то воно дивне.
Я заліз у намет і, аби врятуватися від задухи, що не минала й уночі, зняв брезентовий дах, розкинувся горілиць – зорі іскрилися повновидо, близько, от-от торкнуться чола, – почав перебирати в пам’яті прожиті дні, власне, кілька днів, проведених на берегах Малакки… І вони в цій темряві, під чужим небом замиготіли переді мною, як обриси невидимих. земель на екрані суднового локатора, – вабливі і водночас такі суперечливі, несхожі на жоден раніше прожитий мною день. Чи й не дивина! Мене називали паном, і рікші – люди, запряжені у візки, – пропонували свої послуги – покататися. Голодні просили милостиню, а поруч, з розчинених вікон багатих вілл, линула музика. Світ кривди і зла, людського страждання й нерівності, світ, про який ми знали тільки з історії, раптом ніби воскрес із мертвих.
З містка пролунало:
– Віддати якір!
Боцман давно вже стояв біля брашпиля, чекаючи цієї миті. І тепер він, бачу, квапливо послаблює гальмо. Здригнулося судно, а з труби клюза, – іржа від змичок якір-ланцюга, немов з гарматного жерла, – заклубочившись над водою, поповзли жовто-сині змійки пороху і диму.
Якір ліг на дно.
Гранітний хвилелом з вежею маяка та невисокими деревцями, – що всупереч усьому таки виросли серед голого каміння, відгороджував зовнішній рейд, де ми зупинилися, від внутрішньої гавані, за якою виднілись білі дахи пакгаузів і здіймалися високо в небо багатоповерхові споруди. Це був Сінгапур, "бананово-лимонне" місто, відоме мені лише з книг, той загадковий порт, про який, – бачили його чи ні, – завжди люблять поговорити старі моряки.
Що ж ти нам принесеш: радість чи гіркоту, захоплення чи розчарування, Сінгапуре, Місто Лева, як тебе величають? Левів, правда, тут ніколи не було, і помилку в назві міста приписують якомусь принцу з імперії Сравіджая, що, висадившись на півдні Малакки і побачивши першу ж тварину, з переляку крикнув: "Сінга Пура".
Але як би там не було, особисто я зачарований легендами. Сінгапур мав на увазі й поет, написавши:
С деревьев стекают душистьге смоли,
Узорные листья лепечут: "Скорей…"
Здесь реют червонного золота пчелы,
Здесь розы краснее, чем пурпур царей.
И карлики с птицами спорят за гнезда,
И нежен у девушек профиль лпца…
– Вахтовий, до прапора!
Це голос штурмана.
– Прапор Союзу Радянських Соціалістичних Республік і прапор республіки Сінгапур – підняти!
І ось стяги вгорі: сінгапурський на фок-щоглі, наш, багряний, в промінні вранішнього сонця, майорить на флагштоці.
Червоний стяг моєї землі полощеться на вітрі в чужому небі, над цими неозорими водами. Повз "Витязь" пропливають малайські човни, і люди підводяться, щоб подивитися на наш багряно-зоряний стяг.
Не знаю, комусь, може, здається це сентиментальним, але, далебі, у мене закалатало серце, коли я стояв на кормі під розкритим прапором моєї Батьківщини.
