Чи не відтоді я стала подумки розповідати собі своє життя — щодня по розділу (таким був первісний замір, котрий, річ ясна, здійснювався не так-то й часто); в тих розповідях я прибирала різні псевдоніми — була то Оксанкою, то Мар’яною, раз навіть — дуже недовго — Роксоланою: ім’я рідкісне, коштовне своєю незужитістю, мов незаселений палац; я оточувала себе вигаданими друзями й екзотичними хатніми тваринками: в Мар’яниному (чи, може, Оксанчиному) домі мешкали білка Золотисточка, мавпа Мікі й ще сила всякої тямущої звірини; з часом, крім імен та відповідної до них зовнішності (прописаної вельми докладно й любовно, включно з білосніжним комірчиком на ясно-синій Мар’яниній сукенці — я саме підпала була під чар нововідкритого слова "білосніжний", кілька день перекочувала його думкою, як льодяника в роті, не знаходячи довкіл себе нічого, досить білосніжного, — сліпуча білість із сніжним шелестом, зовсім не те, що глуха безгучність площинного "сніжно-білого", — тож врешті мусила, від біди, накласти його на крохмальний комірець), крім ситуацій, розгорнутих нескінченним діалогічним плетивом (я навіч бачила драбинку з тире, що відкривали кожну нову репліку діалога), крім середовища — нових міст, нових пейзажів, нових батьків, — я навчилася приміряти на себе історичні епохи: бути вкраїнською бранкою в турецькому полоні, приреченою на щось таємничо-ганебне, але конче гордою й прекрасною, або ж київською чи галицькою княжною в злототканих шатах (слово "шати" донині асоціюється мені зі смальтово-теплим золотавим ряхтінням у соборному присмерку: це і є злототканий); переказані подумки, всі ті, мигцем підглянуті, життя — а жодному з них не судилося бути описаним від початку до кінця — лишали по собі іскристий словесний слід, мов пилок із крилець метелика; так я звідала притягальну потугу паралельного буття і водночас його бентежну недовершеність: воно могло заступити собою дійсність, але не могло їй нічого заподіяти, й вечори, переповнені кантівським зоряним небом, і далі краяли мені серце своєю недосяжною й незворушною — нелюдською! — красою.
Я сказала — нелюдською? Але ж довкола була так само природно сприйнята людська яв, густо населена знайомствами, приязнями й ворожнечами, спільно зробленими відкриттями, зарубцьованими кривдами, чварами й присягами на досмертну вірність, десятками, сотнями всіх цих дрібних піщинок, що в’їдаються в ніжну плоть індивідуальності, як у слизову підкладку перлівниці, розростаючися з роками в світні перлини так званих "дитячих споминів" (є поміж них і чорні, сам вид котрих досі викликає ядуху): я таки дійсно пам’ятаю всіх тодішніх дітей з цілої округи, і товаришок з музичної школи, і сусідок у лікарняній палаті (па шостому році мені видаляли гланди), і навіть власницю найгарніших у світі ляльок росіянку Лєну Дубровіну, дочку заїжджого військового туза, що на кілька місяців замешкав був по сусідству, лінькувато-валежну, дуже певну себе юну особу з двома товстими, неправдоподібно охайно заплетеними косами та невловним ситним духом достатку, — отак чомусь і запам’яталася, на ім’я-прізвище, ляльки в неї були таки виборні, і ще вражало уяву, що народилася вона в Берліні.. Сюди, в цей бік — мов переставили касету — розкручується зовсім інше житі я, роздроблене, атомарне, засліджене броунівським рухом людських постатей, позбавлене внутрішньої цільної ясності — але може, саме тим невідпорно припадливе, так, наче ця його втомна стихійність лиш позверхня, а в своїй не скаламученій глибині воно якраз і ховає отой самоцвітний космічний смисл, відкритий усім, окрім мене... Тільки так можу я сьогодні витлумачити свій ненатлий потяг до участі в дитячих іграх, де мені, проте, ніколи не бувало по-справжньому весело, — я заведено бігала вкупі з усіма, галасувала навіть дужче за інших, мовби заповзялася невідь-кому довести, що ось і я незгірше бавлюся, — мовби за мною невідступно пантрувала якась недовідома інстанція, і я справді раз у раз бачила себе збоку — як метушуся, як сперечаюся, порушено правила чи ні, ба більше, норовлю посісти лідерство, бо я таки потроху вивчилась, цілеспрямовано й уперто, робити все краще за всіх — скакати через вірьовочку, ловити м’яча, їздити на двоколісному велосипеді, а раз, уживши до гри англійську лічилочку (англійської мене вчено дома), зібрала довкола цілий гурт перехожих підлітків, до кого, за неписаними законами дитячої соціальної ієрархії, "малявки" як я не важилися й обізватись і чия увага звичайно не віщувала нічого доброго, — цим разом вони з’юрмилися поштиво послухати, як "ота-о мала шпарить по-англійськи", і це був тимчасовий зеніт моєї дворової слави, бо невдовзі старші школярки почали виносити у двір плетиво, махом здійснивши в моїх очах недосяжний прорив у таїнство дорослості, — плели, самозрозуміло, лялькам, із питомою жіночою заклопотаністю радилися над візерунком: одне очко вліво, два — вправо, — приголомшена самодостатньою речевістю, намацальністю твореного мені перед очима шорсткого вузлуватого клаптика, що виповзав з-під дротиків, а ще дужче — розпачливим відчуттям власної невтаємниченості в це езотеричне, мов жрецькі обряди, загадкове дійство, де для мене