Яке йому діло до всяких міщанок. Він чоловік праці й ніколи йому займатись фліртом.
Задоволений собою, що видержав характера, він був тієї думки, що й надалі в його буде тільки справа.
Пізніми вечорами й ночами, коли над Манівцями розлягались дикі вигуки пісень разом з димом самогонних апаратів, у клубі відбувались бесіди, репетиції. Отже, через деякий час немов поза Сергієвою волею трапилось інакше.
В клубі мала відбутись співанка, а поки що Хведір Степанович виконував свої обов’язки бібліотекаря. Поруч Сергій відчинив свою музейну шафу і впорядковував експонати. Поволі сходились співаки та читачі. Раптом у дверях – Оля:
– Добрий вечір!..
Її розчервоніле обличчя впекло Сергія. Чого їй треба? А десь глибше мелодійно: невже небайдужа до його?
Недбало подав руку. Глянула просто в очи.
– Що з вами? Ви хворий?
Сергій зніяковів:
– Та-а… Трохи!..
– То-то й до мене не заглянете. А так хотіла з вами поговорити.
В Сергія прорвалась лють:
– Чого саме зі мною? Думаю, у вас було з ким балакать.
Оля посумніла.
Сергія дратувало. Маскує. Ні, він її одріже раз назавжди.
– Ходім, я теж маю вам дещо сказати.
Вона слухняно пройшла до самої алеї.
– Товаришко, – офіційно звернувся Сергій, – про що ви хотіли зі мною говорити?
Оля спантеличилась.
– Та-а… Навіть незручно якось… Ви хворий… Дрібниця.
– Товаришко! Не люблю я крутійства. Кажіть прямо: чого ви прийшли?
Оля зальодяніла:
– Я?! Мене Хведір Степанович просив… Я маю акомпанувати на співанці…
В Сергія гадюкою скрутнулись ревнощі, а разом і засоромився грубіянства:
– Вибачте… Я нервовий… Я сам не знаю, що зі мною.
– Так, Сергію Петровичу, я справді вас не впізнаю. Що з вами? Вам потрібно відпочити… У вас, мабуть, підвищена температура…
Сергій відчув, як її ніжна рука торкнулась чола. Його враз зігріла тепла хвиля, хотів без кінця просити в неї вибачення. Проте, так само грубо промовив:
– Хочете, щоб я заспокоївся, скажіть мені просто, про що мали зі мною говорити?
Оля випросталась і ображено заговорила:
– Я думала по-людськи побалакати. А коли вам просто потрібно знати для якоїсь колекції – то прошу. Недавно в нашому селі ночував комісар. Зайшов до мене. Признавався мені в любові, а за те, що я розреготалась йому в вічі – другого дня в моїй групі найшов непорядок. Обіцяв провчити. От і все. Заспокоїлись?
Вона повернулась і швидко рушила до клубу.
Момент Сергій був приглушений, потім як іскра метнувсь навздогін.
– Ради бога, вибачте…
Стиснувши їй руку, з інтимною щирістю почав оповідати про свої переживання…
Оля безжурно розреготалась на ввесь сад. В цей момент з тераси її покликав Хведір Степанович.
Весело забігали Олині пальці по клавішах. І такими ж веселими очима стежив за нею Сергій. Загула пісня. Глухо. Мертво.
– Хведор Степанович, дозвольте мені…
Сергій усміхнувсь, енергійно махнув, – і бризнула повідь співу. Хор радо виконував пісню за піснею. Раптом тенорі зачепились і на три верстві розтягли:
– Ге-е-ей!..
– Стій!.. У вас же восьма. З початку.
– Ге-е-ей!..
Хор розреготавсь. А дячок аж очи заплющив і замилувано виводив. Біля дячка Сергій помітив Макулу.
– Ну, останній раз.
Не зводив очей з тенорів. Аж Макула знову нахабно:
– Ге-е-ей!..
– Лір-ни-ки!.. – проспівав Сергій у тон. Як раптом: на тлі співу грубезний матюк, а перед Сергієвими очима викотилось двоє Макулиних більм.
