Правда, Миколо?
— Води наносив,— підтвердив Микола.
— Мамо, я відріжу косу.
— Ти що, здуріла?
— Відріжу, мамо. В мене волосся січеться, хочете, щоб усе повипадало?
— То розчісуй дерев'яним гребінцем, ним добре, бабуся ж тобі залишила.
— Та це не від гребінця, мамо, я знаю. Яким би не зачісувалась, а все одно буде випадати.
— Ще раз, Варко, кажу тобі, не видумуй. І батько буде проти, я знаю. Ось він пішов до Петра, а прийде, то побач, буде проти, ще й накричить.
— Не накричить, мамо, я небагато відріжу, що й непомітно буде, от побачите.
— Та вже й непомітно. Якщо надумала, то, вважай, ножиці міри не знають.
— Ну да, вони ж залізні.
— Оце тобі й залізні. І як хочеш, а я різати не дам.
— Нічого, мамо, вони знову відростуть.
Мати сиділа на стільчику й перемивала капустяне листя. "Яка вона в мене велика й гарна",— подумала Варка.
— Миколо, ану глянь, чи не батько там на подвір'ї?
— Не батько,— відповів матері Микола.
— Варю, вдягнись,— сказала мати,— а то хтось зайде.
— Я думаю, мамо.
— Про що ж думати? Я тобі що сказала? Так і буде.
— Вам легко сказати.
— А звідки ти знаєш, що легко, Варко? Микола радісно вигукнув: — Настя!
— Доброго ранку,— привіталася тітка Настя.
— Настя,— сказав Микола і взявся стягувати пальто з тітки.
— Доброго,— відповіла мати.— Сідайте в нашій хаті. Тітка Настя поважним рухом звільнила голову від хустки,
попустивши її на плечі, поглянула на Варку.
— А що цс Варочка, як русалочка, стала та й стоїть?
— А косу хоче відрізати, чули таке?
— Косу відрізати? Варю, а що це з тобою?
— Каже, січуться, боїться, що зовсім повипадають,— мати тітці.
— Трава для того всяка є, Варю, гарно вимити раз, другий, і минеться, ой-ой як минеться.
— Вони мені заважають, тіточко,— промовила Варя.
— То січуться, а то вже заважають? — подивилась на неї
сердито мати.
— Не кажіть же так, серце,— втрутилась тітка Настя. Варка стояла в довгому посеред світлиці, дивилась, яке
світло гарне у вікні заходить, не пізнавала тих дерев, що ввечері бачила,— а що їх пізнавати, вони всі однакові, молоденькі,— і міркувала, чи сумно їй, чи так якось.
— Та ви, Надю, вже не так на неї,— долітали до Варчино-го слуху тітчині слова.— Вона ж у вас он яка дівка. Я чула, що хлопці вже б'ються за неї.
— Ще їй в цю пору й хлопців, таке скажете.
— Коса косою, аби душа зоставалась гарною.
— Нас он в Німеччину як заганяли та везли на роботи, то ми й то не хотіли різати, бо знали, що це краса.
— А мій чоловік покійний, як, бувало, п'яненький приходив, то за що ж — за косу перш і хапався.
— От бачите, а проте не відрізали.
— А не думаєте, що і в неї вже свої болі є, ота ко ні сіло ні впало не здумає різати, іменно щось є.
— Що у наш час може бути, Настунько? Живи, вчись, горя не знай.
— Та це так, але ж і доросла вона у вас, я тільки тепер-о і придивилась пильненько.
Варка добре почула останні слова, і вони привели її до тями. Вона оглянулась і зустріла материн погляд — такий змучсі і и й я кі і йсь.
— Я піду, мамо,— мовила тихо Варка, і жінки вже їй ні слова не говорили, тільки дивились.
І не зогледілась Варка, як вибігла на мороз. Батько стояв на подвір'ї, мабуть, не знав, що йому робити. Варя всміхнулась з тієї безпорадності батькової. Як йому добре, думала вона, був у дядька Петра, нагомонілись (Варка то знає, чого він такий раденький), а тепер боїться в хату заходити, бо там мама і тітка.
— Тату, я косу відріжу, й мамі вже казала.
