— Віктор відчув, як пишно патетично прозвучало це в нього, помітив, як професор недобре посміхнувся — хай, він мусив його попередити, мусив, бо думка, щойно спалахнувши, визрівала у план...
Професор Малиновський ще раз нетерпляче подивився на годинник.
— Пропоную перенести дискусію на пізніше. Зустрінемося днів за два-три, згода?
Віктор кивнув невиразно, і вони попрощалися.
7
Кілька днів єгер Нечеса не приходив додому. Спав у лісі, у наспіх змощеному курені, їв печену картоплю з салом, інколи зривав ще зелені терпкі сунички, знову і знову міряв ліс твердими і рішучими кроками, немов збирався землю обійти, та щось йому заважало, і він повертався до галявини, де знайшов мертвого Сірка.
Сюди мамонти не ходили звіку.
Всі стежки їхні знав як свої п’ять пальців, — сюди не ходили. Сірко забрів, очевидячки, випадково... щось йому не так було... Може, смерті шукав? Хіба у тварин не буває такого?
За Сірком піде решта... Так, піде. Він постарається, аякже, весь вік старався для них, не схибить і востаннє...
Серце терпло, та мовчало, придавлене каменем, який і хотів би Нечеса зрушити, а не міг — чи важкий такий, чи Степанида держала, з її рук і в’юн не вислизав — пальці дитячі, а сила чоловіча, ще й куди там чоловікам.
Тепер Степанида була з ним щодня і щоночі, відчував її тіло на своїх руках, прокидався од гарячого шепоту в губи, одного разу аж уколовся об в’язальну шпицю, і пішла кров, яку вона одразу ж висмоктала, як робила весь вік, щоб не було зараження. Мов п’явка, пускала Степанида йому кров — чорну, отруйну, відводила злість і жорстокість, от і лежала душа до мамонтів, мов до малих дітей... Не старайся для звіра, старайсь для людини, єгер Нечесо! Не стало Степаниди, ударила чорна кров у голову, тепер хоч пальці рубай — стоятиме на своєму: ота галявина, галявина... Він приведе їх сюди. Хитрістю, лукавством — людині не позичати цього зілля. Приведе!.. Всіх до одного! Тоді хай говорять: Нечесина робота. За руку не вхоплять — не злодій. Вимруть мамонти, мов не було. Як Степаниди — мов не було...
Голові райради УТМР тов. Феденку І. М. єгеря Лупашівської дільниці Нечеси П. П.
Заява.
Прошу надати мені чергову профвідпустку із 4 липня ц. р.
Нечеса П. П.
Голові райради УТМР тов. Феденку І. М. єгеря Лупашівської дільниці Нечеси П. П.
Заява.
Прошу звільнити мене з роботи за власним бажанням.
6 липня. Нечеса П. П.
Фененко довго, незворушно дивився на другу заяву, зітхнув і підписав. Що й казати, трудно доведеться без Нечеси — втрата велика, та чоловік утратив ще більше, а може, й усе... Хай собі в іншому місці щастя пошукає.
В цей час і ввірвався до кабінету Костя. Розпатланий, блідий, захеканий.
— Що з тобою, хлопче?
— Я з Лукашів... Три години їхав... Там мамонти поздихали... Всі як один. Лежать, ніби спати вклалися...
Фененко тупо вирячився на хлопця.
Мамонти... Одинадцять... Фененко схопився за серце, хоч воно й не боліло. Тільки й спромігся: "Так і знав, так і знав! Добра не жди від них..." Тепер уже замлоїло під грудьми, і він попросив Костю збігати по пігулочки — аптека поруч, за рогом. Костя вийшов. Один здох — не знайшли винуватого, на одинадцять — винуватий знайдеться... Фененко закам’янів з притиснутою до грудей рукою, мов у коханні освідчувався...