Немов пороховий вибух підкинув Сергієві руку. Вже садистично смакував, як прошпинить гострий кінець камертона білі пухирі…
Але тут хор обірвавсь… Від несподіванки Сергій відступив. Назустріч йому благаюче кинулись перелякані очи Олі. Безсило брязнув камертоном, зблід, і колихаючись, немов п’яний, вийшов. Здавалось – неодмінно впаде за дверима.
Оля побігла слідом.
Він упав на ліжко мов мертвий.
Чорна тиша.
Поворухнувся, застогнав. Хотів провести рукою по чолі, але зустрів її руку й жадібно стис, пригорнув до грудей. Нестримно билось серце. Раптом щось гаряче затисло йому вуста.
Шугнула кров. Блиснули вогні.
Сергій прокинувся від урочисто-святного хвилювання.
Підвівсь до вікна, а назустріч кармінно-пожежний схід – ефірно-золоті обійми. Голубить хмари, голубить землю, ліс і поле… Земля припорошилася сніжинками й "неначе ляля в льолі білій" усміхається рожево-синіми світотінями. Згучить кантата ефірно-сяйна, квітне вогнями, перлами, рубінами…
Любов. Весілля!..
Й занімів у чарівній країні.
Любов – краса, любов – правда, закон…
Одначе після лекцій відчув утому. Брав гору аналіз. Десь у глибині скимліла туга. Він, що вільний був як вітер, буде прив’язаний чуттям до цієї людини. Буде мати обов’язки…
Та, лише сонце стало на обрій, Сергія потягла непереможна сила. Вони ніколи не будуть полонить одно одного. Їхня любов буде вільним льотом за грані буднів у країну втіхи, в країну недосяжної мрії, де правда й краса; їхня любов розквітне промінням дивного сонцецвіту, і назустріч йому вони підуть радісні, чисті…
Променисто привітали і завмерли в німому екстазі.
Здавалось, розбивались у вечірній заграві, у зірці. Було лиш одне космічно-величне й прекрасне: любов!
– Люба! В цій хвилині я був на таких верхів’ях щастя, що про них, мабуть, ні один міліонер не має уяви. Ми повинні поставити за мету – закріпить ті далекосяйні верхів’я в стале, вічне життя. Це не мрія, це не сон… Я реально бачив ті верхів’я… Туди людство мусить скерувати свою культуру. То буде апогей культури…
– Любий мій! Хороший… Ми будем берегти, як найцінніший скарб наше кохання… Ми завжди будемо між собою щирі й правдиві…
– Так, люба! Наша заповідь: правда, щирість і любов…
У клубі робота потроху завмирала. Сергій щовечора бував у Олі, жив думками та мріями. Нарешті його ідеї стали добре засвоєним програмом, і ні про що стало говорити. Оля ж була захоплена працею в школі, і в вечірній час без упину оповідала про життя своєї групи.
Сергій хотів бути захопленим разом з нею, але почував, що в ньому це брехня, ніколи ще не відчував того великого вдоволення від своєї педагогічної праці. Його діти зовсім не ті… Ні, власне, він не той. Це розумів, і якась образа муляла в грудях. Оля краща, Оля щиріша й чесніша. Оля говорить те, що переживає, й робить те, що думає.
– Що з тобою? Ти такий сумний…
– Так, люба, я сумний… – От сказав "люба", а й це неправда, – хіба я почуваю значення цього слова? Так собі, механічно… І все механічно… Я банкрут, пустомлин… Скільки набалакав, а справді що зробив?..
– Любий, заспокойся. Ти ж працюєш. Ти стомився. Ляж, відпочинь.
Сергій справді відчув утому. Покірливо ліг, а вона колихала в обіймах, немов дитину. Був маленький, безвільний. Раптом свідомість: Оля ж його кохана. Він вільно може пити насолоду. Стрепенувсь велетнем. Веселим поцілунком зустріла його запал, як умить – в її зорі зріс переляк:
– Не треба… Я не хочу…
Її хвилювання Сергієві здалися за поклик. Був буйний, як звір, і здавалось ніщо не зупинить його шалу. Аж раптом скуливсь осоромлений: він – скотина.