— Та йди ти! Хіба візьмеш і відріжеш?
— Ось зараз біжу, вже й одяглася.
— Що ж ти, доню, собі надумала: взяти та й відрізати косу?
— Та не бійтесь, тату, що ж мені буде?
— Та роби, як хочеш, доню, тільки ж як це воно тепер буде, так наче й хтозна.
Варці хотілось швидше піти, а батько ще щось хотів казати. %
— Ти, Варю, дивись, я хіба тобі що зроблю? Ти ж знаєш, я нікого не боюсь. А якщо будуть казати, що ми тобі гроші за косу дамо, то ти не бери, хай вони сказяться. Відріжуть, і ти косу з собою забери, чула, Варко?
— Добре, я вже піду, тату.
Варка хотіла швиденько, але не так вийшло: вона вже на цій дорозі ой-ой скільки падала — канавки, у яких вода позамерзала, і той льодок снігом пухкеньким затулився, аж тягнуть за ногу, щоб ступила. Літачок оно такий маленький випурхнув над деревами, що закривали аеродром.
Боже, наче з мене вилетів, подумала Варка. їй здалось, що як тільки вона добіжить до тих високих тополь, за якими ще сад, а там уже н місто, то їй стане легко-легесепько. Але ще було йти та йти, і їй уже щось таке здавалось, наче біжить хто за нею, і вона аж ходу прискорювала.
Проте оглянулася: Василь тупцює стежечкою за тими тополями. Чого це йому теж у цю пору до міста?
— Варю, лови!
Вона оглянулась і не встигла нагнутися: сніговою пилюкою їй війнуло на розкутану голову. І собі нагнулася — снігу зачерпнула.
— А щоб знав, як на дівчат снігом кидатися!
Та вже й дороги не розбирала, побігла між деревами, горнучи високий сніг колінами.
— Варко, не втікай, щось скажу! — гукав їй услід Василь.
— А щоб знав,— нашіптувала Варка,— щоб знав.
— Та он же де стежка, Варко!
Варка вхопилася за гіллячко старої яблуні, аж отямилась трохи.
Тихо так обізвалася:
— А куди це ти зібрався вдосвіта?
— По хліб у місто,— одказував радо, думаючи, що, може ж, по дорозі.
— А я так. Ще й сама не знаю...
III
Було б мені на ті танці й не йти, бо завтра ж удосвіта коней гнати до Солотвина. Але, думаю, подивлюся, хлопці ж усі там.
О, і Маня Костоправишина з Вертикиївки. Сміється, вихиляється і все мені очима показує: ходи, мовляв, потанцюємо чи щось таке. Але куди там, я ж у куфайці, з колгоспу йду. Воно, дурне, геть забулося, скільки Іван Огородник їй стиду наробив на двоє сіл. Але ні, хіба забула? То вона така незло-вредна.
Іван і теперечки, дурнувато коливаючи спиною, боком до Мані, боком, в потім ляп, як двома камінцями, долонями — і розбиває пару. Не дивиться, чи з хлопцем танцює Маня, чи з дівчиною, йому все одно. Йому з Манею охота побалуватись. А воно й радіє, і не противиться, аж сором за неї.
І я колись був наскочив на Маню літом, як з хлопцями у вертикиївський клуб ходили. А потім хлопці взяли й розказали, що там у них з Іваном було, то мені й відрізало. Кажуть: "Шкода тебе, вона ж уже раз виходила заміж, покинь".
Та я й сам чув, як Іван хвалився на тракторному стані. Каже, їдемо ми з Микитою ввечері, машина, значить, своя (тобто колгоспна), всьо, як треба, 'ідемо, а охота ж десь пристати. У Пертикиївці злазимо, машину ставимо, всьо в порядку, й заходимо. Микита мені: "Чия це хата, я такої не знаю*. А я думаю, нічого, взнаємо. Заходимо, а там батько й мати, зустрічають пас, як рідних, садовлять за стіл: хто, чиї будете. А я: "Дочку вашу сватати хочемо". Мати, бачу, щось не той, а батько вже: "То залишайтесь ночувати, переспите на сіні*. А Манька в куточку й очей не зведе, думає, що правда. Ми з Микитою ще по одній, батькові кажемо: "Всьо добре, батя, але нам ще їхати".
