Або мономани якісь, або старосвітські поміщики, або щось уже там та є. Ну звичайно – хто мало просить, той скоро задовольниться. Коли ж хоч одна сторона має більші якісь вимоги – амінь! В чортову яєшню обернеться тоді родинне життя. Коли ж, не допусти Святителю, обоє мають так звані "свої інтереси" – в проституцію обертається спільне спожиття. Так як же при цьому женитися? Я й близько ніколи не був коло цієї думки. Раз, один тільки раз у житті…
– І це зв’язане з "Caprice"? – не втерпів я.
– І це зв’язане з "Caprice", – сказав він і низько попустив голову. Видимо, це було найболючіше місце.
Я вже не смів питати далі. Але він сам, помовчавши трохи, розпочав говорити.
– Я ніколи нічого подібного не відчував. Коли я її побачив тільки вперше, я внутрішньо якось увесь затрясся. Це було щось нове, щось незглибиме. Знаєте легенду про половинки душ? Так от, мабуть, я відчув, ніби знайшов свою половинку. Яка вона була, як її прізвище – я не буду вам розповідати та, зрештою, це й непотрібно. Вона жила з матір’ю на окраїні міста, скромно, я сказав би, навіть бідно, але коли я хотів був чим допомогти, мати так ґречно подякувала, що я вдруге сказати щось подібне не насмілився.
Вони попросили мене приїхати з інструментом. Рояля у них, само собою, не було, а наша ж література мало пристосована до solo. Та й потім – звуки віолончелю в таких крихітнісіньких кімнатцях… Мусите згодитися, що воно якось, як то кажуть, не пасує. Але як вас просять такі очи, то, очевидно, ви згоджуєтеся.
Я приїхав з інструментом. Вдячності не було кінця. Цілий вечір я грав і сам чув, що грав добре. А оце "Caprice" викликало сльози на чудових очах. З мене взято слово, що я нікому й ні при яких умовинах цієї речі грати не буду. Я згодився з радістю, з внутрішнім почуттям повноти життя – я ж музикант…
Ну, що ж іще вам розказати? Ви бачите, я ввесь тремчу, нелегко мені це оповідати. Говорити вам про те, що я потім часто їздив туди з інструментом, що за кожним разом я грав це "Caprice" і навчився справді його грати гарно – це все для неї…
А потім… потім я рішив одружитися. Коли я освідчився, вона якось аж ніби затрусилася вся… Я це витолкував по-своєму – ми ж завжди маємо охоту витолковувати події так, як нам хочеться. Вона попросила декілька часу на роздумування. Я згодився, бо це ж справді такий серйозний крок.
А тимчасом я вже ніби на правах жениха ходив до них щодня. Я й не помічав тоді, що особливого захвату моє освідчення не викликало. Мати, правда, була рада, але дочка… обдумувала.
Ну… скінчилося все занадто прозаїчно. Я носив їм читати книжки. Приніс, між іншим, "Крейцерову сонату". Ах, скільки ці обидві "Крейцерові сонати" наробили лиха на світі. Не хочеться оповідати… Вона прочитала ту "Крейцерову сонату" і вернула мені книжку. Цілий вечір ми балакали про цю річ… Я вернувся додому й захотілося мені ще самому прочитати деякі місця. Я взяв книжку, вона сама розгорнулася й звідти випав лист…
З краскою стиду я почав читати… і прочитав, що вона от має освідчення… що мама її наглить іти за мене… що вона вже падає під тягарем нужди й більше не може… що, певно, дасть згоду… І все це можна було б зрозуміти й простити, але… але там була фраза… що вихід заміж нічого не змінить в їх відносинах… що… навпаки… буде легше бачитись і… свобідніше сходитись…
На ранок, я тільки що встав, прибігла вона із смертельним жахом в очах. Вона ще не встигла спитати – я мовчки простягнув їй листа. На лиці моїм вона прочитала все. Тихо скрикнула… закрила очи й вибігла… От вам і кінець. Тепер розумієте ви, чому я такий?..
Він страшно схвилювався, весь тремтів. Схвилювався й я. Повість звичайна, не така, мабуть, що рідко й трапляється, але щось було в тім оповіданні з великого трагізму – і власне це хвилювало.
Я думав, що вже кінець оповіданню, але показалося – ні. Стільки вже наболіло у цього чоловіка, так давно, або, може, й усе життя він ні з ким не говорив, що йому треба було вилитися всьому. Трохи заспокоївшися, він почав говорити знову.
– От вам і все… Один раз життя могло стати чимось, і не стало. Чи варто ж було намагатися ще якого повторення? Та не трапилося й нагоди… І от – життя кінчається. Без радости, без найменшого світлого спомину. Радості ж, як плоди, – вони хочуть бути зірваними, їх треба зривати, інакше вони згниють, не принісши нікому жодної користі. І стою перед закінченням свого шляху й думаю – кому від того стало легше, що я прожив життя без любові? Навіщо згинула безслідно поезія душі, може, не цілком і скупо наділена мені природою? Ось вона, осінь моя… Всі люди мають щось тепле згадати в дощовий осінній вечір – а я? І так щемить, так щемить серце, якби ви знали…
Пройшло десь життя коло мене, може, світле, може, й співуче. Десь тут же, обіч, за деревами йшли женщини й кликали мене: "іди до нас! зірви нас!.. Дай нам радість і наш біль" – а я боявся… не смів… І вони, женщини, проходили далі. І знаходили відклик у других душах, любили інших мужчин і були вдячними тим, хто давав їм радість і сльози, бо власне з того сплітається життя. А я того не знав, я все був гордий з того, що от через мене не пролилася ні одна сльоза на світі. А яка це дурниця – я тепер тільки бачу. Тепер, коли однобоко й безглуздо прожилося життя, коли стою от із холодним серцем над трупом своєї молодості – і не знаю, що сказати. Мов на похоронах чужої людини. От уявіть собі, що вас змусили сказати промову на похороні зовсім чужої людини. Що ви би зуміли сказати? Отак і моє життя. Чуже мені й нічим його пом’янути.
