Та й зайві були б слова.
Бо легко наполохати заповітну мрію, що раптом привиділась. Принаймні — мені…
— Дорогам немає кінця, — хитнув головою Федорович.
Що цим хотів сказати старий капітан, незрозуміло. А тільки здалось, що він думав про те саме, що й я.
Їй-право, неначе переродився Федорович! Розгладилися зморшки на худорлявому, зжовклому обличчі. Очі помолоділи. В них заіскрилися зухвалість і завзяття. І вже ввижалося, що передо мною сидить не сивоголовий дідок з кістлявим, вилицюватим, мовби його обгорнули пергаментом, обличчям, не сутулий чоловік, на плечах якого і кітель, мов на вішалці, — висить бахмато, а стрункий, пружний юнак. На мить я побачив його з матросами на забризканій, пропахлій морем палубі, біля стерна напівтемної рубки, молодого і щасливого, того веселуна Костика, що, знехтувавши етикетом, не питаючись дозволу, прямо з рейсу, з тієї далекої сонячної неповторності, сміливо переступив поріг і завітав у гості до цього сивоголового капітана.
— Як іде підготовка до плавання? — ще і ще помовчавши, поцікавився нарешті Федорович.
— Нам, морським візникам, — що? — обізвався незнайомий капітан. — Пасажири зберуться — повеземо. Члени експедиції потрохи вже прибувають. Основні вантажі теж на борту. Дещо, чекаємо, надійде цими днями. Кілька контейнерів з науковою апаратурою десь застрягли. Повідомили в Москву. Стоянов обіцяв з'ясувати.
— Скажи, Гурійовичу, — якось несподівано запитав свого співбесідника Костянтин Федорович. — Як у тебе з екіпажем — повністю укомплектований?
Той, видно, розгубився, зненацька захоплений запитанням, а може, щось хитрував, не наважуючись розкривати перед Федоровичем, своїм начальником, карт. Він помовчав, обдумуючи, як відповісти.
— Екіпаж? — перепитав. — Та ніби укомплектований. Ще й зайві є.
— Що значить — зайві? — поцікавився господар кабінету.
— Точніше — не зайві, просто в декого не оформлено ще документів. А вам відомо, скільки на це йде часу.
Не знаю, як Костянтин Федорович, а я був добре обізнаний, скільки витрачається сил, щоб одержати дозвіл на вихід у море!
Розділ четвертий
ОСТАННІЙ БАР'ЄР
Це місто ніколи не спить.
На захід мчать поїзди, пароплави пливуть на схід. Тут закінчуються всі дороги, але звідси вони й починаються — на краю землі, біля воріт, що ведуть у Тихий океан.
Поминувши круту Тигрову сопку, я зовсім несподівано опинивсь у вузькій, затиснутій з одного боку стрімкими скелями, з другого високими цегляними будинками вулиці.
Двоповерховий рудий і облуплений будинок чимось нагадував посаджене на мілину, напівзатонуле, скособочене і наміцно вгрузле в землю судно. Колись, мабуть, чепуристий, а нині струхлявілий дерев'яний балкон, приліплений до другого поверху, куди вела скрипуча, з розсохлими східцями драбина, свідчив не про кращі часи споруди. Тільки зовні нагадував він капітанський місток: юнаки палили цигарки, недбало жбурляючи недокурки на підлогу.
Люди у формі моряків торговельного флоту повагом заходили в будинок і так само, не кваплячись, з почуттям власної гідності, його залишали. Все це були представники особливої касти: просолені океанськими вітрами кадрові моряки — капітани, механіки, штурмани, власне, ті, про кого не скажеш, що вони сезонники, бо все їхнє життя пов'язане з морем.
Але тут же вирував інший натовп, люд здебільшого молодий.
Це були новачки, хто теж вирішив поєднати своє життя з морем.
Натовп гудів як бджолиний стривожений рій. Уривки фраз звідусюди долинали до мого слуху. Хтось ображений повчально говорив:
— Якщо тобі не дає спокою непереборний потяг до моря, раджу: хоч би задля цікавості завітай до цього вертепу, послухай дещо з морських билиць і небилиць, а заодно й про те, які-то завади на шляху в тих, хто хоче на флот. Та коли і після цього віра не похитнеться, значить, усе гаразд — вибір зроблено правильний.
Коло іншого гурту, навпаки, залягла тиша; поруч же гомоніли.
Початку розповіді я не застав. Протискуючись крізь натовп морячків, що тісним колом обступили оповідача — двадцятилітнього "морського вовка", почув лише окремі слова:
— … І тоді хвиля, востаннє жбурнувши шлюпку, розтрощила її вщент, а нас, напівживих, підібрали рибалки.
Ніхто не здивувався почутому, не зойкнув. Хоч і йшлося про трагічне, обличчя юнаків не видали бодай найменшого хвилювання. Розповідь була сприйнята як належне: з ким, мовляв, такого не трапляється!
Усі вони — може, навіть і молодші за мене — такі юні, а вже дечого побачили, спробували," пережили. Свідомість цього підносила хлопців у їх же власних очах, мабуть, на недосяжну височінь і, як вони гадали, давала підставу на все дивитися зверхньо й скептично.
Та й взагалі. Тут, на Посьєтській, — вулиці, що, здається, веде у саме небо, крутій і гористій, біля цього непримітного, врослого в землю по самі вікна будиночка, в якому міститься відділ кадрів пароплавства, завжди, кажуть, можна почути найдивовижніше. Бо сюди після рейсів сходяться моряки. Одні — щоб оформити відпустку, інші — по нове призначення.
Нарешті я досягнув дверей заповітного кабінету.
