Матимеш золоту жінку. Справжню. Ти з нею — ніжно, обережно. Вона ж незаймана, не те, що я". Катерина засміялась дзвінко, голосно, та все одно сміх той був підбитий чимось невловно сумним.
Єфрем освідчився Надійці на Різдво, коли всі паспортні клопоти скінчилися. Вони сиділи за столом удвох, електрики не світили — горіли свічки; їхнє завжди таємниче, навіть сакральне, мерехтливе світло посилювало святковий настрій і налаштовувало на розмову несуєтну, сповідальну. Єфрем почав здалеку, трохи оповів про свою сім'ю і все товкся коло того, що йому вже тридцять три, що пожив і побачив багато, хоча ніколи раніше не звертав уваги на вік, не скаржився на нього і почувався нічим не гірше, ніж десяток років тому. Надійка то опускала очі На скатертину, на вимиту підлогу, то підводила їх, боязко й очікувально дивилася на Єфрема, і невідомо було, слухає вона його чи дослухається своїх потаємних думок.
Коли нарешті Єфрем сказав ті безповоротні слова, що на них треба було відповісти або "так", або "ні", Надійка почала говорити майже пошепки, а далі вже так, що її добре було чути у різдвяній святковій кімнаті. Вона називала Єфрема на "ви", зверталася шанобливо: "Ви, Єфреме Івановичу, мені життя врятували, і вже цього носить, аби я довіку за вас молилася, — і молитимусь, і молюсь, Ви не кажіть про роки — мій тато старшин ті матері на два десятки був, а жили гарно, аж поки… Ви, Єфреме Івановичу, знайте: я така лоза, що як обів'ється вколо дерева, то так при ньому й вікуватиме, і позбутися її можна, лиш корінь, підтявши. Мені роки ваші до душі й до серця… І слова наші почула. І слухала їх не через те, що подітись нікуди. Одного тільки ви не сказали, Єфреме Івановичу, а без цього і я нічого вам не скажу…". — "Що не так сказав, голубко? Язик мій дерев'яний… Що?" — "Все ви так говорили, тільки одного я не почула: чи ви мене любите?"
Hіколи Єфрем не казав цього слова — ні дівчатам, ні жінкам, якось так воно виходило і без зізнань, і не було в тому ні таємниці, ні хоча б якого святкового обряду — так, житейське діло, та й по всьому.
Єфремові належало вперше в житті сказати це слово не в тому звичному розумінні, коли кажуть, що люблять борщ чи липневу погоду, риболовлю чи вареники, — власне, саме в такий спосіб існувало досі для нього це слово, а в іншому смислі, освяченому Святим Письмом і огорнутому чимось ніжно-безтілесним і водночас тривожним.
Не чекав Єфрем на таке випробування. Якби Надійка просто відповіла б йому на "йди за мене" згодою, він зрадів би, і в тій радості існувала б любов; аби відмовила — переживав би і, певне, все зробив, щоб колись перемогти ту відмову. А тепер, коли мила його душі дівчина схотіла дізнатись, чи любить він, і треба було на те відповісти вголос, дивлячись їй у вічі, Єфрем розгубився. Усе здавалося так просто: скажи всього лише кілька слів, і ця дівчина — твоя. Але хоч якою шкарубкою була Єфремова душа, далека від зайвих сантиментів, він розумів, що Надійка миттєво відчує, чи щиро мовлені ті слова, бо за цим має стояти доля, саме життя.
Йому прийшло це як одкровення, осяяння, хоча сам він навряд чи таким високим штилем визначив би свій стан тоді. Просто зрозумів, що тепер може сказати Надійці це слово, і вона повірить і йому, і слову. 1 він сказав: "Я люблю тебе, Надю". І не було жодного фальшу, жодного натяку на зумисність, а лише відчув хвилю доброти і передчуття чогось справді важливого у своєму житті. Почувався він якось дивно: і полегша була на душі, і чимось вона наповнилася, не звіданим раніше, що не мало певного означення, одначе існувало як опертя і обов'язок.