Іноді безумно, безумно захочеться вернути, хоч знаєш добре, що ніщо не вертається. Біль такий схопить серце, що не знаєш, куди діватися. І так же порожньо стане в грудях, так холодно…
– Але чого ви так зарані вже себе ховаєте і сами над собою служите панахиду? (Це вже я кажу.) Ви ще не стара людина, ваше життя ще може дати вам багато радостей.
– Цебто, так звана, "друга молодість"? Ні – більше жахливого я нічого не знаю. Нехай буде вже так, як є, нехай буде ще гірше – тільки не кохання другої молодості, коли любиш до самозабуття, коли тремтиш на мисль одну, що може прийти хтось і от так, без усякого права, з одним тільки правом молодості вирвати у тебе з серця твоє останнє щастя. Ревнивим оком стежити за кожною мужською постаттю, із страхом приймати себе молодь, умирати тисячу разів на день, нічому й нікому не вірити. Фальшиво сміятись, коли хочеться скиглити, як собаці; жартувати, коли в серці скребуть залізні пазурі, вислухувати приятельські жарти знайомих і робити добру міну, коли кожне слово ранить тебе, мов отруєний стилет… Ні, ні, ні… Не дай, Боже, нікому отої другої молодості!.. Ліпше я так умру, не зазнавши радости, "витримавши стиль". Ліпше най я з гордістю скажу сам собі на смертній постелі: "і все ж через мене не пролилася ні одна сльоза на світі". Нікчемна втіха…
Нікчемна потіха… нікчемне геройство… анахронічний, нікому й ні на що непотрібний аскетизм. Навіщо він серед розпусти й моральних "вигребних ям" наших культурних центрів, нагого танцю п’яних розібраних женщин, дщерей Вавілону, Содома і Гоморри? А зрештою, – хто знає? А може людство хоч і в відмінних формах, хоч і в одиницях, але все ж прагне повернути до аскетизму? А може, й я, й моє безглузде, гідне ідіота життя – це не lapsus природи, не боягузтво перед життям, а об’яв нової моралі, несвідомо утвореної мною і ще якимсь чоловічком десь у Лондоні або Новій Гвінеї? А може хтось, як у закинутому на горищі монастирському папірусі, побабравшися в убогих записах мого життя, скаже людям: "Дивіться – бачите? Он ще у якому столітті жили люди так, як ми тепер, дійшовши до того свідомістю". І підкреслить червоним олівцем і знайде цінність там, де бачив я лише муку мою, а моє оточення лише глупоту мою.
Смішно… Я фантазую, бо кожна воша теж має свою фантазію. Потішай себе царством небесним, отим зібранням всіх деґенератів, мономанів і усяких інших дефективностей, а живе життя пливтиме крізь пальці, бо ти мрець, тебе убив твій критицизм. Ти ще в дитинстві стратив уміння чимось захопитися наївно, а на сурогат наївності – підлоту – теж тебе не стало. А може, просто ти родився не тоді, як тобі було треба. Треба б тобі було перед 60-ми роками родитися або оце тепер. Родившися під 60-ті роки, ти з безсмислено-радісною усмішкою стояв би перед піврозваленою селянською хатою і в сотий раз повторяв би: "Милі пейзанчики! Як я радий, що ми от-от-от скоро, скоро-скоро зможемо скинути з вас один ґатунок ланцюгів та приміряти вам інший". А родившися під наші часи, може, дійшов би до того, до чого вже доходять деякі сучасні "передові люди", тобто – не вірити ні в що й нікому, а в той же час з піною коло уст кричати про якусь "ідею". І сміло при тім дивитися усім у вічі й брехати, брехати, брехати перед самим собою, перед людьми, перед будучиною навіть. Як це весело мусить бути!
Ах… Навіть у цім я міряю все ще міркою наївного світогляду будучини, сам не вірячи в раціональність цеї мірки. Треба перестати, забути – треба бути сучасним… А я не можу. Чим була би моя радість, коли б десь через неї мусів хтось перейти? Якої підлоти треба на те, щоб говорити собі: хоч… але ж зате… І нехай я буду боягуз, нехай я буду мрець, нехай сміються з мене ті, хто виграв ставку життя, а я на це те тільки скажу: доніс свою свічку додому, не запалив свого прапору! Не був чиновником, що бере хабарі за життя. Я не брав! Як той гуцул, що до кобили своєї говорив: "Здихаєш ти, – каже, – сарако, але ти знаєш і я знаю, що жмінки псєнки[14] не взєли ми з тобою з-під чужого оборогу". "От де, люди, наша слава", слава отаких нуждарів, як я. Покажіть мені того, хто заволодів своєю радістю чесно, я поклонюся йому, але не вам, злодюжки-горобці, що прилетять до чужого застеленого білою скатертю стола, украдуть крихітку хлібця з тарілки, замість дяки капнуть своїм добром на скатертину й відлетять пріч, хіхікаючи: "Чик-чирик! Vive la vie!.. Бери-лови! Цілуй її! Еще раз, еще раз, тисячу раз!"
Ні! Убога моя психологія, але й ваша не з тих, щоб гордитися нею. Правда, ви їхали експресом, коли я плентався з дубцем у руках по осінніх калюжах; ви оббризкували мене болотом з-під шин ваших авто, але в моїх очах горить щось, чого немає в ваших.