Всі канцелярії схожі, мабуть, одна на одну, як і люди, що працюють у них. І хоч я розумів, що серед тих без пороття заплутаних у тенета ділових паперів канцеляристів, очевидно, є неспокійні, романтичні душі, проте не міг позбутися свого упередженого ставлення до них. При зустрічі з ними почував себе пригніченим, нікчемним і безпорадним, мовби якийсь маг перетворював мене на карлика — слухняну, безправну маріонетку з лялькового театру. Мабуть, моє "ходіння по муках" — щоденне оббивання порогів у кабінетах начальників, од яких залежала вся моя матроська доля, не минуло марно. Виробився, значить, такий-от умовний рефлекс — канцеляробоязливість, яку, коли я насправді мрію пробитися до моря, слід перебороти.
Інспектор, високий літній чоловік, що обізвався на мій стукіт у двері, кивком голови дозволив увійти до кабінету… Хоч і повіяло на мене могильним холодом — ті ж таки умовні рефлекси! — проте зловісного в інспекторових очах не помітив. Заклопотаний, без натяку їм будь-які, навіть негативні, емоції чоловік. Похмурий? Можливо. Але — о, диво! — ласкаво так, по-батьківському дивитися став на мене. Може, і в нього є син, безнадійний романтик, чи схвильований голос мій розбудив давно заснулу, нездійсненну мрію інспектора. Цього я не знав.
Він узяв мою особову справу — досьє вже завели на мене, чогось усе це та варто! — довго гортав, окремо читав і перечитував кожен папірець: довідки про те, як я склав іспити з техніки безпеки, висновки медкомісії, мій матроський атестат.
Від цієї людини тепер залежало: морячити мені чи загоряти, як десяткам інших, на березі.
І тому я "стояв неначе вкопаний.
— Гаразд, — відсунувши від себе папку, мовив інспектор.
Він записав моє прізвище, замашисто розписався, нарешті простяг папірець мені.
— На "Буревісник" то й на "Буревісник". Вітаю! Твоя сухопутна одіссея скінчилася. Довго ж ти, хлопче, йшов до моря. Але наполегливо, — посмішка осяяла його суворе, з широким, через усю щоку, шрамом обличчя, і воно здалось мені не таким уже й похмурим. — Ну, чого невеселий? Перед тобою такі дороги! Скажу відверто: заздрю! Не ті літа, майнув би і я кудись. — І вже діловим тоном додав: — Призначення є. Отже, можеш іти прямо на судно.
Коли я переступив поріг, він кинув:
— Капітану Павлу Гурійовичу скажи, нехай передасть суднову роль: у неї треба дописати й тебе.
По-весняному заспівали в мені солов'ї. Стало голубішим небо, хоч воно й було в сірих осінніх хмарах.
Розділ п'ятий
У ПОРТУ
Звідусюди обступав гул, і громаддя кораблів, і той неповторно-єдиний запах портового узбережжя, од якого хмелієш, почуваєш себе справді щасливим, як людина, перед якою нарешті розчинилися двері у давно жадане.
Відмежований високим муром від решти міста, порт розкинувся вподовж усієї затоки — остання п'ядь суходолу, за якою безодня, океан, чужа земля і незнані води. Від скребачок, що ними матроси очищають іржу, стоїть дратівливий металевий дзвін і пахне гаром. Високо вгорі, між плетивом стапелів, проступають контури новозбудованого судна — дітища цього порту. І там теж, монотонно і набридливо, щось брязкає.
Стрекочуть пневматичні молотки, у звивистих шлангах, прорвавши обмотку, сичить стиснуте повітря.
А все ж, хоч тут і панує метал, скрегіт, гул, порт — святая святих міста, царство високих корабельних щогл, хитких трапів, забризканих крутою хвилею причалів… Гримкочуть якорі, лунають слова команди. Щодня, щогодини повертаються і відходять кораблі, побиті тайфунами і штормами.
І босоногі хлопчаки, в очах яких світиться мрія про далеке плавання, і літні капітани, яким уже ніколи не вийти в море, помітив я, хоч звіддалік, а дивляться заздрісно на цей вабливий, повен загадковості світ. Їх зрозумієш. Адже звідси, з цього невпинного колобігу життя, починаються всі далекі й близькі шляхи. А в людині ніколи не перестає жити бажання зазирнути за виднокіл, помірятися силою із стихією.
Та не кожен мешканець міста може сказати, що й він своя людина в тутешніх володіннях і що морські вітри — його побратими. Навіть на портовиків моряки дивляться спогорда. А вже хто-хто — портовики безпосередньо зв'язані з морем. Проте якщо навіть не всі приморці можуть назвати себе причетними до цієї святині, що ж тоді говорити про мене!
Без моря мені не жити! Це я знаю. Та чи є підстава вважати себе отут своїм — значить, моряком? І взагалі, чого я тут? Які вітри, дороги які заманили мене сюди?
Та мене мучили не ці запитання, слух допікало не портове ревище й навколишній гуркіт. Тихий, ледь чутний голос струмка, що, поспішаючи до моря, дзюркотів у пітьмі, коли нас троє товаришів прощалися в Зеленому кутку, тепер невідступно й причепливо воркував у глибинах моєї свідомості. Струмок, що поспішав до моря…
Ми зростаємося з буденними клопотами землі, вщерть переповнюємось її радощами й болями, думав я. Це коло здається нам фатальним. І хоч би де ти був, твоєю тінню, вічним твоїм двійником блукає з тобою материнки цвіт на косогорі, очеретяне крило ставка… Земля в огні… повоєнні голодні роки.
А потім, як у калейдоскопі, замигтіли перед моїм внутрішнім зором дні й місяці, місяці й роки. Недавно ще я міг би визначити, коли і як почалася моя мандрівка.