Оля конвульсійно здригалась від плачу.
Не вартий Олі. Банкрут. В річку, або… Презирливо посміхнувсь і зірвався до дверей.
– Любий! Не пущу… – оповили благаючі обійми.
І Сергій знесилів.
Після цього кілька днів не приходив. Коли ж нарешті підійшов до Олиних дверей, там басив знайомий голос. Комісар!
– Я нікого ще в жизні так не любив…
– Ну й любіть собі на здоров’я!..
– Так мені шкода вас, що марнуєте жизнь в цій глуші. У нас, у містечку все-таки компанія, весело… Переходьте! Вам же треба наслаждаться жизню. Треба, щоб ці губки цілували.
Лясь! – і все затихло.
Сергій схвильовано рванув двері.
Закривши обличчя руками, припала до стіни Оля, а кілька кроків від неї стояв комісар. В перший момент він розгублено водив очима, зустрівшися з диким, прошпилюючим поглядом Сергієвих очей, але раптом отямився, розщібнув кобура й блиснув револьвером:
– Вот она, контрреволюція! Я вас виведу на чістую воду… – Поточивсь і зник.
Оля впала Сергієві на груди. З очей її бризнули сльози безпомічної дитини. Коли ж відчула захист його залізних рук, глянула в вічі ясною вдячністю.
Сергій зрозумів свою владу над нею, якесь зухвальство заговорило: "Я доведу: я й раніш був правий. Я завжди був дужчий за неї". Завчасно втішаючись своєю перемогою, жадібно цілував. Була в руках слухняним воском, що він його розігрівав вогнем свого тіла.
Коли ж був знесилений, в його затуманілій свідомості снувало невдоволення. Це була не та гостро-жагуча насолода, що плекав у мріях. Десь підсвідомо муляв сором від цієї грубої фізичної втіхи, одначе, спокушений можливостями, йшов назустріч інстинктові.
Відчув цілковите спустошення. Був сірий, безбарвний, мов та шкарлупа, викинута на смітник. Скимліла туга за втраченим почуттям, зрозумів красу незримо далекого споріднення й надій…
Вперше забрело питання: чи ж любить Олю?
Була тихо-покірлива й боязко читала правду на його виду.
– Про що ти зараз думаєш?
– Я?! – злякався запитання. Хотів одмахнутись. Раптом помітив, що в Олі неправильний ніс. Тоді пригадав умову: "правда, щирість"…
– Я не знаю, чи я тебе кохаю.
Вона стисла болісно вуста.
Сергій був задоволений собою. Нехай гірка, але правда. Одягнувся й муркнув: "Бувай"…
На дворі пітьма закрутила завірюхою. Зразу щось йокнуло в грудях: чи мав право так казати? Ні, він не може нести з собою цієї провини. Втішить, а потім розбере…
Вже з якоюсь полегкістю повернувсь до Олі. І раптом: пустка! Жах охопив при уяві самогубства.
Нервово кинувсь оглядати коридор і кляси.
Пітьма. Лиш блимає світло, де сплять прихожі школярі.
Сергія вмить обілляла гаряча хвиля радости, отруєна їдким соромом: схилившись над сплячими головами дітей, тихо плакала Оля. Мов іскра скочив до неї.
– Прости… Я збрехав… Ти найдорожча для мене.
Його душили спазми. Оля мусіла вивести, щоб не розбудити дітей…
Був нерозважний. Він – профан, банкрут, безпринциповий, безвільний… Але відповідь була:
– Ти хороший, щирий… Я сама винувата, що не втримала себе. Більш цього не буде… Ти будеш працювати. З тебе гарний робітник, тебе хвалять… Треба тільки хотіти…
Тоді Сергій стишивсь, немов уздрів перед собою човна, що врятує його.
"Хотіти! Іменно хотіти… Я розумію… Коли нема цього – нема нічого, нема життя. Пустка. Я ніколи не хочу повернутися до неї. Я загартую волю. Я стану собою…"
– Любий мій!
Глянув їй у вічі.