Цієї ночі Надійка лягла з Єфремом у старовинне сімейне ліжко, в якому зачато було і діда, і батька, і самого Єфрема, і де мав продовжитися рід Джмелів.
На весілля зійшовся майже весь куток. Лад усьому давали Катерина і Оксана Климівна Шудра, на кухні поралися дівчата. Климівна краєм ока накидала на чоловіка Онисима Христофоровича, аби не перебрав, хоча добре знала, що чоловік зайвого собі не дозволить.
Шудри чекали на сина з невісткою, але? Гриць приїхав сам. "Доня занедужала, жінка при ній, тут таке, що діватись нікуди", — пояснив він і батькам, і Єфрему. Шофер виніс з "емки" два пакети. В одному, величезному, був сервіз на дванадцять персон житомирської фабрики, в другому — ножі, ложки, виделки. Поцілувавши наречену і жениха, Гриць проказав усі належні слова і мав би по тому випити чарчину після обов'язкового "Гірко!", але, ніби забувши, що виріс тут, що знають його всі просто як Грицька Шудру, а не партійного секретаря, почав говорити про речі, що пасували б до мітингу, а не до весілля. Уже і сам відчув, що його заносить, та не міг зупинитися, аж поки дід Самійло, місцевий вільнодумець і гострослов, наливши у чарку оковитої, не підвівся з лави і не гаркнув громоподібно: "Хай живуть жених і наречена! Ура!". Дідове гасло зустріли сміхом і оплесками, Гриць і собі засміявся, аби всі зрозуміли, що з гумором у нього все гаразд.
Гриць побув недовго, і затримувати його не випадало: дитина ж хвора. Хоча насправді вередлива директорська дочка просто не схотіла їхати до якихось пітекантропів з Куренівки, аби стати свідком загальної пиятики і торжества міщанського хамства.
Єфрем пішов проводжати Гриця до машини. "Спасибі тобі за паспорт Надійчин". — "Пусте, все за законом, мали і так видати. Бюрократи". — "Все одно спасибі". — "Чув я, що ти начальник цеху на фабриці? Вітаю". — "Ні з чим вітати. Не затвердили. Я ж безпартійний". — "Ну, оце вже непорядок. Робітничий клас, як-не-як. Чого не вступаєш?" — "Ти, Грицю, забув, ким був мій батько. Та й бажання особливого, якщо чесни, у мене катма". — "Це ти тільки мені можеш сказати, і то так, щоб я не чув. Не патякай". — "Я, Грицю, тобі таке скажу. Не подобається мені, що кругом голови летять твоїх одновірників. Гляди, щоб і тебе, голубе, не зачепило. Тобі ж ніхто такого не скаже".
Гриць зупинився, взяв ґудзик Єфремового піджака і, дивлячись під ноги, сказав стиха: "Я, Єфреме, завжди був обережний. І тобі раджу поберегтися. На всяк випадок". — "Щось я не збагну, чого мені остерігатися. Швець — персона дрібна, а ти весь час на людях, попереду, з прапором і гаслами. Ти хіба не бачиш, що робиться між вашими? Сьогодні — князь, а взавтра — грязь". — "Чого раптом ти?" — "Передчуття в мене. Розумієш, передчуття. Погане". — "Ну, голубчику, у такий день тобі про інше думати треба. Он яку красуню за жінку взяв! А я… ще побачимо, и кого передчуття гостріше. Мене другим секретарем обирають. Інший масштаб, інші можливості, довіра. Чуєш: довіра партії! Це тобі не абищиця. Бувай, жінці не дай заснути сьогодні".
Гриць поплескав Єфрема по плечах і подався до машини.
