Ну, не біда, синку, це діло поправиме...
XI
Старий паяльщик Лукич здивувався, коли двері його халупи прочинив кремезний чоловік у шкірянці, з маузером у дерев'яній кобурі.
— Доброго вечора, Лукичу!— привітався чоловік.
— Доброго, доброго,— відповів майстер.— 3 чим завітав до старого?
— Не впізнали? Івана пам'ятаєте, учня свого? Ви тоді на заводі ливарником були.
— Так це ти, Іване? Не впізнав, роки, роки... Он який став... Як живеться, Іване?
— Дякую, Лукичу, живий-здоровий, чого й вам бажаю. А прийшов я, Лукичу, бо дві справи одразу до вас маю.
— Ну, кажи, сину.
— Ми, Лукичу, вирішили при нашому заводі школу для хлоп'ят відкрити, хай вчаться, вміння робочого набираються. І просимо вас до них учителем. У вас і руки золоті, і голова світла. Кращого вчителя і не знайти. Та й вам нема чого у цій халупі нидіти.
— Дякую, дякую, що старого не забуваєте,— розчулився Лукич.— Та чи дам я лад шибеникам вашим? Сам бачиш — роки мої не ті...
— Будьте певні, діти вас будуть слухатись. Отже, домовились? Приходьте завтра в Раду, до Степана Ілліча чи до мене. Одіж одержите, помічника підберете. Усе, що для навчання треба, завод дасть.
— Це ж який Степан Ілліч? Не той, якому я шрифт відливав?
— Авжеж. Тепер — голова міської Ради робітничих депутатів.
— Вийшло, Іване, по-нашому, по-робочому!
— Вийшло, Лукичу! Ще й як вийшло! І ніхто тепер назад, до старого, не поверне. Міцно стоїмо і стояти будемо! Отже, чекаємо завтра.
— Та стривай, стривай. А яка в тебе друга справа?
— Мало не забув!
Іван вийняв з кишені шматочок розплесканого металу, що віддалено нагадував олов'яного солдата.
— Ось.
Старий майстер протер окуляри.
— Хто ж то його так?— спитав він, хитаючи головою.— Стривай, це ж мого литва солдат! Як він до тебе потрапив?
— Ну, історія це довга. Одне я скажу, Лукичу: цей твій солдат мене від смерті врятував. Тепер треба і його виручити. Післязавтра у сина мого, Степана, день народження. Хотілося б йому цього солдата справним повернути. Допоможете, Лукичу?
— Спробую, Иване, спробую...
XII
Минула ніч, минув день і ще одна ніч.
Стьопка не міг заснути. Завтра йому минає дванадцять років. Дуже хотілося Стьопці дізнатися, як воно так виходить, що людина стає старшою на рік. І вирішив він не спати всю ніч, аби не
проґавити тієї заповітної миті, коли йому виповниться "дюжина", як жартома казав батько.
Довго лежав Стьопка, заплющивши очі. Йому пригадався товстий Кока Ханабирін, лисий сищик, згадалася вітрина мам-ліївської крамниці — в її мерехтливій глибині стріляли іграшкові гармати, літали аероплани, і в одному з них чомусь сидів сам Стьопка і кидав униз листівки. А потім побачив Стьопка свого олов'яного солдата — він усміхнувся, підморгнув і сказав: "Бачиш, брате, наша взяла!" Потім усе попливло швидше і швидше, і поплив кудись далеко й сам Стьопка...
Він спав міцно, як сплять усі хлопчики, коли їм виповнюється дванадцять.
Веселе сонце освітлювало кімнату, запалювало маленьку райдугу на відбитому ріжку дзеркала, виблискувало на батьковому фото, коли Стьопа розплющив очі. Він трохи засмутився,
що заснув, так і не дочекавшись хвилини, коли одинадцять перейшло у дванадцять.
Та хлопчики не можуть довго сумувати. Стьопка скочив з ліжка — і тут його погляд зупинився на тому місці, де колись стояв між дзеркалом і фотографією батька олов'яний солдат. Там знову стояв солдат! Він дуже скидався на того, колишнього, якого покалічила офіцерська куля, але це був зовсім новенький солдат. На ногах він мав міцні чорні черевики, зелені обмотки. На шинелі впоперек грудей червоніли широкі смуги. У руках він тримав гвинтівку з багнетом, а на голові була будьонівка з червоною зіркою! Солдат ледь помітно підморгнув Степанові, наче сказав: "Ну, брате, наша взяла!"
Бувалий і справді сказав ці слова Стьопці, та, на жаль, ми, люди, не завжди чуємо, що говорять казкові олов'яні солдати...