Згадалося, як під час війни наше село переходило з рук у руки, як уночі гітлерівці вигнали дітей і жінок в степ, на передову, і, прикриваючись нами, намагалися прорвати лінію фронту. Вибухи, стрілянина, стогін поранених; аби врятувати нас, з протилежної сторони раптом підвелися на повен зріст бійці, з криками "ура", минаючи нас, кинулися на смертельний бар’єр – ворожу, до зубів укріплену заставу-ловушку. І як упав боєць із знаменом у руці… як знамено те підхопив інший. Як потім, коли на сільському майдані у братській могилі ховали полеглих, багряніли, покроплені кров’ю, кулями прошиті знамена…
Згадав я все, спостерігаючи, як захоплено дивляться незнайомі мені люди, на наш прапор. І здалося, наче в що мить на чужині зі мною разом хлопці, що, відбивши атаку, полягли за наше село, і мій батько, якого куля скосила під Прагою, і колосисте поле – вся моя земля наче була зараз тут, а вогневий рубіж проходить крізь самісіньке серце…
І я, сповнений гордості за рідну землю, усміхнувся. Еге, подумалось, хоч і лоскочуть уяву романтичні побрехеньки, а проте гомін степів, живе життя владно стукає в серце: найсвятіше – рідна земля, хоч і не бананово-лимонна, а найдорожча за всі дивосвіти – наш вільний край.
Знизу заволали:
– Малай-базар!
Не встиг я глянути за борт, як на судно вже лізло з десяток всюдисущих торговців. За якусь мить малайці, скориставшись вірьовками з гаками, якими вони чіплялися за судновий планшир, – так корсари йшли на абордаж! – були вже на борту.
– Малай-базар! – горлали метушливі, верткі.
Кожен спішив захопити зручніше місце. Довге мотуззя, немов павутиння, вздовж і впоперек обснувало палубу. То гендляри, протягнувши вірьовки, "огороджували" захоплену територію… А скоро там височіли гори краму. Чого тільки не було – від нафталіну до мініатюрних радіоприймачів! Пропонують ажурні тканини, черевики з крокодилячої шкіри. Крик моди! Самі ж, сіромахи, одягнені у вилинялий ситець, взуті в подерті парусинові черевики. Та, щоб заробити на хліб насущний, доводиться торгувати.
Картина неначе вихоплена з казок "Тисячі і одної ночі". Ось вам і порядочок, товаришу боцман! І як він терпить отаке?..
. – Звичайно, це неподобство, – оглянувши завалену крамом палубу, зауважив той і тут же змилувався, – але куди їх дінеш – виганяти ж не будеш: хай торгують!
Неподалік "Витязя" зупинився танкер. Кілька малайських човників-джонок, схожих на фантастичних істот, – усі були розмальовані так, що передня частина перетворилася на хижо вишкірений рот, з банькувато витріщеними очима на бортах, – атакувало прибулого океанського велетня.
– Ваня-Маня! – сіпають за руку малайці. – Дайош! – І тягнуть до свого краму, примовляючи хтозна від кого почуту й заучену нісенітницю: – Кончай шалтай-болтай, дайош, Ваня-Маня!
Збиралися на берег, і я поспішив до човна, що чахкав унизу, під трапом.
Своєю підкресленою екзотичністю панорама міста, розгорнута обіруч, скидалася на барвисто розцяцьковану декорацію – закрадався сумнів щодо вірогідності побаченого, хоч усе перед очима було реальне: широчезне плесо голубої затоки, світло-синє небо, стрімкі білокам’яні будинки, над якими, немов парасольки, розпростерли тінисті віяла кокосові пальми. Кораблі й кораблики на приколі. Вежа маяка. Величезна споруда морського вокзалу.
Фасад Сінгапура, який мав вражати, таки вражав…
– Гарно? – запитав сусіда.
– Дуже! – захоплено вигукнув я.
– Поглянь праворуч, – сказав Касянович, який також плив на човні.
Ми наближалися до берега, і його неясні обриси – багатоповерхові споруди, оповиті серпанком далини, тепер проступали чіткіше: миготіли вивіски на фронтонах торгового дому, вгорі над різними іноземними фірмами "Зінгер", "Шелл", "Пентакс", "Соні" заклично палали неонові літери реклам, ніби промовляли: "Чужинцю! Це обличчя славетного Сінгапура – райського куточка, де панує щастя й злагода і де навіть натяку немає на лихо".
Я глянув праворуч і біля підніжжя модернових споруд побачив якийсь первісний кочовий стан – жахливий людський мурашник.