Здається, він знає цей вологий прохолодний тунель краще, ніж сама течія.. Пізно вже.. пізно.. темніє.. тут найкоротший шлях.. з простору у час.. десь тут перешийок між ними.. десь тут.. десь тут має бути невловне устя у вічність..
На цей раз зламало вітром молоду козячу вербу.. Кілька днів лежала вона на схилі у високій траві.. ще жива.. Я ще й думав її якось підняти і підперти, але ні — зламало при самому пні.. Внизу завширшки, як дві руки вкупі.. міг би вийти високий тонкий торс.. Аж тут загриміло.. насунула хмара.. Побіг складати в копицю сіно.. А приперти копицю нема чим.. Кинувся по сокиру — обчімхав її і вийшов добрий дрючок.. важкий — не звалить вітром.. Дощу великого не було.. лише покрапало.. То й обчімхане гілля згодилося.. Позатісував гіллясті штурпачки.. і вийшло з півтора десятка рогачиків для гороху.. Коли він стелиться по землі — який нещасний, кволий.. одразу обняв мене своїми вусами.. дякує.. Який він безпомічний.. Такий сильний — а безпомічний..
Скульптура — це нахил.. Ніби невловний, мовчазний жест, правда?.. Коли повна чаша перехиляється — починається дощ.. І ти дивишся у вікно.. Є нахил — річка побіжить.. а за нею — все інше.. Цілий день нахилена чаша не пролилася.. У повний місяць..
Як приємно, що біленький кленовий торс зберіг свою похилу поставу трохи назад.. рух колишньої гілки.. І невідомо — що тут первинне: вигин гілки чи вигин торса.. Набагато гірше, коли торс тримає вперту поставу поліна..
Статуетка чоловічого торса зі свіжої верби.. притиснув її до дерев’яного струганого столу — і тут чую звук.. тертя дерева до дерева.. Попробував інший торс — нема.. Бо цей свіжий.. Голос живої верби..
Я вперше його чую.. Так само вражає глиняна пташка — коли ти проштрикнув свисток і дуєш.. а воно мовчить.. Дуєш уже цілий вечір.. заївся глиною.. І раптом — голос, голос глини.. Так і тут.. але верби..
Коли вигладжував торс — а він маленький — як долоня заввишки.. під пальцями ніби ворухнулась.. вигнулась його талія..
Головне — пташок не називати своїми іменами.. Не називати пташками.. Ти робиш.. але не називаєш..
При ударі я заплющую очі.. Сокира пролітає в темряві.. Розсікає її. Я лише чую удар.. Я звільняю її на пів-дорозі, і вона знаходить усе сама..
Скульптура — ніч.. вона завжди омита.. залита місячним сяйвом..
Коли гострив сокиру.. у бруска був дуже захриплий голос..
Скульптура промовляє не дотиком — а можливістю доторку..
Доторку оком, рукою.. усім тілом..
Це наше інше тіло..
Скульптура найближча до Музики.. не те, що поезія.. Це товстіший кінець дубця, яким б’ють неохайну Музу..
Дуже важливо для фігурки, щоб гілка, в якій проглядає торс — була свіжою.. Це не значить — щойно спиляна чи зламана вітром.. а те, що ти помітив її недавно: вона ще зберігає перший — вирішальний — доторк твого ока.. Ока.. а вже потім і руки..