Усе валилось. І сили його, останні старечі сили покидали тіло, цідились чорною гарячою цівкою крові з обрубаної лівиці. Лише одна тривожна думка свердлила болюче мозок: хто ж берегтиме оці святі могили, коли він помре? Хто розкаже людям, що тут вчинилось? Нагнувся, вирвав жилавий лист подорожника, приклав до зраненої руки... Знову зірвав листок... Він не може зараз отут померти! Він має ще вижити!.. * * * Одного дня у Києві вдарила чорними крильми тривога: поруч із Перуновим кумиром на Княжій Горі з'явився урманський ідол — багатоголовий Змій, кумир Олегових варяжинів. Ніколи беззахисність киян перед грядущим не вопіяла так відверто. Кияни аж тепер утямили: чиїй силі коришся, богам тих і маєш молитися. Усі знали: стара желва, урманська королівна Єфанда, мати недорослого Рюриковича — Ігоря, що прийшла у Київ з Олегом, тепер хоче взяти гору і над градом, і над градянами та їхніми душами. Змій той, ідолище те, мав заступити на капищі давнього кумира полянського племені — Перуна-захисника. Того Перуна, який помагав їм захищатись від хозарського Степу, який приніс їм перемогу під стінами Царгорода, який відбивав разом з ними ватаги варязьких зайд... Тепер Єфанда, жона померлого ще в Новгороді Рюрика, певно, відчула себе в Києві досить безпечно за спиною Олега та київських бояр і навіть зажадала возвеличити кумира своєї землі. Ось він стоїть — високий, в'юнкий, яко гридь, з ребристою мідною шиєю, що розчепірилась трьома головами і трьома щелепатими пащами. Мовили, що вночі в тих пащах палахкотів вогонь, а великі булькаті очиська отих чудиськ спалахували тоді злими синіми і чорними блискітками. Той Змій Горинич пахкав всепожираючим вогнем, ніби жадав проковтнути увесь Київ і всю його людність. Єфанда ж, мовили, приходила сюди вночі, падала перед тим кумиром ниць і творила мовчазну і безжалісну молитву. Кияни напевне знали, що та молитва була не за їхню долю, а проти них. За її спиною щось шепотіли отой Рюрикович, рудочубий Єгорця, і непорушні осторожникиваряжини у броньових сорочках, з оголеними мечами, на які спиралися. Звісна річ, ті мечі кожної миті були готові підняти і Київ, і всіх киян... Домовчалися, люди добрії!.. Прибульці ж готували тепер їхній землі і їхнім шиям якийсь зашморг — Олегом лишень прикриваються. Цей володар гадав, що купив у киян собі славу, відтиснувши орди в Степ, бо віддав їм усе Перунове золото разом... із престарезним волхвом Славутою. Щоправда, ніхто за старцем і не шкодував: першому зрадникові мала прийти і перша дяка!.. Відомо, що зрадники мають померти другого ж дня після своєї зради... З'явився на Перуновій горі новий волхв. Тільки ж: кого захищає? А певно кого: того, хто його наставив... Ая!.. То вже Олегів волхв... Княжа Гора, а не рукомесні кінці Подолу, тепер ставила своїх волхвів, А зараз уже ставить чужинських кумирів. На Княжій Горі тепер було гніздище підступу, зла і сваволі. Звідти розливалась по Києву бентега і непевність во дні грядущі. Жили, мов нічні комахи над вогнищем — не знали, коли обпалять свої крила і згинуть. Не чули тепер захисту і від Олега. О, ні, не для добра він сюди з'явився і вбив останнього Києвича... Нині спалив і церкву святого Миколая, оту Оскольдову церкву, і отцеві святому єдину руку відрубав, аби не славив часи Києві та времена Оскольдові... Інші хрестителі святі, що колись поприходили сюди з Моравії та Булгарії, почали ісходити із країни полян-русів... Зате нові приходні он уже й кумира свого поставили, отого Змія Горинича. Наче на душу ним наступили. І враз кияни пригадали, що колись уже щось подібне було в Києві... Стара, висушена, зчорніла, мов покручена вітрами гілляка висохлої груші, королівна Єфанда чаклувала над Києвом. Стережіться, людове, її! Пильнуйте навсібіч!.. Єфанда не бачила Києва і не вміла чути його нуртування. Вона прийшла сюди владарювати, і більше її нічого не обходило. Зате їй боліло, що Олег, міцно схопивши кермо Київської країни, не думав його віддавати ані її синові — Ігореві Рюриковичу, ані їй. За них ніби забув. Радився-бавився з велеможними боярами, бешкетував на полюванні, бенкетував. Його вже всі називали князем — цього худорідного пройдисвіта, цього лакузу її померлого мужа!.. Хіба для того вона згодилась іти за ним до Києва, щоб він її високим королівським і князівським чином здобув для себе цю країну?! Він тут утвердився їхніми високородними іменами, а після того відкинув їх як непотріб. Вона мовчала. Єфанда уміла мовчати. Ніхто й не знав, який у неї голос — дзвінкий чи захриплий, ласкавий чи грізний. Лишень у молитві вона розверзала вуста — у тихій молитві до свого всевидющого бога Одина, що завжди приносив перемоги владцям її королівського роду. Вона благала за сина. Де його князівська одяганка? Де соболина шапка і владична патериця, яку мав перейняти з рук убитого — його іменем убитого! — київського князя? Не було їх. Їх захопив у свої міцні руки лакуза її мужа, цей псярець, сучий виплодок, гидкий бридень, руки якого не висихають від крові,— цей Олег... Усе бачить Єфанда: лукавить, викручується, хитрує сей жадібний до влади