приступний тільки остаточний результат — "це шарфик", "це буде кофточка", образлива подачка, вижебраний відчіпний коментар, — я пірвалася до мами з пронизливою вимогою — негайно навчити плести! — й переді мною розверзлася прірва: мама плести не вміла! Правдами й неправдами, вициганивши в сусідки тьоті Раї дротики, благаючи й принижуючись, аби показали "ще разочок", кілька тижнів перевівши на шизофренічне длубання в поплутаних петлях, я таки добула свій перший рівний візерунок (чорна волохата вовна з решток татового светра плюс крадьки розпущені старі рожеві рукавички: незрівнянна, змислова насолода тягти за покучерявлену нитку й дивитись, як вона слухняно перебігає туди-сюди, з’їдаючи щільне полотно, і от, нарешті, — рівненька шахівничка: випнуті чорні квадратики, запалі вглиб рожеві, закохані пальці пестливо розтягують кусючу тканку: тату, мамо, подивіться, що я сплела!) — і коли, пінячись од гордощів, приєдналася до дівчаток, котрі обплітали своїх ляльок уже третім чи четвертим з черги гардеробом, то була глухо пригноблена їхнім спокійним, байдужливим ставленням до мого звитяжно здобутого вміння так, ніби, витягнувши до них руки, провалилася тими руками в порожнечу: тайни не було! Рухливі дротики, біжуча нитка з целофанової торбинки, очко вправо, накид, два очка разом — за всім цим нічого не крилося, жодної спільноти посвячених не існувало, нічого, крім м’якої плоті ростучого плетива, крім його вузлуватої фактури, та ще всепоглинаючих розрахунків, узятих, було, мною, за прекрасну, фантастичну мову воднораз перенесеного в дорослість дівчачого гуртка, — моє прилучення до цієї яви виявилось оманою, і так повторювалось раз у раз: ревно, часом ціною надсадних зусиль, оволодіваючи тим, що було приступне моїм ровесникам і що обіцяло мені так тужно вимарену причетність до дійсності, я незмінно опинялася перед лицем безживних форм — з них немов утікала душа, не даючись мені до рук: вірьовочка, м’яч, велосипед — перед кожною моєю навичкою лежала вистраждана історія сходження, що в кіпці замикалася — мертвою матерією. Дійсність не впускала мене.
Одним-єдиний раз — авжеж, одним-єдиний! — я забавилася на вулиці допізна, втягнута в гру цілком, як під темпу воду, — й охапулася аж тоді, коли напівзнайоме дівченя прибігло зі звісткою, що Раду по цілому кутку шукає мама, кличе додому, — і ось тут, мов прокинувшись, я з пронизливою, кінематографічною чіткістю вгледіла той закамарок, де ми гуртом розігрували якийсь свій імпровізований спектакль: цегляний мур у вищерблених цементових прокладках, двійко дерев, їхню світну акварельну зелень, розтріскану темно-кару кору в шишаках замшілих нароснів, примоцований між деревами уламок дошки з розставленими на ньому битими (видно, на смітнику вискіпаними) справжніми чарками в зашкарублих сірим піском брудних патьоках, витоптану землю з темною таловиною колишньої калюжі, холодне срібне горіння надвечірнього неба в напливах хмарного чорнила — десь на обрії, між будинків і дерев, пригасав до синцевої барви навзахідній кармазин, — в один мент я охопила все це ще гарячим од недавнього збудження зором, водночас відчуваючи, як боляче горять обвітрені губи, а набубнявілі з холоду пальці, вкриті лепом міських звалищ, відділяються од тіла, — це була мить фізично вичутого пересування яви крізь мене, мить переставляння касет, гостро-бентежного провисання між попередньою підвладністю дійсності ( і вона запалася в непам’ять, та владна дійсність: анічогісінько не лишилося з такої затяжної, захопливої забави!) та наступною, вже звичною непричетністю, вщерть протятою болісними, тремтячими струмами туги за непідвладним мені буттям; мить стикування — чи, радше, розстикування, мить-щілина, котра зазвичай проскакує непомічена; і що найразючіше — я бачила в цей час не тільки світ, а й себе в ньому, так, мов мене справді споглядало, невідь з якого неміряного далека, незмигне невидиме око...
Далеко пізніше я зрозуміла, що в таких ото часових щілинах і живе мистецтво...
Окрайчик думки Рада зіжмакала, вражена несподіваним здогадом. Глипнула на Посланця: він спокійно допивав каву маленькими ковтками, правда, без жодних ознак отієї нетривкої розслабленої комфортності, яка товаришить кавуванню: це було саме лиш суте пиття, анатомічний акт ковтання. Що ж, їй і раніше траплялися люди, з якими незле мовчиться, але тут було інакше — вона не те щоб відчувала його присутність як щось несупротивне, згідне з собою, вона просто бачила збоку всю себе, на цілому протязі свого життя, — стереоскопічно обійняту отим невловним наскрізним спогляданням — та чиїм же, зрештою?!
— Слухай, — обізвалася Рада, і він з глухим постуком відставив чашку, — а все-таки, хто тебе послав?..
Посланець зітхнув:
— Ти ж уже зрозуміла.
— Тобто... ти хочеш сказати за мною справді весь час спостерігали?..
— Ну звісно.
— Але хто?! Хто?! Бог, всевидящее око? Космічні пришельці? КГБ з ЦРУ? — майнула згадка про одного глеваського пацієнта, демонстрованого їм за студентських часів на практикумах із психології, — бідака пояснював, що до його мозку раз у раз підключаються обидві зацікавлені організації, а коли їхні хвилі схрещуються, настає коротке замикання.