8
Полудень замітав столицю гарячим липневим вітром, і "Чайник", виполісканий сонцем, нависав над центральною вулицею, як вітрило покинутого корабля, — хто не працював, смажилися на південних пляжах, і обслуга кафе-бару, не звертаючи уваги на двох пришелепкуватих, жваво обмінювалися останніми повідомленнями з річки, куди разом з більшістю відвідувачів "Чайника" перемістився центр інтересів сфери обслуговування, як і решти столичних сфер — розжарених і розпарених літньою спекотою.
Бони знову пили морквяний морс. Розмова не клеїлась.
— І все-таки краще так, а не так, як ми задумали. — Славко надпив із склянки. — Зізнаюся тепер, у мене рука не піднятися б.
— У мене піднялася б. Не твоєї породи. Для великого діла потрібні великі почуття. Ти просто не перейнявся небезпекою. В цьому ви схожі з професором Малиновським.
— Бач, природа досі — вірний друг людини. Взяла гріх на себе, а могли б ми весь вік одмиватися. Ще, дивися, зцапав би нас той егер-мамонтолюб, і — небо в шашечку, доводь, що ти в ім’я блага і прогресу, заради ідеї...
— Так, заради ідеї, — твердо і рішуче потвердив Віктор і згадав телеграму — клаптик сірого несортового паперу, кілька звичайних слів, припасованих так уміло і так міцно одне до одного, до нього, до професора Малиновського, до майбутнього цивілізації, що, здавалося, ніяка сила невладна розірвати невидиму ниточку, що змоталася у великий пухкий клубок — він першим привалив професора, і той накинувся на Віктора, хрипко повискуючи, бризкаючи слиною увсебіч: "Це ви... Це ваша робота... Відповідатимете!.." Віктор ледве встиг підхопити знеможене тіло — через годину професор Малиновський опинився в реанімації — лопнула капілярочка. І надія. На великий приз життя. Хто ж із них був правий? Віктор засміявся, правда — між полюсами, правда — природа, вона і взяла гору.
— ...заради ідеї і людини. Правда — це людина, а не безсмертя.
— Обставини перемінилися, міняється й логіка вченого. Мамонти вимерли, хто за ними?..
Віктору не йшов з голови єгер. Його так хвалили, тридцять років доглядав мамонтів. Раптом — смерть Сірка, дружини. Звільнення єгеря. Загибель мамонтів. Цілком природний ряд подій для того, щоб... Де він, куди поїхав? Ніхто не знає. Жив собі, жив, нікого не цікавив. А нині він потрібен як ніхто. Він останній, хто був біля мамонтів. Щось знає. Мусить знати. Він — у центрі клубка, водяний знак на телеграмі, яка зруйнувала їхній інститут, у мертвій точці зупинила маховик його наукової діяльності, колесо його життя. Подати на розшук — всесвітній! Негайно знайти! Дізнатися! Скоєно злочин! Так, мамонти не вимерли! Їх убили, отруїли — що завгодно, тільки не вимерли... Знайти єгеря, вхопитися знову за ниточку, зрушити маховик, розкрутити колесо, прочитати водяний знак на телеграмі...
Славко відповіді не почув. А може, він і не питав нічого. Розмова не клеїлась. Вони допили останні ковточки морквяного морсу...
9
12 липня Костя Кулага записав у щоденнику; "Давно не ходив до лісу, а сьогодні пішов з Невільним. Багато спілих суниць. Пустився дощ. Сховалися у курені дядька Петра, щоб переждати. Видно, хтось тут був, усе перекидано, наче шукали що. Побачив листок із зошита. У ньому — фотокартка. Сіра-сіра, я ж усе розібрав: покійна тітка Степанида, тільки дуже й дуже молода, і дядько Петро молодий — сміються. Фотокартку забрав, заховав у книжці. Там ще у мене Сірко сфотографований. Хай будуть всі разом, дядько Петро, пам’ятаю, казав колись: "Сім’я у мене в хаті не поміститься, що нас двоє та ще мамонтів дванадцять..."