Та того Івана слухати — сказитись треба. Пін тобі розкаже, як у колгоспі солотвинському на "Кубані" робив, і треба було для клубу з міста нові інструменти везти, і з ним директора радгоспу племінниця їхала, вона закомандувала ансамбль збирати, і щоб усе електричне було: гітари, барабани всякі. То він і не пам'ятає, скільки разів дорогою вони де спинялись, чи в лісок заїжджали, чи й так при дорозі... А назад племінниця пробувала на тих інструментах грати, а він реготав, і вона реготала, так їм весело було.
То я вже зиркав на двері, хтів іти, але щось мене тримало. Таки Маня дивиться, киває: чого ж ти, йди хоч разок, така музика. А буває (хоч і не показуєш): вже б і кинувсь, і з тою танцював би, й з тою. Але каменем стоїш, і тільки серце бухкає і холод усередині розганяє.
На вулиці одразу легшає. І це вже я собі тією дорогою подамся, що хоч і довша, але ріднішої од неї нема для мене.
Онде й Огородникова хата. І Зінина постать на веранді то згинається (щось піднімає), то поволі проходжується з кутка в куток (односить підняте). Стукну раз і вдруге носком об хвіртку, може ж, почує. Як вона вибігає, то ми стежечкою, стежечкою поза хатою, далі городом, городом і опиняємося в такій долинці, де дві верби ростуть і криничка старенька з
дуже холодною водою. Хтозна-звідки ця долинка взялася, бо ж навкруги городи, земля сухувата. Раз ми так стояли під віттям вербовим — збоку й не вгледиш, листочки аж до землі дістають,— коли це відром щось бовть, а потім, захлинаючись, воду почало хлебтати. То Зіна одразу взнала Івана, брата.
— Він як вип'є або десь з хлопцями поб'ється, то так хлебче.
Я трохи злякався, а Зіна мені на вухо:
— Не бійся, зі мною він тобі нічого не зробить. Це він у клубі такий герой і скрізь, а мене боїться.
Я вже потім добрав, що тоді чи зі страху, чи так чогось узявся обома руками за її спину, тоненьку, але міцну, і вона сама ближче до мене підступилася, і так ми стояли довго, не розуміючи, що це з нами коїться. І якби, диви-н, не перелякався, то так би досі й не обняв ні разу.
В селі такої дівчини пошукати треба, як Зіна. Але мене, буває, аж зціпить, що так уже схожа на брата, і найперше обличчям. Це вони в матір пішли обоє. І тілом, і характером. Правда, Зіна ж не ходить пізно та не заривається битися з ким треба й не треба.
Це після того разу, як ми обнялися, мене таке взяло, що я готовий був бігати щовечора до Огородникової хати і викликати Зіну. Як здумаю, що вона така строга і гарна, мене аж пече на обличчі.
Хтось, чув я, сказав, що така жінка в руках триматиме. А я сам собі шепотів, що нехай тримала б, аби разом щодня.
Але цього разу постояти не довелось. Зіна й сама здригнулася, коли з вулиці крик якийсь, гупання вчулось, велосипед об землю вдаривсь. Я городом на вулицю, а Зіна до хати (тільки й устигла прошепотіти: "Я тобі потім щось скажу").
Дивлюсь, а під тином Іван Огородник повзає, і троє чи скільки, не розібрав добре, пар ніг у ту, темнішу, що біля кладовища виходить, вуличку поталагунило.
Добіг до Івана, пробую підняти його, а він головою метляє з плеча на плече і якось отак ліктями мене в груди мляво, але боляче, видно, що однією чаркою не обійшлося.
— Ти хто? — кліпає на мене закислими очиськами.— А, це ти. А я Іван. Всьо добре, не бійся нічого.
— Та я й не...
Але, бачу, до тями приходить, пробує тверезо очима дивитися, вирячує їх.
— Ти кого бачив, га? Хто мене бив...— і таке сказонув, що я й не чув ніколи.
Проте поміг йому підійти до воріт і велосипеда услід покотив.