Наприкінці року на куток дійшла чутка, що Григорій Онисимович Шудра, другий секретар міськкому, зник невідомо куди і як. Онисим Христофорович нічого не міг оповісти Єфрему, бо Вам толком не знав, що сталося. Климівна плакала, вона була переконана: Гриця, рідного синочка, немає серед живих. Онисим Христофорович сердився: "Якби сталося щось лихе, не приходили б люди з безпеки, не розпитували. Живий він. Може, якесь доручення виконує секретне".
Тим часом Надія ходила останні тижні перед пологами. Но-вила дитя легко, і живіт був зграбненький, як і вона сама, по-жіночому розквітла. Єфрем сварив дружину, аби не хапалася за все її хаті і в саду, заборонив підніматися на тераси, та хіба ж за нею вгледиш, тим паче, що з фабрики не видно, як там вона. Просин Оксану Климівну наглядати за Надею, і та частенько и ходила до сусідки, тим паче, що чоловік цілісінькі дні, бува, і в суботу працював у міській фотографії. Сумно було й гірко старим Шудрам: син як у воду впав, невістка не родичалася, та ще й зі сватом сталася прикрість — зняли Шереха з директора заводу, справу завели, на допити тягали, і кінця-краю тому не було.
Надя смішно соромилася чоловіка, просила, щоб спав окремо, коли вона така, але Єфрем не погоджувався: "Ліжко в нас широке, не штовхну і не займу, а от послухати ти мені його даси". Він притулявся вухом до жінчиного живота, клав на нього велику свою долоню і блаженно всміхався, відчувши, як штовхається дитинка. Перед тим, як лягати, Єфрем дивився на свою правицю. Звіднедавна став помічати, що долоня його ні сіло ні впало раптом починала червоніти і пекти, ніби хтось ізсередини та іззовні намагався проштрикнути її розпеченим цвяхом. Коли сталося це вперше, подумав, що то якісь хімікалії сподіюють, ходив у медичний пункт, але там йому нічого певного не сказали, якусь мазь виписали, та толку від неї геть не було. Ті червоні пекучі плями зникали безслідно, так само раптово з'являлися знову, і не можна було знайти цій неприємності ні пояснення, ні лікування. Коли долоня спалахувала, Єфрем не торкався Надійки, боявся, аби та біда не перейшла на дружину й дитину, навіть рукавичку вдягав новеньку — на фабриці їх було хоч греблю гати. Працювати те не дуже заважало, та й з'являлося не так часто, але все ж було неприємно. А головне, не міг Єфрем зрозуміти, відкіля ця напасть узялася.
Якось під ранок він прокинувся, гарячий від видіння, що прийшло до нього вві сні. Приснився йому батько так страшно, так незвично, що заснути Єфрем вже не зміг, тихенько вибрався з ліжка і вийшов у вересневий двір, злегка накритий росяним туманцем, пішов за будинок, під яблуні з темно-червоними плодами — пізній сорт, знімали їх і у вересні, і на початку жовтня. Сорту цього ніхто не відав, і росли вони вже тут, скільки й знав себе Єфрем, і до нього стільки ж, якщо не більше.
Сон не відпускав його, вереснева прохолода не остудила. Він бачив батька яко великого птаха: замість рук у нього були крила, і він облітав дзвіницю ще цілої, не зруйнованої, не покривдженої церкви; обличчя батька було суворе, важко ворушилися губи, і ще вві сні Єфрем намагався розібрати, що каже батько-птах, але не міг до пуття. І зараз, стоячи під яблунею, дослуховувався до батькових слів, і йому здалося, що вловив ті слова, і були вони: "Вірую". Несамовито запекла долоня, Єфрем глянув на неї і злякався: чисто тобі червоне м'ясо, ось-ось кров бризне. І тут він згадав: саме цією рукою тримав ганчірку, просякнуту гасом, запалив її у цій руці, обпікся і жбурнув у прорізь віконця під дахом Макарчикової хати.