Вольг, хоче привласнити славу країни, яка мусить належати її синові. Бач, уже нацупив на себе князівські шати! Може, й королівський вінець йому ввижається? Таки ж — ввижається! Либонь, у Європі жоден король не підбив під свою руку стільки земель і країн, як сей плюгавець! Возгордився тим — тому вже перестав кликати Ігорця і її на учти до князівської стравниці, не шле їй зі свого столу медів, не бере на полювання Ігоря; Ніби зовсім їх тут нема. І не було ніколи в Києві. І тоді Єфанда нагадала про своє існування. Веліла своїм варяжинам-мечникам зняти з її лодії кумира її роду — триглавого мідного Змія. Вірні вої виконали її веління. Відтоді вона щовечора приносить сюди свої молитви. Але клятий Вольг ніби й не помічає нічого. Мовчить. Не пускає їх у нетрі свого життя і думок. Єфанда ревно молилась. Терпіння їй вистачить. Вона народилась на кам'янистій скелястій землі, де живуть тільки ті, хто вміє бути впертим і терплячим... Так, вона вже в Києві збагнула, що Вольг не візьме її в жони. А вона ще в Новгороді на це сподівалась! Затято, несхитно сподівалась і чекала. Були в нього там жони. Низького роду, простолюдинки. Вона їх не бачила і не хотіла знати, Були такі і в Рюрика. Але вона стала єдиною, коли Рюрик зібрався до Новгорода. Її високе ім'я, знала вона, підносило увись князя-ізгоя. Це мав розуміти і Вольг. Він був набагато молодший — ба навіть молодий, вдатний красень, був відважний, хитрун і лукавець. Тому більше був придатний до владарювання, ніж грубезний ненаситець Рюрик. Олег умів легко й нестримно йти до своєї мети — переступати через трупи і сльози, і через... любов... Вона це знала, і це їй більше подобалось. Саме через те вона вважала його вдатнішим до владарювання. Тому після смерті Рюрика стала чекати його сватання. Її високе королівське ім'я хіба не могло його вознести? Він мав колись увійти до неї. І ось він постав на порозі. — Збирайся, Єфандо. Твій час настав... Бери Єгорця. — Ми кудись ідемо? — Так... Нас кличуть бояри Києва! Київ! Де той Київ? Так далеко він був, ніби у мріях, ніби у казці... У Києві тепер уже вони давно. Але Олег до неї більше не прийшов. Металась по хоромині, ламала сухі, тріскучі пальці. Якось знайшла у стінному ларці купу срібнодонних люстерець. Мабуть, в них заглядали ще стародавні скіфіянки. Стала видивлятись на своє зморщене, змордоване очікуванням лице, розгладжувала обвислі під очима капшуки зморщок, розчісувала зсивіле на скронях волосся... Переконалась: Олег до неї не прийде ніколи. Не тому, що вона стара вже. А тому, що розум у нього був куціший, аніж вона вважала. Не зважив, що Єфанда — дочка урманського короля Гаральда і що це — найбільша її краса! Хто є поруч з ним з королівською кровію в жилах і королівським вінцем? До того ж… не така вона вже й стара — у неї в роті повно зубів. Міцних, щільних, як низка жовтавих перлів. Хіба оті слов'янки рум'янолиці, що вже в тридцять літ мали беззубі роти, вродливіші за неї? О, клятий Олег використав її з сином, щоб здобути сю країну, і тепер забув за них. Триглавий Змій також нічого не дав — Олег не з'являвся. Але чекай же — Єфанда зуміє тобі відвзаємнити такою ж честю. Ніхто не помітив, як пізньої осінньої днини через Либідські ворота виїхало кілька верхівців. Виїхали тихо й погідно. Та лишень зникли за поворотом, приострожили своїх коней і помчали наметом. Олег того не знав. Але відчував, що ідолище Змія із вогненними пащами було йому викликом. Збагнув: йому нагадують, від нього вимагають, йому навіть погрожують! Ось так — у розпал його очманіння від влади, від славослів'я, від крові, від шаленства нових жадань — жадань ще вищої чести! І він мчав назустріч цьому оп'янінню, ловив за крила богиню Слави. А тут його перепинили і ніби вилили на голову цеберку крижаної води. Тоді він передихнув, огледівся. І згадав Єфанду та її Єгорця. Вони домагаються від нього мзди. Вони жадають влади, бо так він обіцяв їм перше. Авжеж, мечі їхніх воїв допомогли йому підбити і смолян, і полочан — і ось взяти полянський град. А він кинувся в обійми київських бояр. Відіслав додому і новгородських пішців, і смоленських та полоцьких ратників. У Києві лишилася тільки варязька дружина, яка підпирала Єфанду та малого Рюриковича. Тепер ця дружина збунтувалась. Зухвальство варягів небачене і небезпечне. Вони поставили свого Змія поруч із Перуном. Показують, що вони тут рівні з ним, з Олегом, з усім Києвом і що, коли захочуть, знесуть Перуна геть звідси. Чи знають вони, що таке ворохба? Олег має згадати, що він привів сюди варягів. І тому мусить пустити їх до своїх хоромин, на свої учти. Він мусить розважливо оглянутись: хто його підпирає тут. Градяни лишень тимчасово терплять, їх дратують отсими ідолами, і ніхто не знає, що вони зроблять з тими, хто привів цих ідолів сюди. Бояри мають невеличкі ватаги челяді, і невідомо, кого вони захищатимуть, коли що: своїх, бояр чи його, чужака Олега? Може статися, що варязькі мечники також стануть супроти нього,— у них є свої владці — Єфанда і молодий Рюрикович, отой Єгорця. Олега раптом струсонув якийсь липкий, темний страх.