Чого?—невідомо.
Руки машинально стали розстібати шпоньки. і стояла в голові в іронічнім освітленні Настя. Наївна, сьогодні вона вперше промахнулась у своїй стриманості, з опалу давши згоду поїхати з ним завтра на мо-т циклі; і тепер на цю згадку усмішка клалась на вуста.
А йдучи левадою, ще за чверть години в н так в спокійнім захваті думав про Настю: татарський водограй. Гарна, як татарський водограй при місяці. От і маєш...
— Чортові мерзотники!..
Поклавши потім шпоньки на поличку, Володя черкнув сірником І за--світив свічку на столі. Поруч, під серветкою стояла наготована йому ве-. черя.
Одгорнувши серветку і присуваючи чашку з молоком, Володя витяг, з кешем! листа, що дав Зінніченко, і, розірвавши конверта, розклав перед собою.
— Ясно, конверт—це вже ЗіннІченкова юигадка; а в конверті два листочки. Один—його вранішня записка.
— Так і треба—подумав з усмішкою—подібні речі не мусять бути в гетьманських архівах.
Другий листок із звичайного селянського зшитка, в косу лінійку,, просмальцьований і ввесь укритий дрібними кривульками, писаними олів-. цем, що місцями потерлись.
—■ Писмо од Павла Оліяновича на волю спервым долгом моего письма передаю вам дорогий товарищи усем низкий поклон од лица досирой земли нщо кланяюся Гаврьцлу Яковичу...
Далі через усю сторінку ЙШЛИ ПОКЛОНИ ДО СІЛЬСЬКИХ хлопців.
Хлопчина, затримавши якось уламок олівця, розважав себе, очевидно, у "каталашці" тим, що писав невідомо до кого листа, на папірці, який дістав, мабуть, разом з салом.
Потім, уявляв Володя—сховавши його десь в піджак, забувся.
П'ючи "евеликими ковтками молоко, Володя читав далі.
— Я до которого часу слава богу жыв и здоров чево и вам желаю от Господа Бога всякого здравия и благополучия в днлах рук ваших нщо кланяюся родной моей матери Евдокии Грыгоровни и отцу Оліяну Пыт-ровычу ищо кланяюся сыстрн Насти бл. . . . а как буду на воли убю Ладымыра гада и баржуя штоб. . . .
Володя читав далі:
... и не воняв на сели и буду убывать усех хлиборобон собствыныкив который за гетьмана Павлыка Скоропацького. Стем и досвидаыия Павло Ол. Кут, Жду ответа как соловей лета—було приписано в кінці. Невідомо, о^д кого він ждав "ответа".
Підвівшись І наливши другу чашку і потім сівши, Володя знову спинив очі на тому місці, де говорилось про нього. Так тривало довше за хвилину.
Потім він одвів їх, і вонн були тепер звужені, татарські, а ніздрі роздимались, у звужених очах засвітились чераонуваті вогники.
Справді, полум'я свічки горіло червоним і несміло сповнювало усю кімнату теж червонуватим, ніби злегка покривавленим світлом.
І і оді, задивляючись спершу на полум'я свічки, потім, через нього, на б)фетну шафу, поступово Володя бачив:
Буфетна шафа ніби розійшлась надвоє, на верх і шз, і між верхньою і спідньою частинами з'явилось порожнє поле. Просторе, рівне й порожнє. Ні світ, ні темрява. Певніш, темрява. А на полі кров... небагато, олна тільки калюжа густої, червоної крови. Невідомо, чия вона ця кров, Павлова, чи його власна, Володина, але безмежно тяжко хоч-би крок поступити вперед, через калюжу, ноги обважніли, иа них величезний іягар_ і зле, що навкруги—нікого. Він сам, а то нікого й нічого, ніде не написано навіть: Україна.
Поволі синювата усмішка загострила кутикн вуст, розріз очей став іостріший, а кров од обличчя одлила: перевівши очі на посуд на столі, Володя, хоч і схолоднілою і менш певною рукою, присунув другу чашку і випив уже спокійно. Апетиту, правда, не було.
Про свою записку подумав: порвати.
Дмитро Борзяк.